Знам’янський район
Суспільство

Афганським сонцем обпалені їхні серця

Афганським сонцем обпалені їхні серця
Віталій Бульдович, Роман Хоменко, Віктор Чінчой (на фото)

Жодна війна не має виправдання, навіть якщо в бою вбито одну людину. Війна в Афганістані тривала більше 9 років. Загинули десятки тисяч людей, тисячі отримали поранення, сотні колишніх воїнів померли від ран. Убитим і живим не було і нема за що виправдовуватися, їх нема в чому звинувачувати, але їх варто пам’ятати, потрібно пам’ятати цю війну, цю трагедію... 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив Афганістан. Наш сьогоднішній співрозмовник Віталій Бульдович із села Петрового Знам’янського району — один із тих воїнів-афганців, яким пощастило повернутися з того пекла до рідної домівки. Та біль Афгану і досі живе в його серці...
— Я дуже хотів в армію, бо служити тоді було почесно, — згадує Віталій Володимирович, — 16 квітня 1984 року мене призвали на строкову службу, з 28 квітня до 2 серпня того ж року я проходив підготовку у батальйоні спеціального призначення у м.Чирчик Ташкентської області Туркменського військового округу за спеціальністю розвідник спецназу ПДВ. А з 8 серпня 1984 по травень 1986 проходив військову службу в Демократичній Республіці Афганістан.

Для мене ця війна — школа життя. Ми допомагали на прохання бідних мирних жителів, які повстали проти багатих. Але, перш за все, це був наш солдатський обов’язок, ми дали присягу й чесно виконували її. А от місцеве населення, мирне, здавалося б, й удень, і вночі часто йшло проти солдатів. Я був у бойовому підрозділі з першого і до останнього дня у розвідці. Цей відрізок часу закарбувався у пам’яті на все життя. Віра в те, що повернуся живим, була дуже мізерною. Тому Афганістан — це та межа, яка розділила моє життя на «до» і «після». Проте, там я дізнався, що таке справжня чоловіча дружба, що таке совість, мужність, честь, героїзм. Коли життя в небезпеці і ти залежиш не
тільки від себе — виникають міцні почуття єдності, вірності, без сумніву і фальші. Такого у мирному житті немає, а тим більше зараз,
коли все купується і продається.

Віталій Володимирович поділився своїми спогадами про участь у бойових операціях: — Після взяття ворожого складу з боєприпасами нас розділили на дві групи, щоб більш безпечно потрапити у місця своєї дислокації. Та перша група, яку повів лейтенант Макаров, потрапила у засідку. У тому нерівному бою загинуло вісім молодих бійців. А от нам пощастило більше, і хоча нас було лише вісім— ми вистояли проти майже 150 душманів. Цілий день тривав цей бій, і лише о 10 годині вечора за нами прибули БТРи, які відвезли до місця постійної дислокації.

Недалеко від Джелалабада піхота повинна була оточити «зеленку», але до цього вночі в гори вийшов спецназ. Наближення броні жителі кишлаку почули здалека, «духи» сіли в автобус і поїхали до гір. Але тут вже були розвідники. Зав’язався бій. Піхота оточила кишлак і прочесала його, але нічого там не знайшла. Десантники ж затиснули «духів» в яру. Ми обійшли їх і згори закидали гранатами. У результаті в яру залишилося вісімнадцять душманів. А у нас навіть поранених не було.

Пам’ятаю, як у грудні 1985 року десантувалися за 60 км на захід від Ургуну, витримали чотиригодинний бій і захопили дев’ять переносних зенітних ракетних комплекси, два кулемети ДШК, велику кількість боєприпасів, а в жовтні цього ж року зі своєю ротою без втрат розгромили опорний вузол душманів у районі Парзубай. У січні 1986 року капітан Бекоєв з двома бійцями вступив у бій з 26 «духами» і переміг. Рівно через місяць, 14 лютого, наш загін з 32 чоловік на чолі з командиром Павлом Бекоєвим десантувався з вертольотів в районі Лой-Мана. Після тригодинного бою ми знищили п’ять складів «духів». У цьому бою мене було тяжко поранено.

Особливо результативними виявилися засідки в ущелині на північ від міста Ургун, коли розвідники захопили близько 60 стволів стрілецької зброї, декілька безвідкатних гармат, один ДШК і навіть автомобіль ЗИЛ-130, набитий арт- і реактивними снарядами. Увійшла до історії війни в Афганістані операція, проведена в Газні. Тут в укріпрайоні зосередилися великі сили супротивника. Командуванням 40-ою армією було поставлено завдання — розгромити бунтівників. В операції брала участь і наша рота. Цілий день тривав запеклий бій із застосуванням авіації і важкої артилерії. Ворог був дуже сильний. Він зумів захопити пануючі висоти і не давав нашим просунутися вперед. Йшов такий шквальний вогонь, що ми не могли голови підняти. Проте на початку бою наша рота піднялася вище по схилу і захопила замасковану від авіації, добре озброєну військову позицію. Ворожі гармати і кулемети були направлені саме у бік майданчика, на який мали приземлятися бійці. «Духи» заздалегідь знали місце висадки десанту і, станься задумане, нашим хлопцям було б складно. План командира Павла Бекоєва, розрахований на несподіваність, що спецназівцям вдасться подавити супротивників, перш ніж вони встигнуть підготуватися до бою, виявився абсолютно вдалим. Ця операція була визнана успішною і стала однією з найвдаліших операцій 177-го загону.

В умовах дуже пересіченої місцевості і надзвичайної щільності мінування, яку застосовували «духи» в цьому районі, похід «броні» навіть кілометрів на 50-60 від пунктів постійної дислокації (ППД) можна було сміливо прирівнювати до подвигу. Так що в цих умовах добрі стосунки з «повітрям» були нам дуже потрібні. На схилі гори, поряд з ППД 177 загону з каменів були викладені слова: «Слава ВПС!» Так десантники вітали своїх друзів-льотчиків.

Мені випала честь служити під командуванням легендарного капітана Павла Бекоєва. Успіхи нашої роти багато в чому залежали від командира, який був добрим стратегом, умів прораховувати всі дії своїх підлеглих, щоб без втрат одержати перемогу і виконати бойові завдання. Він завжди ділив із солдатами скромний наметовий побут і постійний ризик бою. Разом з Павлом Вікторовичем я пройшов дорогами війни в Афганістані, саме в нього я навчився бойовому мистецтву виживати і воювати в горах, вмінню приймати рішення у складних бойових умовах, виходити з оточення душманів. Адже у нас за плечима були сотні бойових виходів на знешкодження караванів з боєприпасами. На жаль, мій командир героїчно загинув у неповні двадцять вісім років. Багато бойових операцій до цього часу знаходяться під грифом «секретно».

Коли я повернувся додому і одружився, ми з дружиною вирішили назвати сина на честь мого бойового командира — Павлом.

— Віталію Володимировичу, чи був страх?

— Страх у всіх є, немає людей без страху. Але той, хто вміє швидко його долати, той мужній. А той, кого починає лихоманити і він себе не може опанувати, — той ні. Мужність — це здатність зупинити внутрішній холод.

— Ч и м ожна в с обі р озвинути мужність?

— Звісно так. Але дуже велике значення має виховання… На вулиці свої закони, у сім’ї — свої, у школі — свої. З цього і формується людина. Ви думаєте, що коли я потрапив в Афганістан, я не боявся? Боявся. Перед своєю школою, перед своїми друзями, перед своїми братами і батьками — боявся осоромити себе. Боявся приїхати із Афганістану і почути про те, що погано воював.

— Як сприйнято було вами наказ про виведення військ?

— З хвилюючою радістю. Війні — кінець, більше не будуть гинути наші бойові побратими. Для нас це історична дата. Нам, воїнам-афганцям, хотілося б, щоб цей день назвали по-іншому, але маємо те, що маємо. Ми вийшли — і правильно зробили.

За виконання інтернаціонального обов’язку, мужність і героїзм Бульдович Віталій Володимирович нагороджений орденами «Червоної зірки» та «Генерала Маргелова», медаллю «За відвагу», медалями «Від вдячного афганського народу», «Захиснику Вітчизни», численним державними нагородами «Ветеран війни», «Ветеран військової розвідки», грамотою та відзнакою Верховної Ради СРСР.

— Але ми воювали там не за нагороди, а просто виконували свій інтернаціональний обов’язок. Пекло афганської війни залишило свій відбиток в душах тих, хто пройшов бойове хрещення в гірських ущелинах, — зазначив колишній учасник бойових дій. — Після повернення я довгий час працював у Знам’янському МРВ УМВС України на різних посадах від патрульно-постової служби до оперуповноваженого карного розшуку, старшого дільничного інспектора міліції. За свою роботу у мирний час нагороджений знаком МВС «За відзнаку в службі» та відзнаку МВС України «За безпеку народу» ІІ ступеня, маю багато грамот МВС.

В Афганістані в різних військових частинах проходили службу мої однокласники з Мошоринської середньої школи, мої бойові побратими: Олексій Шевченко, Олександр Петров, Олександр Костенко та Василь Хомич, якого, на жаль, немає серед живих. З тими, хто живий, ми завжди підтримуємо дружні стосунки, разом згадуємо афганські дороги.

— Минув 31 рік, як закінчилася ця війна. У чому основний сенс збереження пам’яті про неї сьогодні?

— Це важливо дітям, онукам воїнів-афганців. Це пам’ять про людей, які підтримали і зберегли бойові традиції ветеранів Другої світової війни. Це по-справжньому велика естафета військових традицій нашого народу.

— Які побажання ви б хотіли адресувати воїнам-афганцям у ці дні?

— Відзначаючи 31-шу річницю виводу військ із Афганістану, щиро бажаю нам всім міцного здоров’я та мирного неба! Хай щастить всім бойовим побратимам, щоб вони достойно виховували своїх дітей та онуків, щоб, як і на війні, боролися зі злом та несправедливістю, щоб допомагали людям. Нехай Бог допомагає, щоб наше небо було безхмарним і мирним, щоб нам вистачало здоров’я і сил на добрі справи.

Слава всім живим і вічна пам’ять тим, хто не повернувся!

Оксана Лутай

Календар

«    Лютий 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
242526272829