Петро Прохода про свій медичний досвід
- 7 вересня 2022, 12:41
Лікар-фтизіатр Знам’янської міської лікарні імені А.В. Лисенка Петро Прохода 23 липня відсвяткував свій ювілей — 75 років, 57 з яких він присвятив медицині. Мав широкий досвід роботи на різних посадах у різних містах і навіть країнах. Зараз вирішив вийти на пенсію і відпочивати. В один з перших вільних від роботи днів захотів розповісти свою історію життя жителям Кіровоградщини через наше видання.
Отож про роботу в Україні та Казахстані та власний досвід у боротьбі з інфекційними захворюваннями розповідає Петро Прохода.
— Родом я з Миколаївщини, але з дитячих років жив у селі Красносіллі ще донедавна Олександрівського району на Кіровоградщині. Навчався на санітарно-гігієнічному факультеті Київського медичного інституту, у 1971 році отримав фах санітарного лікаря — епідеміолога-інфекціоніста. Вісімнадцять років працював завідувачем епідвідділу Козятинської районної санепідстанції (Вінницька область), де боровся з інфекційними захворюваннями: дизентерією, дифтерією, черевним тифом, туберкульозом та іншими. У 1988 році у медичній газеті прочитав об’яву, що Міністерство здоров’я СРСР оголошує конкурс на заміщення вакантних посад головних спеціалістів для роботи в регіонах з підвищеною материнською і дитячою смертністю. Я цікавився географією, тож уявляв, що таке аули і яке в них життя, тому мав бажання допомогти тим, хто цього потребував, мою ініціативу підтримала моя дружина Олександра, яка працювала бактеріологинею. Тож невдовзі я отримав направлення як офіційний представник Міністерства здоров’я Радянського Союзу в Казахстан, в найбільш складну Чимкентську область. Там була висока народжуваність — 56-60 тисяч дітей на рік, але й високий рівень смертності та патологій серед немовлят. Насамперед через низький рівень культури та низький рівень життя. Медзаклади знаходилися в незадовільному стані, наприклад, у пологовому прямо над головами звисали плити перекриття і не сьогодні-завтра могли обрушитися, а там, де пологових не було, жінки народжували у шкільному класі, розміщуючись з малюками на матрацах на підлозі. Але часто народжували прямо в юртах, якщо дитина помирала при пологах, її ховали неподалік, такі випадки навіть не обліковувалися, бо вагітна ніколи не зверталася в лікарню. У моїх повноваженнях було закривати заклади, і я це робив одночасно з переведенням породіль в інше безпечне місце. Я пояснював, що висока дитяча й материнська смертність ще й тому, що відсутній належний діагностичний центр, а в області не вистачає педіатрів, гінекологів та акушерів-гінекологів. До моєї рекомендації прислухалися, обладнали одну з наявних будівель та оснастили її медтехнікою, так в області з’явився сучасний медцентр. Також в результаті моєї роботи у кожному районі області організували дитячі молочні кухні та відкрили реанімаційні відділення на шість ліжок, де рятували життя жінок і дітей. Радий, що тільки за перший рік роботи ці та інші заходи допомогли знизити дитячу смертність з 2500 до 1700 випадків, а за увесь період моє роботи вона знизилася з 36,9% до 28,9%.
На цій посаді я пропрацював три роки і два місяці, до розпаду Радянського Союзу. Після повернення в Україну приїхав в рідне Красносілля. На жаль, цей період співпав з тяжкою хворобою дружини, яка невдовзі померла. Коли шукав роботу, мені запропонували організувати й відкрити у Знам’янці обласний дитячий санаторій «Мрія». Я взявся за справу: займався підготовкою відповідних документів та два роки робив капітальний ремонт виділеної будівлі колишнього тубдиспансера, а потім очолив «Мрію» на посаді головного лікаря. Дивлюся зараз на фото моїх тодішніх підопічних — сиріт і напівсиріт і бачу картини: хто взутий в один кед і один черевик, у кого шнурків немає в туфлях. Ми дбали про дітей, добре годували, у нас вони навчалися. Потім заклад знов перепрофілювали в обласний протитуберкульозний санаторій, де я теж працював головним лікарем. Мав неприємну ситуацію, розгляд якої дійшов до суду. Мене виправдали, але на посаді залишатися я не зміг. Перейшов на роботу в залізничну санстанцію, а потім у санітарно-контрольний пункт станції Знам’янка, де перевіряв санітарний стан поїздів. Викладав й в Олександрійському медучилищі, з 2015 року працював фтизіатром, на цій посаді і завершив свій трудовий шлях. Маю про нього численні грамоти обласного і державного рівнів та хороші спогади.
Вирішив, що буду відпочивати. Читатиму: маю велетенську бібліотеку, біля якої можу провести цілий день, переглядаючи та обираючи для читання наступну книгу. А може поїду до своєї дружини Антоніни, яка з початком повномасштабного вторгнення тимчасово виїхала за кордон.
— Родом я з Миколаївщини, але з дитячих років жив у селі Красносіллі ще донедавна Олександрівського району на Кіровоградщині. Навчався на санітарно-гігієнічному факультеті Київського медичного інституту, у 1971 році отримав фах санітарного лікаря — епідеміолога-інфекціоніста. Вісімнадцять років працював завідувачем епідвідділу Козятинської районної санепідстанції (Вінницька область), де боровся з інфекційними захворюваннями: дизентерією, дифтерією, черевним тифом, туберкульозом та іншими. У 1988 році у медичній газеті прочитав об’яву, що Міністерство здоров’я СРСР оголошує конкурс на заміщення вакантних посад головних спеціалістів для роботи в регіонах з підвищеною материнською і дитячою смертністю. Я цікавився географією, тож уявляв, що таке аули і яке в них життя, тому мав бажання допомогти тим, хто цього потребував, мою ініціативу підтримала моя дружина Олександра, яка працювала бактеріологинею. Тож невдовзі я отримав направлення як офіційний представник Міністерства здоров’я Радянського Союзу в Казахстан, в найбільш складну Чимкентську область. Там була висока народжуваність — 56-60 тисяч дітей на рік, але й високий рівень смертності та патологій серед немовлят. Насамперед через низький рівень культури та низький рівень життя. Медзаклади знаходилися в незадовільному стані, наприклад, у пологовому прямо над головами звисали плити перекриття і не сьогодні-завтра могли обрушитися, а там, де пологових не було, жінки народжували у шкільному класі, розміщуючись з малюками на матрацах на підлозі. Але часто народжували прямо в юртах, якщо дитина помирала при пологах, її ховали неподалік, такі випадки навіть не обліковувалися, бо вагітна ніколи не зверталася в лікарню. У моїх повноваженнях було закривати заклади, і я це робив одночасно з переведенням породіль в інше безпечне місце. Я пояснював, що висока дитяча й материнська смертність ще й тому, що відсутній належний діагностичний центр, а в області не вистачає педіатрів, гінекологів та акушерів-гінекологів. До моєї рекомендації прислухалися, обладнали одну з наявних будівель та оснастили її медтехнікою, так в області з’явився сучасний медцентр. Також в результаті моєї роботи у кожному районі області організували дитячі молочні кухні та відкрили реанімаційні відділення на шість ліжок, де рятували життя жінок і дітей. Радий, що тільки за перший рік роботи ці та інші заходи допомогли знизити дитячу смертність з 2500 до 1700 випадків, а за увесь період моє роботи вона знизилася з 36,9% до 28,9%.
На цій посаді я пропрацював три роки і два місяці, до розпаду Радянського Союзу. Після повернення в Україну приїхав в рідне Красносілля. На жаль, цей період співпав з тяжкою хворобою дружини, яка невдовзі померла. Коли шукав роботу, мені запропонували організувати й відкрити у Знам’янці обласний дитячий санаторій «Мрія». Я взявся за справу: займався підготовкою відповідних документів та два роки робив капітальний ремонт виділеної будівлі колишнього тубдиспансера, а потім очолив «Мрію» на посаді головного лікаря. Дивлюся зараз на фото моїх тодішніх підопічних — сиріт і напівсиріт і бачу картини: хто взутий в один кед і один черевик, у кого шнурків немає в туфлях. Ми дбали про дітей, добре годували, у нас вони навчалися. Потім заклад знов перепрофілювали в обласний протитуберкульозний санаторій, де я теж працював головним лікарем. Мав неприємну ситуацію, розгляд якої дійшов до суду. Мене виправдали, але на посаді залишатися я не зміг. Перейшов на роботу в залізничну санстанцію, а потім у санітарно-контрольний пункт станції Знам’янка, де перевіряв санітарний стан поїздів. Викладав й в Олександрійському медучилищі, з 2015 року працював фтизіатром, на цій посаді і завершив свій трудовий шлях. Маю про нього численні грамоти обласного і державного рівнів та хороші спогади.
Вирішив, що буду відпочивати. Читатиму: маю велетенську бібліотеку, біля якої можу провести цілий день, переглядаючи та обираючи для читання наступну книгу. А може поїду до своєї дружини Антоніни, яка з початком повномасштабного вторгнення тимчасово виїхала за кордон.
