Ніхто з нас не був готовий вести поховальні церемонії
- 17 березня 2023, 10:29
Уже рік, як проведення церемоній поховання загиблих у війні з Росією стало частиною їхньої роботи, але папка зі сценаріями похоронів в робочому комп’ютері продовжує називається «Безглузда війна», бо до цього звикнути неможливо.
Про те, які зміни в роботу внесла війна, розповідають працівники і працівниці галузі культури Олександрівської селищної ради Кропивницького району, з якими «Вісник Кіровоградщини» поспілкувався до річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Людмила Гунько,
начальниця відділу культури та туризму:
— Із початком повномасштабного вторгнення працівники і працівниці галузі культури Олександрівської громади, як і більшість українців, включилися в рух опору російському агресору. У перші дні і чоловіки, і жінки ходили будувати блокпости, вантажачи щебінь і пісок, збирали і продовжуємо збирати та відправляти гуманітарну допомогу, готуємо страви, плетемо сітки, проводимо ярмарки на підтримку ЗСУ. Жодного робочого дня ми не залишалися вдома і не вважалися непотрібними під час війни.
Дехто з колег пішли на фронт і отримали поранення, у багатьох близькі і рідні на передовій, у декого зникли безвісти. Але не було жодного випадку, коли хтось із працівників не вийшов на роботу, бо окрім професійного обов’язку робота — цей своєрідна моральна підтримка, адже сидіти вдома наодинці з гнітючими думками — важко.
Однією із нових страшних реалій для нас стала участь в організації церемоній поховання загиблих воїнів. Із 24 лютого 2022 року у громаді відбулося понад 15 похоронів. На траурному мітингу завжди присутні представники влади, територіального центру комплектування та соціальної підтримки, земляки, разом утворюємо живий коридор. Відповідальні готують сценарій, для якого збирають біографічні дані про полеглого. Хоч для нас проведення заходів — професійна навичка, та ми звичайні люди, і нам теж складно опановувати себе у стресових ситуаціях, але на те ми і є працівниками культури, щоб уміти робити це і працювати не лише в радості, а й в горі, і гідно провести наших воїнів в останню путь.
Лілія Сирота,
директорка центру культури та дозвілля:
— Я працюю в галузі культури сьомий рік, і якби мені хтось раніше сказав, що я буду проводити поховальні церемонії, я б не повірила. Зі студентських років моя професія у мене асоціювалася з Масницею, Івана Купала та іншими веселими святами.
Зараз дуже важко… Перший з початку повномасштабного вторгнення похорон був у березні минулого року у селі Красносілці, його проводили працівники сільського Будинку культури. Наступну церемонію керівництво селищної ради доручило провести працівникам нашого центру. Ми були переконані, що вона буде для нас першою й останньою. Але за нею все йшли і шли наступні… Гіркі звістки вже прийшли майже в усі села нашої громади і в саму Олександрівку.
Мені, як, мабуть, і всім, морально легше, коли труна відкрита, і люди мають змогу востаннє попрощатися із загиблим. Коли ж бачиш лише синьо-жовтий прапор на кришці, охоплює якийсь невисловлений розпач. Я читаю текст і тримаюся, аби не плакати, адже моя задача — розповісти присутнім про людину, яка загинула, захищаючи нас. Намагаюся не вживати заспокійливі препарати, адже переживаю, що від них моя реакція буде загальмованою і я не зможу належно провести мітинг. Для цього перед початком я себе внутрішньо налаштовую. Найважче оголосити хвилину пам’яті. Хоча ні, найважче, коли лунає «Пливе кача…» Ні, найважчим для мене є бачити скам’янілі очі батька. Мати схилилася і плаче над труною, а батько стоїть і дивиться пустими очима, начебто не розуміє, що діється. Я пам’ятаю очі кожного батька...
Юрій Скорець,
методист з музичного жанру центру культури та дозвілля:
— Звісно, ніхто з нас не думав, що доведеться займатися траурними церемоніями. Коли на одній із нарад на початку повномасштабного вторгнення мене запитали, чи проведу я похорон, я довго не думав і погодився, хоча розумів, що буде важко і моторошно. Перші рази мені справді було моторошно, хоча це і ніяк не проявлялося зовні. У подальші рази я усвідомив, що відтепер це є частиною моєї роботи. Але є момент, до якого я не звикну ніколи. Це момент прощання. Коли мати іде за труною і ридає, коли витирає сльози батько… Це важко переносити. Але я відчуваю, що робота, яку ми виконуємо, є важливою. Цим я себе мотивую і не вживаю заспокійливих перед проведенням траурних мітингів. Я переконаний, що наші хлопці полягли недарма і ми дійдемо до перемоги. В України є майбутнє, але хотілося б, щоб воно все ж таки було без цих смертей.
Ірина Гриневич,
керівниця народного театру малих форм «Голос часу»:
— Для мене надзвичайно важким був момент на початку березня 2022 року, коли мені повідомили, що загинув житель села Голикового. Це моє рідне село, і цей хлопець був моїм далеким родичем. Це був другий загиблий у цій великій війні. Я пам’ятаю, як важко нам усім тоді давалося написання промови, слова ніяк не складалися у текст.
Ми як ведучі завжди працюємо в парі, тож просимо колег підстраховувати одне одного на випадок, якщо комусь стане зле або емоції візьмуть гору. Я намагаюся не пити заспокійливі, та все ж доводиться звертатися до них. Завжди прошу колег, щоб після «Пливе кача» я не більше не читала текст, бо горло зводить так, що не можу говорити.
Дехто вважає, що культура під час війни не на часі. Ми з цим твердженням не погоджуємося. Життя триває. Живемо ми, живуть діти. Так, зараз не той час, щоб проводити розважальні заходи, але у нас збільшилася кількість заходів патріотичного спрямування.
А коли настане наша перемога, культура влаштує такий концерт — на всю Олександрівську громаду!
начальниця відділу культури та туризму:
— Із початком повномасштабного вторгнення працівники і працівниці галузі культури Олександрівської громади, як і більшість українців, включилися в рух опору російському агресору. У перші дні і чоловіки, і жінки ходили будувати блокпости, вантажачи щебінь і пісок, збирали і продовжуємо збирати та відправляти гуманітарну допомогу, готуємо страви, плетемо сітки, проводимо ярмарки на підтримку ЗСУ. Жодного робочого дня ми не залишалися вдома і не вважалися непотрібними під час війни.
Дехто з колег пішли на фронт і отримали поранення, у багатьох близькі і рідні на передовій, у декого зникли безвісти. Але не було жодного випадку, коли хтось із працівників не вийшов на роботу, бо окрім професійного обов’язку робота — цей своєрідна моральна підтримка, адже сидіти вдома наодинці з гнітючими думками — важко.
Однією із нових страшних реалій для нас стала участь в організації церемоній поховання загиблих воїнів. Із 24 лютого 2022 року у громаді відбулося понад 15 похоронів. На траурному мітингу завжди присутні представники влади, територіального центру комплектування та соціальної підтримки, земляки, разом утворюємо живий коридор. Відповідальні готують сценарій, для якого збирають біографічні дані про полеглого. Хоч для нас проведення заходів — професійна навичка, та ми звичайні люди, і нам теж складно опановувати себе у стресових ситуаціях, але на те ми і є працівниками культури, щоб уміти робити це і працювати не лише в радості, а й в горі, і гідно провести наших воїнів в останню путь.
Лілія Сирота,
директорка центру культури та дозвілля:
— Я працюю в галузі культури сьомий рік, і якби мені хтось раніше сказав, що я буду проводити поховальні церемонії, я б не повірила. Зі студентських років моя професія у мене асоціювалася з Масницею, Івана Купала та іншими веселими святами.
Зараз дуже важко… Перший з початку повномасштабного вторгнення похорон був у березні минулого року у селі Красносілці, його проводили працівники сільського Будинку культури. Наступну церемонію керівництво селищної ради доручило провести працівникам нашого центру. Ми були переконані, що вона буде для нас першою й останньою. Але за нею все йшли і шли наступні… Гіркі звістки вже прийшли майже в усі села нашої громади і в саму Олександрівку.
Мені, як, мабуть, і всім, морально легше, коли труна відкрита, і люди мають змогу востаннє попрощатися із загиблим. Коли ж бачиш лише синьо-жовтий прапор на кришці, охоплює якийсь невисловлений розпач. Я читаю текст і тримаюся, аби не плакати, адже моя задача — розповісти присутнім про людину, яка загинула, захищаючи нас. Намагаюся не вживати заспокійливі препарати, адже переживаю, що від них моя реакція буде загальмованою і я не зможу належно провести мітинг. Для цього перед початком я себе внутрішньо налаштовую. Найважче оголосити хвилину пам’яті. Хоча ні, найважче, коли лунає «Пливе кача…» Ні, найважчим для мене є бачити скам’янілі очі батька. Мати схилилася і плаче над труною, а батько стоїть і дивиться пустими очима, начебто не розуміє, що діється. Я пам’ятаю очі кожного батька...
Юрій Скорець,
методист з музичного жанру центру культури та дозвілля:
— Звісно, ніхто з нас не думав, що доведеться займатися траурними церемоніями. Коли на одній із нарад на початку повномасштабного вторгнення мене запитали, чи проведу я похорон, я довго не думав і погодився, хоча розумів, що буде важко і моторошно. Перші рази мені справді було моторошно, хоча це і ніяк не проявлялося зовні. У подальші рази я усвідомив, що відтепер це є частиною моєї роботи. Але є момент, до якого я не звикну ніколи. Це момент прощання. Коли мати іде за труною і ридає, коли витирає сльози батько… Це важко переносити. Але я відчуваю, що робота, яку ми виконуємо, є важливою. Цим я себе мотивую і не вживаю заспокійливих перед проведенням траурних мітингів. Я переконаний, що наші хлопці полягли недарма і ми дійдемо до перемоги. В України є майбутнє, але хотілося б, щоб воно все ж таки було без цих смертей.
Ірина Гриневич,
керівниця народного театру малих форм «Голос часу»:
— Для мене надзвичайно важким був момент на початку березня 2022 року, коли мені повідомили, що загинув житель села Голикового. Це моє рідне село, і цей хлопець був моїм далеким родичем. Це був другий загиблий у цій великій війні. Я пам’ятаю, як важко нам усім тоді давалося написання промови, слова ніяк не складалися у текст.
Ми як ведучі завжди працюємо в парі, тож просимо колег підстраховувати одне одного на випадок, якщо комусь стане зле або емоції візьмуть гору. Я намагаюся не пити заспокійливі, та все ж доводиться звертатися до них. Завжди прошу колег, щоб після «Пливе кача» я не більше не читала текст, бо горло зводить так, що не можу говорити.
Дехто вважає, що культура під час війни не на часі. Ми з цим твердженням не погоджуємося. Життя триває. Живемо ми, живуть діти. Так, зараз не той час, щоб проводити розважальні заходи, але у нас збільшилася кількість заходів патріотичного спрямування.
А коли настане наша перемога, культура влаштує такий концерт — на всю Олександрівську громаду!
