— Я родом з Олександрівки Кропивницького району, де й зараз живуть мої батьки, а вже 8 років разом із чоловіком та п’ятирічним сином живемо в Олександрії, — розповідає жінка. — Свою волонтерську роботу почала з того, що на «нуль» їхав наш сусід і запитав, раптом хтось щось хоче передати. Хоч у війську у мене нема нікого, та я вирішила напекти булочок, а згодом він мені передав привіт від тих, хто їх куштував, і те, що здоба сподобалася. Це мене підбадьорило, і я ще декілька разів пекла за власні кошти, а тоді зрозуміла, що ресурс нашої сім’ї у придбанні продуктів вичерпаний. Звернулася за допомогою до олександрійців, хтось сім яєць принесе, хтось двадцять, волонтери 2-3 пляшки олії передадуть, допомагають і молочники, у яких купую молокопродукти, все йде в роботу і дуже виручає. Найбільш витратна стаття — масло, воно найдорожче, але зменшувати його об’єм не можу, бо тоді вироби швидко черствітимуть.

У соцмережах публікую пости про свою роботу в усіх групах, які тільки знаю по всій країні, бо ж булочки я печу не лише для олександрійців, а для усіх-усіх, хто на передовій. Я передаю в частини, а там же воюють люди з усієї України, з якими я, звісно, не знайома. Знаю тільки, що мою випічку смакували військові і з Вінничини, і зі Львівщини. Мої дописи — це своєрідні звіти про мою роботу і про те, куди я використала принесені мені 10 кілограмів цукру. Бо ж я не в змозі написати кожному у приватні повідомлення, особливо коли після випікання 500 булочок отримую запитання: «А чому ви не усі сфотографували?» Ну майте ж якусь повагу!

А головне, завдяки своїм публікаціям у соцмережах від незнайомих дівчат з Одеси я отримала посилку з борошном та родзинками, а з Чернігова — посилку з варенням та посипками і кавою на фронт. Тож чим більше населених пунктів та областей мене знатиме, тим більше я матиму змоги продовжувати свою роботу. А ще мені важливо знати контакти, кому надсилати гостинці: нехай рідні чи знайомі повідомляють, хто її потребує. Але без перевірки у нашому волонтерському центрі, чи дійсно є така рота, бригада, населений пункт, я не віддаю, аби, не дай Господь, передача не потрапила нашим ворогам. Якщо все добре, то відправляю поштою або волонтерами. Так що зараз я перейшла на адресні замовлення, бо перший місяць шукала сама, куди передавати, мене ж тоді ще ніхто не знав. Змінила й підхід до випікання. Якщо раніше готувала по пів тисячі штук тричі на тиждень, то зараз через спеку печу менше, але щодня, та менше двохсот ніколи не буває. Яка б не була зайнята, намагаюся зробити все до обіду, а потім займаюся господарством, бо воно ж нікуди не дівається, а увечері гуляю з дитиною.

Гроші я не збираю, тільки знайомим мені людям або на велике прохання можу дати номер картки, адже не хочу, щоб мене обговорювали чи підозрювали у недобропорядності. Я такого не люблю, та й часу на пояснення не маю. Я прошу допомагати мені продуктами. А робота, вода, електрика — це мій особистий внесок у Перемогу. Хоча неважко підрахувати витрати: у мене по п’ять годин на день працюють три електричні духовки, то за два тижні за світло я заплатила 940 гривень. Але чеки нікому не показую і не жаліюся — це моя ініціатива. Чогось не вистачає — побігла докупила. Якщо грошей мало, звертаюся до мами і прошу допомогти, хоча їй теж нелегко це робити, адже працює санітаркою у місцевій лікарні. До речі, волонтери, з якими я співпрацюю, їздять з Кропивницького на Олександрію через Олександрівку.

А от у роботі мені допомагати не треба: до тіста я нікого не допускаю, щоб бути впевненій, що воно зійде добре і не пропадуть ні труд, ні продукти. Чоловік і син можуть подати, прибрати чи помити посуд.

Із сьогоднішнього дня (30 червня — ред.), я почала консервувати компоти. Тож завтра перші двадцять банок напою зі вишень, смородини та шовковиці відправляться з волонтерським рейсом на Бахмут. Фрукти мені теж принесли небайдужі, бо я живу у квартирі і не маю власного саду.

Я завжди любила готувати, причому годую не тільки родину, а й пригощаю друзів та сусідів. Кухня — це мій офіс. Хоча я ходжу на роботу, до 12 дня торгую одягом на ринку. Якщо печу, то підміняє чоловік. Рецепт, за яким готую булочки, у мене вже давно відпрацьований. Хоча починався він з того, що перші рази виходило щось умовно їстівне (сміється), але з часом я його допрацювала, і тепер усе виходить чудово. Рецепт не приховую, він є у мене на сторінці, можете користуватися. Булочки добре сходять, не кришаться і не черствіють.

Багато хто не вірить, що я роблю це просто так. Але це правда. Єдине, що мені треба, — це наша Перемога. Ну і продукти, щоб було з чого замісити тісто. Я навіть не за «спасибі» працюю, а тому, що хочу допомогти тим, хто у пеклі передової. Так, це моя умова: не для ТРО, не переселенцям, а тільки в гарячі точки.

Пектиму булочки до останнього дня війни, а в день нашої Перемоги напечу їх мільйон штук і всім буду роздавати!