— Мені було 11 років, дещо вже стерлося з пам’яті, але багато ще залишилося, — говорить Галина Онуфріївна. — Нас було четверо: я, старша сестра та дідусь з бабусею. Батьки померли раніше. Чи були в нас якісь запаси продуктів, я не пам’ятаю, але ми тримали корову, вона і підтримувала наше існування. Відчуття голоду ніколи не полишало нас, може, через те, що не було хліба. Їстівними тоді вважалися лобода, сухий жом з молоком, трохи меляси (замість цукру). Смачними були оладки з кореня рогозу. А весною найкращою їжею був цвіт акації, козельці, молочай, а трохи згодом влітку починали достигати вишні та яблука. Усе це, звичайно, не та їжа, яка потрібна для нормального життя, але ми трималися за рахунок нашої рогатої годувальниці. Та вберегти її від злих людей також було дуже складно. Ми знали, що її можуть вкрасти і зарізати, тому корова жила з нами у хаті, а от бичка таки вкрали і зарізали прямо на луках. Нам залишили лише налигач.

Сестра моя в 16 років вже працювала вчителькою у Мошоринській школі. Вона розповідала справжні жахи, як малих дітей майже вносили на другий поверх, бо вони були безсилі туди піднятися. А одного разу страшна звістка просто приголомшила нас: мати зварила в казані своїх порубаних дітей. Казан з цим варивом принесли до сільської ради. Звичайно, мати, мабуть, втратила розум, якщо таке скоїла. Але ж не від хорошого життя вона так вчинила.

У мирному житті я працювала вчителькою
української мови та літератури. Разом з чоловіком виростили двох доньок, є двоє онуків і один правнук. Звісно, моїм побажанням
є одне: щоб такі нелюдські випробування більше ніколи не повторювалися.

Оксана Лутай