---
Суспільство

Брати Гребенюки: «У диво вірити не можна. Треба вірити в себе»

Брати Гребенюки: «У диво вірити не можна. Треба вірити в себе»
З братами-близнюками Юрієм і Олегом Гребенюками ми розпочали розмову засвітла, а коли стемніло, наше спілкування доповнювали схвальні слова дорослих перехожих з дітьми, які із захопленням розглядали виблискуючих ілюмінацією ковані ялинку та сніговика, біля яких ми вели бесіду. Ці дві фігури — справа рук братів, як і ще близько 30 великих робіт з металу, які прикрашають місто Знам’янку.
— Народилися ми у селищі Знам’янці Другій, а після закінчення вишу перебралися до міста Знам’янки. У школі, технікумі, інституті, армії я з братом завжди були і є разом, — коротко знайомиться Юрій.

— За сьогодні ми встановили один смітник на вулиці Героїв Крут, де живе один з нас, та виготовили символічний знак, біля якого усім дітям треба зупинитися і подзвонити мамі. Утім цей знак корисний і для дорослих, які не часто радують своїх батьків дзвінкам
чи присутністю, — вводить у курс справи Олег.

Юрій: — Люблю споглядати за творчістю людей. Так, минулого року я побував на відкритті ялинок, переїжджаючи з Кропивницького до Олександрівки, звідти — Черкаси, Чигирин, Олександрія. Тоді у моєму особистому рейтингу перемогла олександрійська ялинка, цього року після такого ж об’їзду — черкаська. А нашу з братом авторську ялинку ми встановили минулого року, сніговик біля неї з’явився нещодавно. Чому знам’янське новорічне дерево з ключів, підшипників та вентилів? Тому що у нас місто залізничників. За задумом, ця ялинка мала бути зовсім іншою: не об’ємною, а пласкою, але в процесі роботи з’явилося ось таке нове рішення. Ялинка і сніговик світяться, адже оплетені гірляндами, які під’єднані через щиток до ліхтарного стовпа. Уже знаємо, що наступного року ця новорічна галявинка розшириться. Та й увесь мистецький сквер у районі залізничного вокзалу поряд з КЗ «Знам’янська спеціальна школа Кіровоградської обласної ради», де знаходяться і новорічні фігури, й інші наші ковані роботи, теж розшириться новими арт-об’єктами.

Олег: — Цього року ми також встановили підзорну трубу та карту зоряного неба, червоненьку квіточку, фотоапарат та Залізного Дроворуба, якому, на жаль, місцеві, вже встигли скрутити руку, але ми вже її відновили, як і клинок короля Артура. А от зроблена нами капличка більше не підсвічується, бо вкрали сонячну батарею, а ще зламали і розбили накопичувальні ліхтарі біля училища.

Юрій: — Ковальством ми займаємося років 15. А з проектами для громади стартували у 2010 році, подарувавши місту перший виріб — барельєф Володимира Висоцького. Рік, що минає, був насиченим, і вже знаємо, що наступний буде таким же. Зараз вийшли в такий режим, коли щокварталу з’являється щось нове. Зазвичай один виріб закінчуємо, а на полицях вже лежать заготовки для наступного.

Нас часто називають ковалями. Не можна сказати, що ми — ковалі. По-перше, нам цікаво спробувати себе у багатьох напрямках, наприклад, створювати предмети з каменю чи виготовляти з кольорової плівки написи та знаки. Мені подобається збирати старовинні речі: у мене маленький історичний музей на роботі, в якому серед іншого, наприклад, наконечники скіфських списів.

Олегові подобається збирати телефонні апарати, у його колекції приблизно 1,5 тисячі предметів телефонії, майже усі вони завдяки брату працюють, а якщо вже неможливо знайти деталі, то він приводить їх хоча б до належного вигляду. По-друге, ковальство — це не наша професійна діяльність: я працюю в приватній компаній, Олег працював в «Укртелекомі», зараз шукає роботу, так що ковальство — це хобі. Але серйозне. Спочатку у нас була одна майстерня на двох, тепер у кожного окрема, але де з’являється ідея, там виріб і закінчуємо.

Ідеї з’являються самі собою, але, звісно, ми постійно споглядаємо, стежимо за усілякими новинками, та створюємо щось своє, не копіюємо чужі вироби. Наприклад, лавку примирення ми побачили у Вінниці. Але там вона маленька і дерев’яна, а у нас — велика й металева, щоб простояла довгі роки. У Кропивницькому стоїть самовар на 200 літрів. Три роки тому ми придбали самовар на дровах на 55 літрів і тепер на Водохреще ми виносимо його для загального чаювання біля ставу. Ми дуже любимо мандрувати й Україною, і за кордон.

Олег: — Але, як і Дмитро Комаров, мандруємо усюди, але любимо Україну. Бажання виїхати за кордон у нас немає, адже тут наші батьки і вся рідня. Уважаю, що не можна стояти на місці, треба бути всебічно розвинутими, тоді цікаво і нам, і тим, хто нас оточує. От, наприклад, одна з моїх мрій — хочу навчитися літати на гелікоптері. Поки що тільки покаталися з братом у якості пасажирів, тепер думатиму, як навчитися керувати цією машиною.

Перша наша освіта — це колишній Кіровоградський технікум механізації сільського господарства, так що до роботи з металом звичні давно. А така завзятість у нас від діда, який був майстром золоті руки: працював столяром, каменярем, мав пасіку, тримав коней, а ми хлопцями влітку їздили до нього на Сумщину, де він брав нас на сіножать і розповідав та показував те, що сам умів.

Юрій: — Розпочинали з активності у місті удвох із братом: ремонтували дитячі майданчики, встановлювали смітники, прибирали сміття, випилювали сухі дерева. Згодом створили громадську організацію «Єдність Кіровоградщини», яка об’єднує невелику поки що кількість однодумців. З ними, наприклад, два роки поспіль влаштовуємо фестиваль фарб Холі. Цього року у цьому сквері біля вокзалу разом з партнерами організовували «Літнє містечко на вокзалі», яке діяло два місяці. Тут можна було посидіти на кріслах-мішках, читати книги і грати в настільні ігри. Протягом усього часу роботи у містечку на волонтерських засадах працював однокласник моєї доньки Єлизавети — шістнадцятирічний Іван Бакалов. Перед закриттям містечка багато дітей запитували, чи відкриється воно наступного року. Звісно, відкриється.

Адже ми сповідуємо таку ідею, що якби кожна людина раз на рік створювала якусь річ чи захід для того населеного пункту, де вона проживає, то наша Україна стала б найкрасивішою державою у світі. Дуже раді з того, що нашу думку розділяють й інші активні жителі Знам’янки, створюючи свої проєкти для рідного міста.

Олег: — Раніше майже усі кошти на наші вироби ми витрачали з власних сімейних бюджетів. Зараз багато людей знають про нашу благодійну діяльність для Знам’янки і пропонують свою допомогу. Так, передали нам частину ключів для цієї ялинки, дають арматуру для інших виробів, безкоштовно пропонують фарбу. Дізнатися про роботу коваля до нас звертаються школярі — їм це цікаво, щоправда працюють вони підмайстрами: щось почистити, пофарбувати. 18-20-річним це вже не цікаво, їх більше приваблюють соцмережі.

Юрій: — Упродовж трьох останніх років ми працюємо над великою великодньою писанкою, створювати яку нам допомагають друзі з Олександрії, а знам’янські школярі долучаться до її розпису, і наступного року на Великдень ми її встановимо. Зараз я працюю над захистом сторінок старовинної Біблії, яку помістимо в металеву шафу з броньованим склом для загального огляду біля каплички.

Олег: — Див у нашому житті не було, завжди працювало правило: зусиллями і працею всього досягнеш, я якщо чекатимеш дива — нічого не матимеш. У диво вірити не можна, треба вірити в себе.

Тетяна Юганова

Календар

«    Січень 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031