Олександрівський район
Суспільство

Валентин Барбул та його цвітненська кераміка

Валентин Барбул та його цвітненська кераміка
Складно бути першим: у будь-якому ділі, починанні, змаганні. Але не менш складно бути останнім. Коли не вдалося, коли обставини проти тебе. Село Цвітне Олександрівського району як «село гончарів» проіснувало до 2002 року, коли припинив роботу керамічний цех гончарного осередку, а Валентин Барбул — останній керівник цього цеху, який 35 років присвятив себе цій роботі. І, мабуть, це і було його мистецтво хюґе: роби, що повинен, і будь що буде.
Історія села Цвітне починається з ХVІІІ століття: першу письмову згадку знаходимо у 1864 році у книзі Лаврентія Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии». З дідів-прадідів жителі цього села займались гончарним промислом — виготовляли посуд, який побутував у сім’ях селян Центральної України. Глиняний посуд слугував для приготування, транспортування, зберігання продуктів харчування. Цвітненська кераміка мала широку популярність. Від 15 жовтня 1913 року по 15 жовтня 1914 року у селі діяла навчальна земська керамічна майстерня, якою керував М.Бібик, випускник Глинської гончарної інструкторської школи. Майстерня давала добрі знання з технології, учнів навчали підполивно розписувати посуд традиційних цвітнянських форм, обливаючи його зеленою, жовтою або коричневою поливами.

У 1933 році у селі організували промислову гончарну артіль. Цвітненські майстри застосовували у розписах синій кобальт, контури візерунків виконували ритуванням (гравіруванням). У повоєнні роки артіль виготовляла ужитковий посуд, оздоблений підполивним розписом. Виготовляли тут і декоративну кераміку, і скульптуру.

Валентин Барбул родом із села Новопетрівка Миколаївського району Одеської області. У Цвітне переїхав за дружиною у 1979 році після армії та певного стажу роботи. За освітою чоловік був теслярем-столяром, але роботи за фахом на той час у селі не знайшлося. Зате його запросили до керамічного цеху електриком. — Цвітне славилося своєю керамікою завжди, —розповідає Валентин Семенович. — Нею займалося багато жителів села, оскільки у цій місцевості залягають поклади якісної глини. Місцеві розповідали, що димарі, зроблені з цієї глини, слугували 15-20 років. У роки голодомору гончарство допомагало вижити. Як розповідали мені старші колеги, вироби складали на тачку і тягли аж до Чигирина. Там майстру насиплють хоч кухоль, а як пощастить, то й глечик зерна, тоді він зерно забирає собі, а глиняну мірку залишає як плату за збіжжя. Глину добували шахтним способом, але на момент мого приходу шахту вже закрили, і цех працював на п’ятихатській (Дніпропетровська область) вогнетривкій глині, яка приходила до нас залізницею. У ній був вапняк, тому при випалюванні вироби часто лопалися.

Після двох місяців роботи електриком у січні 1980 року я очолив гончарний цех, який підпорядкувався Олександрівському райпромкомбінату. Нам було доведено виконання плану — 25 тисяч карбованців, але план ми не виконували. Тому порадившись з моїм помічником Іваном Кроликом, ми вирішили зробити ставку на звичайний посуд для зелених господарств (вазони), які у нас закуповували Одеса, Ворошиловград (нині Луганськ) та інші міста. Таке рішення мало економічний ефект, ми отримали прибутки і вирішили закупити барабанно-кульовий млин німецького виробництва, який перемелював вапняк, також у Бердичеві придбали фільтр-прес, котрий зневоднював масу, доводячи її до консистенції сметани, електропіч на виробництві вже була.

Так у 1985 році ми змогли повернутися до художнього посуду. Хоча обладнання дозволяло робити навіть порцеляну, варто було лишень змінити структуру глини і збільшити випал.

План ми виконували. Глечики, макітри, миски тривалий час робили вручну, з часом була впроваджена технологія роботи з формами, які виготовили самі. У часи розквіту на виробництві працювало 75 осіб. На жаль, вже немає в живих художниць старшого віку Олександри Комар, Ніни Малини, Марії Воруй, Оксани Бугмій, формувальників Івана Суржка, Василя Пономаренка. Але працювали на виробництві і молоді майстрині, серед них Людмила Голуб.

У 90-х цех підпорядкували Світловодському склозаводу. Продукція користувалася попитом, але підприємство знову стало збитковим. Гроші платили по реалізації, продукція певний час залишалася на складі, а за світло слід було розраховуватися вчасно. Тож працівники РЕСу опломбували приміщення, а для нашої електропечі, яка споживала 120 кВт/год, три доби слід було піднімати напругу, аби нагріти її до 1100°C, тому кожне нове включення було надзвичайно затратним. Після того опломбування коштів на відновлення роботи так і не знайшли — у 2003 році цех закрили, за документами залишився я, завскладом і три охоронці. Цех стояв, а борги з податків росли, тому майно продали, розрахувалися з людьми і сплатили борги. У 2005 році продали і приміщення, потім перепродали, обіцяючи, що відродять, а врешті розібрали на цеглу. Так закінчилася історія цвітненського гончарного цеху, і гончарство як ремесло у Цвітному припинило існування.
Валентин Барбул та його цвітненська кераміка

Я пішов працювати у школу завгоспом, тепер допомагаю у роботі синові. Спочатку було дуже боляче, з часом змирився. Щодо створення подібного підприємства думаю, що нині воно теж не буде рентабельним — дуже малий попит на подібну продукцію.

Розмову записала та вела Тетяна Юганова

Календар

«    Жовтень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031