Волонтерка Людмила Буякова з Олександрії: «Без підтримки небайдужих людей моя діяльність не мала б сенсу»
- 17 березня 2023, 14:36
«Оксана булки», «Женя багети», «Іра каша» — подібних підписів у телефонній книзі волонтерки з міста Олександрії Людмили Буякової чимало, адже їй треба забезпечувати необхідним дев’ять батальйонів, якими опікується, аби наближати нашу перемогу.
Про допомогу війську та неймовірних людей, які її надають, говоримо з олександрійською волонтеркою.
— Хоч хрещений батько мого сина захищає Україну у складі десантно-штурмових військ з 2014 року, але у ті роки він ніколи нічого не просив, а я, відповідно, не задумувалася, чи потрібна допомога тилу на фронті. А з початком повномасштабної війни хрещений сказав:
«Людо, потрібна допомога хлопцям продуктами».
Я одразу вирішила допомагати, для цього пішла по сусідах і просила лише консервацію. Більше інформацію про збір ніде не поширювала і допомагала лише цьому підрозділу. Через пару місяців до мене почали звертатися військові з інших підрозділів. Обсяги потреб збільшувалися, тож я вирішила попросити про допомогу у більшого кола людей, для цього і зробила перший допис на свій сторінці у фейсбуці з проханням допомогти. До слова, сторінку я створила 25 лютого 2022 року, до цього вона мені була не потрібна: у мене троє дітей, тож мені було не до соцмереж. І на мій подив, земляки відгукувалися на мої дописи: хто приносив крупу, хто печиво. Найбільше мені запам’ятався вимушений переселенець з Миколаєва Віталій, який написав першим:
«Я отримав великий пакет гуманітарної допомоги, та я обійдуся, передайте ці продукти воїнам на фронт».
Не думайте, що як ти волонтер, то тобі одразу починають давати усе, що потрібно, цей процес не такий простий, як здається. Хочу наголосити, що без підтримки небайдужих людей моя діяльність не мала б сенсу. Тому я взаємодію з іншими волонтерами і зараз вам про них розкажу. Багато допомагають олександрійці. Так, Ірина Черноус в’яже шкарпетки і робить подушечки; Степан Цапюк відвантажив багато продуктів, як і Микола Ільченко, а також Микола Вітченко та Олег Тарасенко; Євгенія Магура шиє маскхалати; Ірина Гейко закуповує тактичні рукавички, шкарпетки та посуд; Ксенія Самарська шиє прапори; Олександра Фурса випікає пряники з патріотичними написами; Євгенія Овчаренко випікає багети з насінням льону та часником; Тетяна Присяжнюк з командою плетуть маскувальні сітки; Тетяна Шкіль із фонду «Ангели допомоги» надає продукти та ліки; Вадим Коюденко — окопні свічки та буржуйки. Леся Балла із села Балахівки Петрівської територіальної громади передавала буржуйки та газові балони. Ірина Дмитрівська й Марія Міт із села Сургани Приютівської територіальної громади виготовляють тушонку, тушковану кашу з м’ясом, сухі супи і печінковий паштет. Ксенія Агафонова-Цірик із Приютівки надає продукти харчування, ліки, пече булочки. Надія і Михайло Бобурки із селища Олександрійське Олександрійської територіальної громади передають продукти й окопні свічки. Помічник- консультант народного депутата України Олеся Довгого Анна Трубаченко запропонувала допомогу у вигляді продуктів та ліків від благодійного фонду родини Довгих «Можемо разом», а також сонячну батарею. Багато волонтерів з різних куточків України відправляють мені допомогу Новою поштою. Катерина Кравець, колишня жителька Олександрії, батько якої воює, регулярно робить перекази з Польщі, куди переїхала ще до початку війни, а Лілія Онопа донейтить з Великобританії. Кожен з них поособливому підписаний в телефонній книзі, і я ніколи не помилюся в наборі того чи іншого мого товариша чи товаришки.
Із військовими я спілкуюся напряму, перевіряю, чи дійсно вони знаходяться на нулі. Одного разу мене попросили про допомогу, я перевірила дані і з’ясувала, шо ці воїни не на передовій, а у військовій частині і їм захотілося смачненького. Я все розумію, але я не в змозі забезпечити усіх, тож тільки гарячі точки. Зіткнулася і з тим, що є волонтери, які насправді ніякі не волонтери. Якось до мене в друзі додалася жінка, її профіль був створений досить давно, там з’являлися регулярні фотозвіти про допомогу. Я попросила у неї продукти, вона пообіцяла привезти, але потрібні кошти на бензин. На карту пішли дві тисячі гривень, після чого мене одразу заблокували. Я повідомила банк про шахрайство, а в людей, які надіслали мені ці гроші, попросила вибачення, сама ж на гроші із сімейного бюджету закупила необхідні продукти. З того випадку я взяла урок, що не всі, хто називає себе волонтерами, є чесними людьми, і тепер оплачую усі посилки тільки після отримання. Адже кошти мені дають люди, тож я несу відповідальність і регулярно звітую. Для цього прошу захисників і захисниць надсилати фотозвіти. Хтось із них просить не виставляти їхні обличчя задля безпеки, а хтось каже: «Ми нічого не боїмося, ми захищаємо Україну, нехай люди бачать, що ми отримали їхню передачу і дякуємо за це».
У мене ростуть 11-річна Ангеліна, 8-річна Мілана та 5-річний Ростислав. Я не вважаю їх обділеними через те, що я щодня зайнята волонтерством. Діти охоче допомагають чим можуть і завжди радісно вибігають назустріч військовим, які приїхали за передачами. Як і не вважаю, що захисники й захисниці отримують зарплату, тому мають подбати про себе самі. Вони стоять за усіх нас, та й грошима вони і так складаються: то на спальники, то на автомобілі, то на щось інше.
Важко втрачати воїнів, адже ми зустрічаємося, спілкуємося, а тоді ця новина… Болить…
У наших розмовах військові мені часто кажуть: «Дякуємо за допомогу. Коли настане перемога, ми усі до тебе приїдемо». Під час збирання посилок чи то вдень, чи то вночі, думаю про ці слова: я зараз допомагаю вже дев’яти батальйонам, у кожному в середньому 450 осіб, де ж я їх розміщатиму?! (сміється). Але якщо я знаходжу змогу їм допомагати під час війни, то невже ми не знайдемо можливість порадіти нашій перемозі?
«Людо, потрібна допомога хлопцям продуктами».
Я одразу вирішила допомагати, для цього пішла по сусідах і просила лише консервацію. Більше інформацію про збір ніде не поширювала і допомагала лише цьому підрозділу. Через пару місяців до мене почали звертатися військові з інших підрозділів. Обсяги потреб збільшувалися, тож я вирішила попросити про допомогу у більшого кола людей, для цього і зробила перший допис на свій сторінці у фейсбуці з проханням допомогти. До слова, сторінку я створила 25 лютого 2022 року, до цього вона мені була не потрібна: у мене троє дітей, тож мені було не до соцмереж. І на мій подив, земляки відгукувалися на мої дописи: хто приносив крупу, хто печиво. Найбільше мені запам’ятався вимушений переселенець з Миколаєва Віталій, який написав першим:
«Я отримав великий пакет гуманітарної допомоги, та я обійдуся, передайте ці продукти воїнам на фронт».
Не думайте, що як ти волонтер, то тобі одразу починають давати усе, що потрібно, цей процес не такий простий, як здається. Хочу наголосити, що без підтримки небайдужих людей моя діяльність не мала б сенсу. Тому я взаємодію з іншими волонтерами і зараз вам про них розкажу. Багато допомагають олександрійці. Так, Ірина Черноус в’яже шкарпетки і робить подушечки; Степан Цапюк відвантажив багато продуктів, як і Микола Ільченко, а також Микола Вітченко та Олег Тарасенко; Євгенія Магура шиє маскхалати; Ірина Гейко закуповує тактичні рукавички, шкарпетки та посуд; Ксенія Самарська шиє прапори; Олександра Фурса випікає пряники з патріотичними написами; Євгенія Овчаренко випікає багети з насінням льону та часником; Тетяна Присяжнюк з командою плетуть маскувальні сітки; Тетяна Шкіль із фонду «Ангели допомоги» надає продукти та ліки; Вадим Коюденко — окопні свічки та буржуйки. Леся Балла із села Балахівки Петрівської територіальної громади передавала буржуйки та газові балони. Ірина Дмитрівська й Марія Міт із села Сургани Приютівської територіальної громади виготовляють тушонку, тушковану кашу з м’ясом, сухі супи і печінковий паштет. Ксенія Агафонова-Цірик із Приютівки надає продукти харчування, ліки, пече булочки. Надія і Михайло Бобурки із селища Олександрійське Олександрійської територіальної громади передають продукти й окопні свічки. Помічник- консультант народного депутата України Олеся Довгого Анна Трубаченко запропонувала допомогу у вигляді продуктів та ліків від благодійного фонду родини Довгих «Можемо разом», а також сонячну батарею. Багато волонтерів з різних куточків України відправляють мені допомогу Новою поштою. Катерина Кравець, колишня жителька Олександрії, батько якої воює, регулярно робить перекази з Польщі, куди переїхала ще до початку війни, а Лілія Онопа донейтить з Великобританії. Кожен з них поособливому підписаний в телефонній книзі, і я ніколи не помилюся в наборі того чи іншого мого товариша чи товаришки.
Із військовими я спілкуюся напряму, перевіряю, чи дійсно вони знаходяться на нулі. Одного разу мене попросили про допомогу, я перевірила дані і з’ясувала, шо ці воїни не на передовій, а у військовій частині і їм захотілося смачненького. Я все розумію, але я не в змозі забезпечити усіх, тож тільки гарячі точки. Зіткнулася і з тим, що є волонтери, які насправді ніякі не волонтери. Якось до мене в друзі додалася жінка, її профіль був створений досить давно, там з’являлися регулярні фотозвіти про допомогу. Я попросила у неї продукти, вона пообіцяла привезти, але потрібні кошти на бензин. На карту пішли дві тисячі гривень, після чого мене одразу заблокували. Я повідомила банк про шахрайство, а в людей, які надіслали мені ці гроші, попросила вибачення, сама ж на гроші із сімейного бюджету закупила необхідні продукти. З того випадку я взяла урок, що не всі, хто називає себе волонтерами, є чесними людьми, і тепер оплачую усі посилки тільки після отримання. Адже кошти мені дають люди, тож я несу відповідальність і регулярно звітую. Для цього прошу захисників і захисниць надсилати фотозвіти. Хтось із них просить не виставляти їхні обличчя задля безпеки, а хтось каже: «Ми нічого не боїмося, ми захищаємо Україну, нехай люди бачать, що ми отримали їхню передачу і дякуємо за це».
У мене ростуть 11-річна Ангеліна, 8-річна Мілана та 5-річний Ростислав. Я не вважаю їх обділеними через те, що я щодня зайнята волонтерством. Діти охоче допомагають чим можуть і завжди радісно вибігають назустріч військовим, які приїхали за передачами. Як і не вважаю, що захисники й захисниці отримують зарплату, тому мають подбати про себе самі. Вони стоять за усіх нас, та й грошима вони і так складаються: то на спальники, то на автомобілі, то на щось інше.
Важко втрачати воїнів, адже ми зустрічаємося, спілкуємося, а тоді ця новина… Болить…
У наших розмовах військові мені часто кажуть: «Дякуємо за допомогу. Коли настане перемога, ми усі до тебе приїдемо». Під час збирання посилок чи то вдень, чи то вночі, думаю про ці слова: я зараз допомагаю вже дев’яти батальйонам, у кожному в середньому 450 осіб, де ж я їх розміщатиму?! (сміється). Але якщо я знаходжу змогу їм допомагати під час війни, то невже ми не знайдемо можливість порадіти нашій перемозі?
