Світловодський район
Суспільство

Марина Ткаченко: «Я не можу гарантувати, що зумію без телебачення»

Марина Ткаченко: «Я не можу гарантувати, що зумію без телебачення»
Ким ляльці Катрусі доводиться тьотя Катя? Скільки кави треба випити, щоб створити перший відеосюжет? Як знайти роботу за адресою, яку знаєш з дитинства? Чи можна вберегтися від полону зомбоящика і коли зникне телебачення? Про це напередодні Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку, який відзначають 16 листопада, говоримо з Мариною Ткаченко, яка розпочинала свій 18-річний шлях телевізійниці у Світловодську і продовжила його у Києві.
— За першою освітою я вчителька початкових класів і образотворчого мистецтва, закінчила Кіровоградський педінститут, — розповідає Марина. Вже тоді колишні випускники вишу створювали нестандартні програми на одному з місцевих телеканалів. Я споглядала, як цікаво вони розгортають своє життя, але навіть не уявляла, що телебачення колись стане і моєю стихією. Знаєте, я збагнула, що в житті існують певні зв’язки, а ми їх не помічаємо і починаємо розуміти лише з часом.

Родом я з Новоархангельська Кіровоградської області. Там жили мої бабусі і дідусі. Утім, своє дитинство я провела в місті Токмаці Запорізької області (бо батько був військовим). Наприкінці 80-х родина вирішила повернутися на малу батьківщину. Юність, народження сина, навчання, робота в школі, зміни в особистому житті. Певні обставини стали поштовхом для мого переїзду до Світловодська — міста, що стало рідним. Працювала у школі-інтернаті No2, планувала розвиватися у педагогіці. Та вже за рік вчителювання доля мені подарувала шанс познайомитися з місцевими телевізійниками. Згодом мені запропонували спробувати себе у ролі ведучої програми про здоров’я, яку мала створювати і транслювати телерадіо-компанія «41 канал». Комунікабельною я була завжди, тому страху не було жодного. А от свій перший сюжет, випивши не одну чашку кави, я писала цілу ніч, адже не знала основ, тому діяла за аналогією: переглядала передачі топових каналів і намагалася їх наслідувати. Коли згадую свій дебютний сюжет, думаю: «Як слабко... Скільки зайвих слів!» Хоча на той момент він мені видавався цілком пристойним. Тепер я маю таку установку: якщо хочеш опанувати щось нове, не тішся тим, що ти якось на цьому розумієшся. Ти маєш до глибин зануритися в тему, вивчити її, щоб зробити максимально добре. Беззаперечно, треба мати академічну освіту, але до неї обов’язково потрібна самоосвіта, прагнення розвиватися. Багато читати і писати — це основні засади журналістики. І, звісно, практика: експериментуй, аналізуй, запитуй (і краще не у близьких людей, які, вірогідно, оцінять твою роботу необ’єктивно).

А тоді я влилася в команду «41 каналу». Світловодськ завжди згадую з теплом. Адже там керівники, колеги, друзі принесли в моє життя це свято — телебачення. Я поступово навчилася створювати контент. І я вдячна усім-усім. Та у 2011 році зі своїм чоловіком Олександром Павленком, який зараз працює оператором на телеканалі «Україна», ми вирішили спробувати свої сили у столиці.

У мене не було ніяких покровителів, які б влаштували мене на роботу, я розуміла, що в Києві багато фахових випускників вишів, то чому роботодавці мають надати перевагу мені — Марині Ткаченко зі Світловодська. І тут знову запрацювали на той час ще невидимі для мене зв’язки. У моїй голові, як і в голові чи не кожної людини мого віку, міцно сиділа фраза: «Пишіть. Київ-1, Хрещатик, 26, "Катру-син кінозал"». Причому, коли я у дитинстві дивилася цю дитячу програму, мене цікавив не мультфільм, який там покажуть, а відповіді на питання: чому у ляльки Катрусі така велика голова? хто за неї говорить? ким їй доводиться тьотя Катя? хто створює картинку на екрані?.. Так що вже тоді несвідомо я намагалася збагнути не лише творчий задум, а й «внутрішню кухню» програми. Та й дивилася я не тільки «Катрусин кінозал». От в «Міжнародній панорамі», наприклад, п’ятирічну дівчинку турбували питання: чому Фарид Сейфуль-Мулюков розповідає здебільшого про Близький і Середній Схід, чи вдасться сандиністам повалити режим Сомоси в Нікарагуа і чому в Олександра Бовіна на столі лежать цигарки. А коли трохи подорослішала, з подивом відзначила, що заставкою до популярної радянської програми є композиція американської музичної групи The Ventures.

Так ось, коли я задумалася над тим, куди ж вирушити у пошуках роботи, моя колега і подруга порадила спробувати себе на Хрещатику, 26, в Київській державній регіональній телерадіокомпанії. З одного боку, щось недосяжне, але з іншого, з дитинства знайоме. Я прийшла, мені одразу запропонували поїхати на зйомку на прес-конференцію, мій сюжет сподобався. В Українському телерадіопресінституті — закладі післяди-пломної освіти я підтвердила свою кваліфікацію. Так я стала столичною кореспонденткою, потім ведучою новин, потім заступницею головного редактора однієї з редакцій телерадіокомпанії, а згодом і головною редакторкою. Паралельно співпрацювала з продакшн, писала для інтернет-видань. У Києві це абсолютно нормально — поєднувати декілька платформ. Хоча іноді досить складно все встигати.

Коли розпочалося реформування і почали створювати «Суспільне мовлення», я пройшла цей процес. Він для мене не був складним, радше цікавим, адже я люблю нове. До такої міри, що навіть змінила формат роботи: з новинарів я перейшла у ранкову програму. На посаді редакторки співпрацю-вала з регіональними каналами і знаю, що в регіонах працюють чудові фахівці, трударі, які не просто йдуть виконувати завдання, а вкладають у нього душу. Телевізійники для мене — особлива каста людей. Це невгамовні люди, які постійно хочуть щось пізнавати. Вони цікаві за своєю природою, мене завжди вражала і вражає їхня допитливість. А відповіді на питання вони шукають не тільки в інтернеті чи книгах, а через людину, тобто методом комунікації. До речі, мені не подобається визначення «засоби масової інформації», мені подобається — «засоби масової комунікації», бо комунікація включає в себе двобічний процес. Спілкування з людьми з різних сфер життя, різних поглядів, віросповідань, національностей формує в тобі власне розуміння життя. А ще мене завжди дивувало, чому ти виходиш з однієї розмови просто з відповіддю на питання, яке цікавило, а на іншій зустрічі окрім відповіді отримуєш колосальний заряд енергії, наче води чистої напився. Взагалі, я не компліментарна, але якщо людина дає мені таку енергетику, то після розмови, коли вимкнули камери, я не уникну сказати: «Я чула, що ви цікавий співрозмовник, і зараз на власному досвіді переконалася, що це саме так».

Великий телеканал — це велика команда, в якій у кожно-го її члена чітко визначені обов’язки. Самотужки можна створити блог, але телепрограму без команди не створиш. Робочий день телевізійника може тривати з ранку до ночі. Вихідні, звісно, є, але якщо трапляється якась подія, глядач чекати не буде вашого повернення, інформація йому треба негайно: «протухлі» новини нікому не потрібні. Це схоже на великий мурашник. І якщо ти знаєш, як зробити так, щоб кожен гвинтик у цій системі крутився, ти маєш допомогти. Як редакторці мені часто доводиться щось виправляти у журналістських текстах чи відео, адже досвід дає бачення того, як спрацює цей ма-теріал. І як же приємно чути згодом: «Марино, ти мала рацію, тепер сюжет виглядає динамічніше, а історія — цікавіше».

Зараз в наше життя міцно увійшло поняття фактчекінг — перевірка фактів. Перевіряти повинні і журналісти, і отриму-вачі новин. Кожен, хто себе поважає, не буде робити серйозні висновки з того, що почув один раз. Якщо це важлива інфор-мація, як би переконливо не виглядав експерт, — заходьте на першоджерела, читайте інших експертів, слухайте пряму мову спікерів, порівнюйте сказане до і після.

Незаперечний факт, що люди менше дивляться телевізор, більше проводять часу в інтернет-мережі і кожен сам собі блогер, але телебачення не помирає і, впевнена, не помре, бо воно — один з найгеніальніших винаходів людства. Воно об’єднує і приваблює людей з різними поглядами, і в цьому є певна магія. Поки що альтернатива, яку пропонують, не така досконала, щоб витіснити телебачення, яке у свою чергу роз-вивається і не стоїть на місці.

Нещодавно я взяла паузу у роботі. У зв’язку з цим маю багато вільного часу і хочу відновити заняття живописом. Я люблю гуляти, фотографуватися та ділитися з людьми своїм настроєм, тому досить часто викладаю у соцмережах фото зі своїх прогулянок, бо думаю, коли мої друзі на мене подивляться і зрозуміють, який у мене настрій, їм теж буде добре від того. Своїми фото я говорю їм: «Я рада вас бачити». Люблю слухати музику. Мій настрій визначає: це буде Вагнер чи шаманські бубни. Музику любить мій син, а з чоловіком, до речі, ми маємо діаметрально протилежні музичні вподобання, але навзаєм поважаємо їх. Та й взагалі, телевізійна сім’я — це круто! Бо не кожному ти можеш розповісти про робочі моменти, які тривожать, а, як не крути, у тебе є потреба їх обговорити. І це таке щастя, що тебе зрозуміють з пів слова, бо в темі. Але хоча я можу сто разів сказати близьким: «Як я втомилася!», я можу взяти паузу, як в даний момент, але я не можу гарантувати, що я зумію без телебачення. Тому обов’язково повернуся.

Доля прихильна до мене. Я вдячна усім людям, які траплялися у моєму житті: і хорошим, і тим, хто залишив про себе не дуже приємний спогад. Кожен мене чомусь навчив, змотивував, розвинув, хтось похвалив, а хтось сказав: «А ось це ти й досі не знаєш». Тому і критикам, і прихильникам я вдячна. І нехай живе телебачення!

Ірина Андрющенко

Марина Ткаченко: «Я не можу гарантувати, що зумію без телебачення»
Марина Ткаченко: «Я не можу гарантувати, що зумію без телебачення»
Марина Ткаченко: «Я не можу гарантувати, що зумію без телебачення»
Марина Ткаченко: «Я не можу гарантувати, що зумію без телебачення»
Марина Ткаченко: «Я не можу гарантувати, що зумію без телебачення»
Марина Ткаченко: «Я не можу гарантувати, що зумію без телебачення»
Марина Ткаченко: «Я не можу гарантувати, що зумію без телебачення»
Марина Ткаченко: «Я не можу гарантувати, що зумію без телебачення»
Марина Ткаченко: «Я не можу гарантувати, що зумію без телебачення»

Календар

«    Грудень 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031