Ще до початку повномасштабного вторгнення Ольга знала, що наприкінці літа їхатиме на тривалий час працювати в Сполучені Штати Америки. Дізналася, що в лютому у Флориді відбуватиметься великий гастрофестиваль, тож вирішила взяти у ньому участь, заодно призвичаїтися до життя в Америці. Спакувала свої картини та картини вихованців і 23 лютого з донькою Софією вирушила потягом на Київ, аби 24 лютого летіти з Борисполя.

Прокинулися у потязі від вибухів, які накривали столицю, — розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Швидко перепланували маршрут, вирішивши добиратися через Польщу. На кордоні стояли величезні черги, 20 кілометрів довелося долати пішки, несучи речі й картини в руках. Коли добралися до Флориди, гастрофестиваль вже закінчився. Та організатори запропонували українкам прихисток. Ольга малювала картини на патріотичну та антивоєнну тематику, які виставляла на продаж, брала участь у демонстраціях і маніфестаціях, в аеропорту накидала синьо-жовтий прапор на плечі — і пасажири одразу вигукували: «Слава Україні!» Українська діаспора в США зібрала для українських військових приціли, шоломи, берці, медикаменти та дрон. Усе це ледь вмістилося в дев’ять валіз, з якими Ольга вирушила в Україну. Залишатися не хотіла. Планувала побути вдома перед тривалим від’їздом у серпні.

У жінки вийшов з ладу телефон, тож поїхала до Кременчука купувати новий.

— Ми з чоловіком у школі саме виписували документи випускникам, коли почули, що Кременчук під ракетним обстрілом, — згадує мама Ольги Раїса Сергіївна. — Сіли в машину, аби зустріти доньку, таким чином пересвідчившись, що з нею все добре. Серед дороги зупинили зустрічний автобус, Олі в ньому не було. У Кременчуці ми об’їхали всі лікарні, та прізвища Павленко у них не значилося… Потім довгі тижні очікування результатів експертизи ДНК… Найстрашніше було вибирати труну для доньки, це було дико, і досі не можу усвідомити того, що відбулося. Ми ходимо, виконуємо необхідну роботу, але нічого не відчуваємо.

Артилеристи, для яких Ольга тоді привезла цінний вантаж із США, згодом прислали Софії фото снарядів з написами «За Україну», «За Олю. 27.06.22».

Жінка, у якої Ольга зупинялася у Флориді, запропонувала свою допомогу і запросила до себе нашу онуку Софію. Вона там навчається, має значні успіхи, хоч для вивчення предметів доводиться глибоко вивчати англійську.

Ось така історія життя нашої родини.

А книга… Це була Ольжина мрія. Її дитинство припало на 90-і роки минулого століття, коли панувало безгрошів’я. Донька з 12 років сама пекла хліб, бо ми працювали, де тільки могли, і власних дітей бачили здебільшого у школі на уроці. Її уміння готувати переросло не в традиційне куховарство, а в дослідження історії українських страв. «Навіщо тобі ця морока? Живуть же люди спокійно. Це ж важка праця: шукати, досліджувати, писати», — нерідко чула завзята авторка від своїх рідних, але продовжувала свою кропітку роботу далі.

Над першим томом книги вона працювала два роки. Із початком епідемії коронавірусної інфекції донька з Кременчука, де мала власну художню студію «Кольорово» і навчала мистецтву дітей, повернулася в Успенку. Придбала старенький будинок, його літню кухню обладнала під студію, де знімала відео вночі, щоб не заважали звуки вулиці. У задумці було представити 365 страв і до кожної — відеокоментар. Для пошуку рецептів, а головне історії їх походження донька їздила в етнографічні експедиції. Так, побувала на Одещині в селі Плахтіївці, де досліджувала історію обрядового різдвяного печива у вигляді коней і баринь, й у місті Вилковому, де записала рецепти приготування риби дунайки та бринзи. До речі, бринза, як і багато іншого, мала увійти до другого тому артбуку. Записи для нього залишилися в чернетках, але цілісного макету немає. Тож навряд чи він колись буде надрукований, адже кожна сторінка відфотографована і відмальована в авторському стилі.

Перший том книги надрукували на початку 2022 року, Ольга встигла відправити замовлення 2-3 особам і відбула в США, куди також захопила декілька примірників. Після повернення вона займалася волонтерством і руки до книги не дійшли. А потім Олі не стало.

Після загибелі доньки у нас в голові було своє горе. Ми не збиралися нічого популяризувати, бо було не до цього. Надіслали декілька книг тим, про кого знали з доньчиних розповідей. А потім наприкінці січня нам зателефонувала Оксана Левкова. Завдяки ній про книгу дізналися і розкупили весь наклад. Спасибі усім, хто зацікавився і просить другий наклад, але я ніколи не стикалася з видаванням книг, тож боюся, що не впораюся. Ще перебуваю в роздумах.

— Їжа мене цікавить не в рецептах, а як інструмент єднання нації, — пояснює інтерес до книги «ЖУК» Оксана Левкова, директорка всеукраїнської громадської організації "Не будь байдужим!" — Я і мої активісти вже 15 років популяризуємо українське в різних форматах. Свого часу зрозуміла, що за столом з автентичною українською їжею класно збирати представників з різних регіонів України, так їм легше знайомитися, дружити між собою, руйнувати негативні стереотипи стосовно одне одного. У 2019 році я зачинила свою київську квартиру і поїхала жити на Бесарабію. Це особливий край: там живуть гагаузи, болгари, липовани, етнічних українців у деяких містах та селах набагато менше ніж представників нацменшин. Тому я поширювала там інформацію про Україну й українців: демонструвала документальні фільми, привозила книги для бібліотек, музеїв, шкіл, військових частин, окремих місцевих активістів. По ходу справи зрозуміла, що це фермерський край, так почала розповідати через соцмережі про діяльність крафтових виробників, серед іншого звертаючи увагу на їхню україноорієнтованість і патріотизм. На мої пости відгукнулися зацікавлені — і вже довелося організовувати гастротури. До речі, найбільша група туристів до мене приїхала з Кропивницького.

Про книгу Ольги почула від Лариси Титикало з Бесарабії. Коли я побачила видання, зрозуміла, що я й Ольга Павленко обстоюємо одні й ті ж цінності, ми не про рецепти, а загалом про культуру. Шкода, що про талановиту однодумицю я дізналася тільки після її загибелі.

Я опублікувала багато дописів у соцмережах, завдяки чому «Живу українську кухню» мама Ольги Раїса Сергіївна розіслала гастроблогерам, краєзнавцям, історикам по всій Україні. Кожного з них книга наштовхує на подальші дії: майстер-класи, нові блоги, а також заходи із вшанування пам’яті Ольги. Так і продовжуємо працювати заради об’єднання України.

МАТЕРІАЛ ЗА ТЕМОЮ: Маєте нагоду замовити книгу пошуковиці Ольги Павленко «ЖУК: Жива Українська Кухня»