---
Інтерв’ю / Спорт

Валерій Лень: «Усе моє життя — футбол!»

Валерій Лень: «Усе моє життя — футбол!»
Цього року знам’янський футбольний клуб «Локомотив» відзначив своє 95-річчя. Про історію і сьогодення команди розповів його незмінний за останні 30 років тренер Валерій Лень.
Валерій Лень — щира людина, нескінченно віддана футболу та улюбленій команді. Уже 30 років він не лише тренує команду, він живе її життям, береже її історію, вболіває за розвиток і досягнення. І сам Валерій Олексійович має чимало досягнень: бронзовий призер
чемпіонату СРСР серед залізничників, двічі чемпіон України серед залізничників, срібний і бронзовий призер чемпіонату України
серед залізничників в якості гравця і тренера, семиразовий чемпіон Одеської залізниці, семиразовий чемпіон Кіровоградської області, триразовий срібний призер чемпіонату Кіровоградської області, п’ятиразовий бронзовий призер чемпіонату Кіровоградської
області, шестиразовий переможець кубку Кіровоградської області. Нагороджений медаллю «За заслуги» Кіровоградської обласної
федерації футболу, відзнакою Федерації футболу України та медаллю «За заслуги» Асоціації аматорського футболу України. Одружений. Має сина. Під час урочистостей з нагоди 95-річчя клубу, які відбулися наприкінці жовтня у Знам’янській комплексній дитячо-юнацькій спортивній школі, Валерію Леню вручили Почесну грамоту Асоціації аматорського футболу України.

— Валерію Олексійовичу, як ви потрапили у футбол?

— Футболом я почав займатись у 1967 році. Моїм першим наставником був відомий на той час дитячий тренер Борис Давидович
Ульштейн. Потім, як годиться, служба в Збройних силах. Повернувшись додому, я подав документи до педагогічного університету
на факультет фізичного виховання, але з першої спроби пройти за конкурсом мені не вдалося. Під час вступних іспитів я познайомився
зі знам’янчанином Миколою Васекою, який і запропонував мені спробувати себе в місцевому «Локомотиві», тренером якого на той час був Єфим Олександрович Спрікут. Успішно показавши себе на тренуванні, я отримав запрошення до клубу, де і розпочалася моя футбольна кар’єра як гравця.

— Скільки років провели в команді як гравець?

— Ну дивіться, почав у 1973 році. Далі у 1989 прийняв команду і два роки був тренером, який грає. І вже з 1991 року, можна сказати,
офіційно завершив кар’єру гравця і став футбольним наставником нашого місцевого «Локомотива».

На якій позиції грали?

— Частіше за все я був задіяний як крайній правий або лівий захисник. Також тренер пробував мене і як півзахисника.

Яка команда була на той час і які досягнення найбільше запам’яталися?

— Було багато молодих гравців, декілька ветеранів. У 1987 і 1988 роках були першими у другій групі чемпіонату області, 1989 — бронзові призери чемпіонату Кіровоградської області, у 1989 і 1990 роках — чемпіони Одеської залізниці.

У 1992 році нашому клубу неочікувано надійшло запрошення на участь у першому чемпіонаті незалежної України серед аматорів.
Скажу чесно, команда не була готова до участі у грі такого рівня, оскільки була відсутня матеріальна база, та й гравці не мали подібного досвіду. Але місцева влада віднайшла кошти, і наша команда заявилася на участь.

Перша гра у нас відбулася в Маріуполі проти місцевого клубу «Азовмаш». Приїхали ми потягом вранці перед грою (посміхається),
гравці втомлені дорогою, відсипалися на лавочках в роздягальні. У результаті гру ми програли з рахунком 3:0. Як я і казав, команда ще не була готова до виступів на такому рівні. Ні фінансів для розвитку команди, ні гравців на підсилення. Далі, протягом усього першого
кола, ми поступалися практично всім, але все змінила остання домашня гра проти «Гірника» (Павлоград)... Команда тоді зіграла у бойову нічию 2:2, виграючи по ходу зустрічі 2:1. Після завершення гри до мене підійшов начальник відділення Одеської залізниці у м.Знам’янка Сергій Миколайович Мерзлікін і спитав, у чому проблема таких результатів, адже і команда гру показує, і люди приходять підтримати. Я відповів, що нам потрібна достойна фінансова підтримка. Бачили ви б моє обличчя, коли я ще не завершив фразу, а у відповідь почув слова, які, напевно, хочуть чути всі тренери в нашій країні: «Валерію Олексійовичу, я команду одягну і накормлю, ти мені лише результат давай». І вже у другому колі команду почали не впізнавати. У нас відкрилося друге дихання — і результат не забарився. До 1999 року ми гідно представляли наше місто залізничників у чемпіонаті України, Кубку України. Обігравали як аматорів, так і так і клуби вищих ліг.

Чому саме до 1999? Що трапилося?

— У цьому році по залізниці пройшли серйозні структурні зміни. Того року залізниця передавала всі свої соціальні об’єкти на баланс місцевого бюджету. Передавали стадіон, спортивні зали, спортивну школу. Наш спортивний футбольний клуб «Локомотив» був ліквідований, і залізниця, як можна зрозуміти, перестала фінансувати команду. Тоді я із Юрієм Івановичем Мірошниченком створили ГО «Футбольний клуб «Локомотив»», щоб футбольна історія команди не переривалася, а футбольний клуб продовжив своє існування. І до цього часу ця громадська організація представляє наше місто коли краще, коли ні, виступаючи в чемпіонатах області та району. Так, без складнощів нікуди. Проблеми все ті ж: недостатнє фінансування, слабка матеріальна база, але ми не опускаємо руки і працюємо над залученням до клубу спонсорів. І коли вони забезпечували стабільну фінансову підтримку, ми показували стабільно хороші результати.
Так, без складнощів нікуди. Проблеми все ті ж: недостатнє фінансування, слабка матеріальна база, але ми не опускаємо руки і працюємо над залученням до клубу спонсорів. І коли вони забезпечували стабільну фінансову підтримку, ми показували стабільно хороші результати. Так, наприклад, у 2010 році — срібні призери чемпіонату області, у 2011 році — чемпіони області, у 2012 — переможці
Кубку Кіровоградської області і срібні призери чемпіонату області.

А хто зараз фінансує команду?

— На даний час нас фінансує виконавчий комітет Знам’янської міської ради. Трохи допомогло і село Цибулеве, сплативши внесок
за участь у чемпіонаті області 2019 року. Інші спонсори відсутні.

Наскільки насиченим є спортивне життя «Локомотива»?

— З 2012 року ми не виступали у чемпіонаті області, грали тільки у чемпіонаті району. Цього року ювілей команди, все ж таки 95 років, тому ми поставили перед собою завдання потрапити до обласного чемпіонату. Там було два етапи. На першому ми велике завдання не ставили, а ось на другому зібрались і зайняли друге місце в чемпіонаті області першої ліги. І після такої перерви, я вважаю, це достатньо пристойний результат.

Наступного року плануємо брати участь в чемпіонаті області теж, але побачимо, який буде бюджет. Думаю, команда з такою історією заслуговує на підтримку спонсорів, але поки маємо, що маємо.

— Є молоді самородки?

— Звісно є. Наприклад, Данило Шалигін, воротар. Йому дуже складно забити. Також мій вихованець Андрій Савіцький, який у мене займався з 6 років. Пройшов академію кропивницької «Зірки». Зараз грає за команду Прем’єр-ліги в ФК «Олександрія» за команду
U 19, а йому зараз тільки 18.

Про що мрієте?

— Мрія в мене одна: щоб наша команда «Локомотив»продовжувала своє існування й надалі, отримала достойну підтримку і гідно представляла місто залізничників не тільки на чемпіонаті області, а й на чемпіонаті України.

Станіслав Фадєєв

"ВК" у PDF