Про потребу допомагати й шлюб під час війни говоримо з Оленою Дяченко.

— Я завжди була небайдужою людиною, а коли у 2018 році від раку померла моя найкраща подруга, я розпочала допомагати онкохворим дітям та продовжила займатися благодійністю. Хоч це і важко, та завжди кажу, що тепер проживаю життя за нас двох. На День міста у 2018 році мені вручили відзнаку за мою діяльність, мені приємна така увага, хоча дію я не заради відзнак, а тому, що не можу спокійно сидіти, коли комусь у цей час потрібна допомога.

У 2014 допомогою українській армії не займалася, бо тільки народила дитину. Коли розпочалася повномасштабна агресія Росії проти України у лютому, я зрозуміла, що слід свою енергію спрямовувати для наближення перемоги. Спочатку допомагала власними грішми місцевій теробороні, закуповуючи павербанки, ліхтарі. Мій на той час наречений — військовий, офіцер. Я знала, що у його підпорядкуванні багато воїнів, які завжди в числі перших при виконанні бойових задач країни, та у перші дні він відмовлявся від моїх пропозицій допомагати. Коли у березні отримала від коханого смс:



Витратила чимало грошей на першу поїздку туди, де стояв його підрозділ. Це було придбання для обслуговування техніки, одяг та продукти. Хлопці й зараз мені пишуть:



Коли я побувала зовсім близько від зони, де точилися бойові дії, і побачила масштаби потреб, зрозуміла, що білизна, ліхтарики і викрутки — це пил. Треба купувати тепловізори, рації, дрони. Перші рази збори як такі я не відкривала, бо мені було соромно це робити. У мене ще залишалися деякі збереження, але 15 тисяч гривень на тепловізор вже не вистачало. І я написала пост. За добу мені відправили цю суму. Я поїхала відвозити прилад 4 березня під Київ. Усе горить-палає, а стою з тепловізором за 70 тисяч гривень. Мене трясе, але я боюся не за себе, а щоб він не впав і не розбився.

Потім були дрони, рації, біноклі, автомобіль. Мені продовжували надходити повідомлення у приватні: напиши номер картки — ми відправимо гроші. Я публічна людина, мені довіряють. У мене є документ волонтера, але я його поки нікому не показувала — все вдається і так. Ті, хто мене знають, відправляють мені кошти по змозі, коли ж є потреба у придбанні, а грошей недостатньо — я оголошую збір. Коли я занепала духом, бо почула багато пліток про роботу волонтерів взагалі і майже вирішила, що з мене достатньо, як мені прийшло повідомлення від тринадцятирічної сусідки Анастасії Слюсаренко:



У мене сльози хлинули градом. За місяць діти з вулиці Карабінерної, зокрема й моя донька, зібрали
20 тисяч гривень, якими вони хочуть покрити мій борг за авто, а один з батьків юних волонтерів безплатно відремонтував і перефарбував машину. Чимало необхідного зібрала та відправила військовим підрозділам, які зверталися до мене особисто. Допомагала й внутрішньо переміщеним особам, поки вбачала це доцільним.

Із майбутнім чоловіком я була знайома ще до повномасштабного вторгнення. Життя військового пов’язане з переїздами, тож я часто їздила до нього, за ним. Мене це не лякало. Я відчайдушна. Максимальна, як каже тепер вже мій чоловік. Ми одружилися під час війни. Я приїхала до нього, саме пригнала автомобіль. Він говорить:



У мене із собою були камуфляжні шорти, якраз те, що треба (сміється). Нас розписали за 15 хвилин до закриття ДРАЦСу 10 червня. На початку серпня чоловік отримав важке бойове поранення, зараз лікується в госпіталі. Завжди на зв’язку з побратимами, через декілька днів після поранення в розмові вже сказав мені:



Отак і живемо: він воює, я волонтерю.