Дитячий будинок сімейного типу родини Шавалдіних. Село Володимирівка Суботцівської сільської ради Кропивницького району

Довідково. Дитячий будинок сімейного типу — окрема сім'я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, котрі беруть на виховання та спільне проживання не менш як п’ять дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Історія виникнення

Лариса Іванівна і Сергій Васильович Шавалдіни розпочинали у 2017 році із прийомної сім’ї. Із жовтня 2023 року стали дитячим будинком сімейного типу, оскільки тепер мають на вихованні шестеро дітей. Усього ж стали прийомними батьками для семи дітей, один вихованець з яких вже досяг повноліття.

У дитинстві Сергій Шавалдін жив у дитбудинку, звідки його забрали дідусь з бабусею, виховавши до повноліття. З дружиною Ларисою побралися у 1984 році. Народили та виховали сина і доньку, мають онуків. Коли дружина народила первістка, місто Смілу, де тоді проживали, сколихнула новина про знайдене у сміттєпроводі немовля. Хотіли взяти в родину, щоб виховати як двійню, але дитинку забрали раніше. Потім важко було в житті, тож дітей не могли брати. Коли трохи стали на ноги, знову з’явилася розмова про те, що можуть подарувати комусь родинне тепло. Остаточно все вирішила війна.



І досі пам’ятає, як у 2015 році, виїжджаючи на завдання під Зайцеве, протягом пів року на зупинці зустрічав чотирьох братів і сестер, голодних, обірваних і недоглянутих. Їхні батьки стали на бік сепаратистів і воювали проти України, а діти перебували у 83-річної бабусі. Військові годували їх, ділилися, чим було. У Сергія Васильовича з’явилася думка забрати їх до себе в сім’ю, але без документів забрати і вивезти з Донеччини на Кіровоградщину дітей було неможливо.
Коли у 2016 після контузії воїна комісували, сказав дружині:



По-сусідству з Шавалдіними жила сім'я, яка вже діяла як прийомна. Збоку виглядало не складно. Син і донька таке рішення підтримали.

Поїхали в службу дітей, написали заяву, пройшли навчання і психологічну підготовку. У 2017 році відкрили прийомну сім'ю.

Першим на виховання прибув семирічний на тоді Сергій. Зараз він вже дорослий, йому 19 і він працює.

У 2018-2020 роках Сергій Шавалдін знову вступив на службу в Збройні сили за контрактом, каже, що душа була не на місці від розповідей побратимів, як поводять себе окупанти, жорстоко вбиваючи українців. Хоч дружина з дітьми залишалася без його допомоги, та передусім думав про їхній захист:



Коли повернувся, вирішили брати більше дітей. Тоді у родині з’явилися рідні брати — 14-річний Назар і 9-річний Данило, а через місяць — ще один Сергій, якому було 12.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, 58-річний захисник вже 26 лютого був на лінії оборони у складі сухопутних військ неподалік Лисичанська Луганської області. Та 29 лютого отримав контузію, третю за рахунком. Через сліпоту на одне око та понижений зір на іншому, гіпертонію та інші захворювання був демобілізований.

У серпні 2023 року до родини Шавалдіних прибула 13-річна Аліна, рідна сестра першого вихованця Сергія, яку вдалося розшукати через соцмережі. А у вересні родина ще збільшилася, коли в жовтні прибули 13-річні Тихон і Ольга. Усі з Кіровоградщини.

Історія розвитку

Із прибуттям останніх двох дітей прийомна сім’я перейшла у статус дитячого будинку сімейного типу. Для батьків окрім збільшення кількості дітей жодних змін не відбулося, працюють як і працювали. Як належить, раз на два роки пройшли навчання. Готуються, що влітку приймуть ще двох дітей.

Тримають господарство, бо виплат від держави, які приблизно дорівнюють сумі мінімальної заробітної плати, не вистачає. Адже діти, як і всі, хочуть мати телефон, планшет. Раз на місяць хоч один телефон, та й ремонтується, а ще телевізор, пральна машина, одяг, взуття.

Щовечора збираються на круглий стіл, чаюють, планують покупки, розбирають «польоти» за день. Люблять збиратися і великим колом, разом з дорослими сином і донькою та онуками. Зараз син лікується в госпіталі після двох тяжких поранень, скоро вже буде їхати в частину, тож влаштують проводи.

Батьки-вихователі діляться досвідом, що з дітьми не просто, в кожного різні долі і характери, в кожного своя рана на серці. Та стараються знайти взаєморозуміння, налагодити контакт. Допомагає цьому сам колектив: спілкуючись з іншими дітьми, нова дитина в сім’ї швидше призвичаюється до нових людей та умов, відкриває в собі позитив, починає відтаювати.

Приємно бачити, як поступово у дітей з’являється відповідальність. Вони систематично відвідують шкільні секції туризму, волейболу, посідаючи призові місця на змаганнях. Допомагають готувати, особливо випікати з тіста, працюють на городі, рибалять, плетуть з рогози. Батьки навчають тому, що вміють самі, щоб діти могли орієнтуватися в житті і дати собі раду.

Батькам-вихователям боляче бачити, як з повномасштабним вторгненням діти стали більш наляканими, стривоженими. Коли повітряна тривога, батьки забирають їх зі школи. Сім’ї пропонували виїжджати, та вони вирішили залишитися і покинуть дім лише коли виникне пряма загроза.



Коментар фахівця

За інформацією завідувачки відділення соціальної роботи з сім'ями, дітьми та молоддю комунального закладу  «Центр надання соціальних послуг» Суботцівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області Юлії Шевели, у Суботцівській сільській громаді на сьогодні діють шість будинків сімейного типу і одна прийомна сім’я. Найбільше будинків сімейного типу у Володимирівці — чотири. Це достатньо велика кількість для сільської громади. Молодих людей серед батьків-вихователів немає, в середньому це люди, яким на сьогодні 50+. Їхні діти виросли, вони вже набули життєвої мудрості та мають виховний ресурс. Юлія Шевела запевняє, що їхня служба ніколи б не дала рекомендацію на влаштування дітей в кожну з цих сімей, якби мала хоч якісь сумніви щодо належного ставлення до дітей. Усі батьки мають велике серце для того, щоб виховувати і любити цих дітей, і викликають повагу. Особливо педагоги помічають, як змінюється розвиток дитини, яка із складних життєвих обставин потрапляє під сімейне виховання.

Якщо говорити про родину Шавалдіних зокрема, то вона вирізняється тим, що батьки вміють органічно і ненав’язливо поєднати приємне з корисним, перетворивши будь-яке рутинне заняття на захоплення. На їхньому подвір’ї завжди пахне здобою, а випікати люблять і дівчатка, і хлопчики.

Популяризація і пошук потенційних прийомних батьків і батьків-вихователів у громаді продовжується, але поки що безрезультатно. Адже з повномасштабним вторгненням молодь виїхала, а люти старшого віку через потенційну небезпеку бояться брати дітей. Але на сьогодні критичної ситуації з влаштуванням дітей Кіровоградщини, які залишилися без батьківського піклування, немає. У свою чергу діючі будинки сімейного типу і прийомна сім’я Суботцівської громади не переповнені, туди ще можна довлаштовувати дітей за бажанням та можливістю батьків- вихователів чи прийомних батьків.

Комунальний заклад «Малий груповий будинок "Світанок"» Лисичанської міської територіальної громади Луганської області. Діє у селі Войнівці Приютівської селищної ради Олександрійського району

Довідково. Малий груповий будинок — заклад соціального захисту, що призначений для тривалого (стаціонарного) проживання дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, зокрема дітей з інвалідністю, та осіб з їх числа в умовах, наближених до сімейних.

Історія виникнення

Після 2014 року в Луганській області функціонував єдиний центр соціально-психологічної реабілітації дітей, інші заклади такого типу залишилися на непідконтрольній українській владі території. Це комунальний заклад «Лисичанський центр соціально-психологічної реабілітації дітей», де працювала більшість з нинішнього персоналу малого групового будинку і куди влаштовувалися діти з різних куточків Луганщини.

Вдень 24 лютого 2022 року заклад покинув місто першим евакуаційним рейсом і був релокований до притулку для дітей служби у справах дітей Львівської обласної адміністрації.

Із січня цього року Лисичанський центр соціально-психологічної реабілітації дітей змінив форму діяльності, ставши малим груповим будинком.

Така форма дитячого будинку — порівняно нова в Україні, Постанова Кабінету Міністрів України про затвердження його положення підписана в жовтні 2018 року. Подібних закладів в Україні 25. Для Луганщини і Кіровоградщини, кожної в своїй мірі, це перший такий досвід.

У перших числах березня цього року на Кіровоградщині запрацював комунальний заклад «Малий груповий будинок "Світанок"», який утворила Лисичанська міська громада. Його очолює директорка Наталія Козьменко та працюють п’ятеро вихователів, фахівець з соціальної роботи, кухар та медсестра, які пройшли відповідне навчання та отримали методичний супровід. Майже увесь колектив з Лисичанська. Як внутрішньо переміщені особи живуть зі своїми родинами на другому поверсі закладу, вихованці — на першому.

У такий будинок влаштовують тоді, коли вичерпані всі можливості повернення дитини до рідних батьків, у прийомну родину або дитячий будинок сімейного типу. Проживання тут альтернативне перебуванню в інтернатних установах, бо максимально наближене до проживання в родині. Фактично, між будинком сімейного типу та малим груповим будинком можна поставити знак дорівнює, тільки в останньому замість батьків-вихователів — ключові вихователі, про появу яких потурбувалася громада. Діти в малому груповому будинку житимуть до досягнення 18 років, а якщо продовжать навчання в закладах професійної або вищої освіти, то до 23-річного віку.

Створити такий заклад було ідеєю Лисичанської міської військової адміністрації, яка опікується, щоб українській діти залишалися в Україні, доки Лисичанськ тимчасово окупований. Усі вихованці потрапляють сюди за її направленням. Придбання будівлі для проживання внутрішньо переміщених осіб та для функціонування малого групового будинку, а також фінансування належать бюджету міста Лисичанська. Кіровоградщину обрали через порівняно безпечні умови, при цьому в закладі обладнане укриття.

Історія розвитку

З моменту відкриття у будинку живуть троє дітей, позбавлених батьківського піклування, з Лисичанська. Це 15-річна Вероніка; 12-річний Вадим і 13-річна Уляна, брат і сестра. До повномасштабного вторгнення вони перебували в центрі соціально-психологічної реабілітації дітей. Днями з Мукачева прибув четвертий вихованець — трирічний Дмитро. Теж лисичанин, який раніше виховувався у Луганському обласному дитячому будинку №2. Цей заклад евакуювали до Словенії, зараз діти повернулися, і цей хлопчик тепер житиме у Войнівці.

Атмосфера у будинку максимально наближена до сімейної. У малому груповому будинку не може проживати більше 10 дітей. На кухні діти готують разом з кухарем, прибирають разом з вихователями, з ними узгоджують правила життєдіяльності будинку, в якому відсутні жорсткі режимні моменти, але це не означає вседозволеність. Вихованці вже завели власних домашніх тваринок. Разом з персоналом ходять до магазину, самі скупляються, навчаючись при цьому планувати свій сімейний бюджет і витрачати кишенькові гроші тощо. Навчаються у войнівській школі. Уже познайомилися з олександрійськими волонтерами, яким виявили бажання допомагати. Тепер розпускають мішки на смужки, які використовують для маскування шоломів.

Як зауважує директорка закладу Наталія Козьменко, яка раніше очолювала Лисичанський центр соціально-психологічної реабілітації дітей, їй є з чим порівняти нову форму виховання. Якщо в центрі був кухар, декілька прибиральниць, кастелянка, чергова по режиму, які отримували зарплату і мали виконувати свою роботу, то діти це чітко відчували і могли маніпулювати дорослими, відмовляючись робити будь-що по будинку. Така інтернатна система калічить особистість, тому малий груповий будинок дозволяє відійти від неї і на рівних, по-сімейному взаємодіяти з вихователями.

Діти часто згадують рідне місто. Вадим привіз іграшки з Лисичанська, вони завжди стоять на його ліжку. На карті мрій діти прописали: повернутися додому. Вони помітно подорослішали за ці два роки. Дорослі, які доклали зусиль до створення малого групового будинку, зробили усе можливе, щоб наповнити їхнє дитинство турботою і любов’ю.

Коментар фахівця

Як роз’яснила головна спеціалістка служби у справах дітей Лисичанської міської військово-цивільної адміністрації Сєвєродонецького району Луганської області Наталія Гончарова, до повномасштабного вторгнення Лисичанськ був у великій мірі охоплений сімейними формами виховання. Діяли 10 будинків сімейного типу та п’ять прийомних сімей. Тепер, коли поява таких форм виховання неможлива через окупацію, адміністрація міста створила такий комунальний заклад.

До малого групового будинку можуть бути влаштовані діти з різних населених пунктів Луганщини, оскільки завжди в державі існував пріоритет, щоб дитиною опікувалися в її області. Якщо у дітей з Кіровоградщини більше шансів бути влаштованими до родин, бо більшість сімей залишилися проживати в своїх домівках, то для Луганщини на сьогодні це неможливо: її територія окупована, а люди живуть в інших населених пунктах України як внутрішньо переміщені особи.

Створення подібних будинків актуально в країні, де триває війна. Але для цього треба мати ресурс. Оскільки це комунальний заклад, громада має забезпечити будівлею, технікою, оплачувати працю колективу будинку. Лисичанська громада чимало зробила, аби діти Луганщини були забезпечені якнайкращим чином, для цього залучила кошти міжнародних фондів, і дякує Кіровоградщині за прийом.

Дитячий будинок змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку «Жива перлина». Селище Онуфріївка Олександрійського району

Довідково. Дитячий будинок змішаного типу — заклад, який забезпечує розвиток, виховання, навчання та соціальну адаптацію дітей дошкільного та шкільного віку, родини яких перебувають у складних життєвих обставинах, а також часткової реабілітації для дітей з інвалідністю. Діти можуть проживати тут до шести місяців, до влаштування в родину.

Історія виникнення

Церква Бога Живого зареєстрована в Онуфріївці у 1995 році. З моменту утворення релігійна громада систематично займалася благодійністю. В скрутні 90-ті роки для знедолених варили їжу і харчували тих, хто мав потребу, у школі оплачували комплексні обіди для сиріт та напівсиріт, дітей з інвалідністю. Але проблема була набагато глобальнішою, зокрема діти жили в неналежних умовах, часто з алкозалежними чи асоціальними батьками, і потребували вилучення з таких сімей задля збереження життя. Аби мати змогу допомагати дітям більш комплексно, наприкінці 2011 року пастор церкви Олександр Федоров з дружиною Анною зареєстрували приватну установу — дитячий будинок змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку «Жива перлина».

Оскільки форма власності у закладу приватна, то за його забезпечення відповідають засновники, звертаючись до благодійників в Україні та за кордоном.
Слід пояснити, приватна форма власності не означає, що ніхто не знає, що відбувається за його стінами. Кожною дитиною без батьківського піклування в Україні опікується держава, безпосередньо займаючись тим, куди направити дитину, який догляд їй забезпечити, вона ж контролює умови, в яких перебуває дитина, через систему перевірок.

За 12 років функціонування дитячого будинку місцева влада змінювалася декілька разів. На початку реєстрації дитячого будинку були непорозуміння через те, що діяльність засновників пов’язана з релігією. З плином часу, зміною влади та діяльністю закладу, яка дає результат, ситуація змінилася на краще. У критичний момент «Жива перлина» завжди готова прийняти дітей, жителі громади переконалася, що її функціонування — перевага для Онуфріївщини. Адміністрація школи, керівництво громади дякує за «перлинок», які представляють Онуфріївський ліцей і громаду на рівні області, країни та світу у навчанні та спорті.

Історія розвитку

Від моменту відкриття через дитячий будинок пройшли понад 300 дітей. Зараз в «Живій перлині» проживають близько 30 дітей з Кіровоградської області, а також з Кременчука Полтавської області, Києва та Харкова. Ще до десяти дітей під соціальним супроводом щодня приходять в заклад на обід. Ця цифра змінюється майже щодня, оскільки діти вибувають та прибувають.

Потрапляють сюди різними шляхами: дитину може привезти служба у справах дітей, може залишити за заявою хтось із батьків, якщо сім’я перебуває в скруті, можуть діти прийти самі. Був такий випадок, коли дитина серед зими пішки прийшла за 20 кілометрів, бо мами декілька днів не було вдома. Працівники закладу зобов'язані в день прибуття повідомити службу у справах дітей про новоприбулого чи новоприбулу.

З вихованцями працює персонал. Няня першого поверху займається з дошкільнятами, няня другого поверху — зі школярами, працюючи доба через три. Вдень працюють кухар, помічник кухаря, медсестра, завгосп, директор, сестра-господарка, вчитель-вихователь. Від дитячих слів у свій бік: «Вам за вашу роботу гроші платять» не застраховані, але терпляче пояснюють, що добре вміти зарадити самим собі. Наставники займаються соціалізацією дітей, оскільки багато з них при прибуттю не володіють елементарними побутовими навичками та навичками особистої гігієни. Тож вихователь з дошкільнятами чистить зуби, допомагає приймати душ, у старших передбачене чергування по кухні, по коридору, по подвір'ю.

Діти у «Живій перлині» не закриті парканом. Навчаються в загальноосвітній школі, відвідують гуртки, живуть повноцінним життям у суспільстві. В дитбудинок приходять як додому: поїсти, помитися, на ночівлю і, звісно, за спілкуванням та підтримкою.

Коли почалася широкомасштабна війна, евакуювалися на два місяці на захід України. Зрозумівши, що відносно безпечно, повернулися.



У «Живій перлині» очікували, що з широкомасштабною війною заклад буде переповнений, підготували додаткові ліжка та розробили внутрішній план дій. Виявилося, що до повномасштабного вторгнення в закладі було набагато більше дітей ніж зараз. У більшості випадків у сиріт знаходяться родичі, які готові їх взяти до себе під опіку. Та хоч не у великій мірі, але діти прибувають. У день візиту редакції приймали дівчинку із сусідньої громади.

Коментар фахівця

Як повідомила виданню начальниця служби у справах дітей Онуфріївської селищної ради Людмила Вакуленко, в громаді діють один дитячий будинок сімейного типу, одинадцять прийомних сімей та дитячий будинок змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку «Жива перлина». Нюанси в законодавстві вимагають регулювання, куди саме відповідно до статусу можна влаштувати конкретну дитину. З таким спектром можливостей жодних труднощів з влаштуванням у представників місцевої влади немає.

Пріоритет у влаштуванні надається прийомній чи патронатній сім’ї, але якщо в моменті з певних причин це зробити неможливо, звертаються до «Живої перлини», яка завжди готова приймати дітей.



Отож хоч кожен з трьох будинки різниться від інших формою перебування дітей, формою власності та кількістю вихованців, об’єднує їх наближене до сімейного виховання. Забезпечують його люди, які зголосилися на таку нелегку задачу від країни — дбати про українських дітей, які залишилися без батьківського піклування і останні два роки живуть в умовах широкомасштабної війни.