Віники для підлоги, грубки, одягу й у машину. Майстер-клас у Чемерполі
- 1 лютого 2022, 13:00
У селі Чемерполі Заваллівської селищної ради Голованівського району віники в’яжуть чи не в кожній хаті. Адже і тут, і в сусідньому Таужному віникарство — це загальний промисел. Кажуть, що їхніх віників немає хіба що в Австралії, та й то через особливості ввезення цієї продукції.
Майстер-клас із в’язання віників нам провели у комунальному закладі «Чемерпільський ліцей» вчитель географії і соціальний педагог Степан Самайчук, заступник директора з навчально-виховної роботи і вчитель інформатики Ігор Барабанчук та його дружина — вчителька біології Тетяна Барабанчук.
Вони розповіли, що віникоплетіння — традиція села, якій 100 років точно. Чемерполяни, які не мають постійної роботи, заробляють у такий спосіб на життя, та й інші жителі практикують.
Та заробіток це непростий. Спочатку сорго треба виростити. Воно досягає у висоту до 2 метрів, раніше його зрізали серпом, тепер за допомогою сільгосптехніки. Зжаті снопики складають, а потім рівняють сікачем. Слід зауважити, що стеблини захищені кожуринкою, яку треба почистити, а також зняти зерно. На сьогодні це роблять автоматизовано — за допомогою спеціальних станків — молотарок. Раніше ж лущили вручну, а від проса звільняли, протягуючи через притиснуту ручку відра.
Зараз віники в’яжуть на станку, який називають коза. Станки сконструювали років 30 тому, аби зменшити навантаження на спину, бо до цього за станок слугували звичайні лавка, ослон і лещата — щоки, які затискали пучок, аби прокручувати його, ущільнюючи та зв’язуючи. Змінилася й техніка в’язання: раніше брали 1-2 стеблини і переплітали їх мотузком, поступово додаючи нові, а зараз зв’язують між собою три щільно укладені пучки. Чим краще прожатий пучок, тим краще ляже нитка, якою треба зробити декілька накатів. При цьому слід бути уважним і слідкувати, щоб не затисло пальці. Після зв’язування стебла обрізають ножем до однакової довжини, аби сформувати ручку, при цьому використовують маленьку хитрість: щоб ніж не падав, відволікаючи від роботи, під ним розміщують магніт.
Як говорять віникарі, за пів дня можна скачати 50 віників, але це якщо не відволікатися. Бо ж якщо женуться за кількістю, тоді пропускають деякі етапи виробництва, якщо ж працюють над якістю, тоді усе роблять ретельно, відповідно, зростає і ціна виробу, але ж віник і прослужить довше. Віникоплетіння — це виробництво повного циклу: обчищене зерно згодовували птиці, яку тримали, а шолупинням топили грубу.
Навіть у цій рутинній роботі є простір для творчості: можна обирати один колір капронової нитки, а можна декілька, щоб зв’язки були різнокольоровими. Також віники скріплюють шпагатом, а є, що й лозою, як раніше, — як кому до вподоби і на що є попит.
Віники бувають не лише для замітання підлоги. Є й невеликі тоненькі для одягу, є невеликі до плити і до грубки, є зовсім міні — сувенірні. Віник треба ставити вусами догори, щоб не обламувався. Коли починають замітати новим віником, його зазвичай пропарюють, щоб був більш пишним й еластичним.
Але головне після пропарювання — добре висушити, інакше віник стане ламким. Традиційна пора для виготовлення віників — зима, коли сім’я працює вечорами на кухні. Задіяні і дорослі, й діти, які, зазвичай, набирають пучки з тоненьких стебел проса чи чистять їх від зерна. Як зазначає директорка ліцею Таїсія Марченко, процес в’язання віників — це певне виховання. Батько в’яже, мати формує пучки і співає, діти спостерігають. Так і передається традиція з покоління в покоління. У сучасних умовах вчителі ще й пропонують під час в’язання віників перевіряти домашні завдання: дитина розповідає, а батьки працюють і слухають.
Вони розповіли, що віникоплетіння — традиція села, якій 100 років точно. Чемерполяни, які не мають постійної роботи, заробляють у такий спосіб на життя, та й інші жителі практикують.
Та заробіток це непростий. Спочатку сорго треба виростити. Воно досягає у висоту до 2 метрів, раніше його зрізали серпом, тепер за допомогою сільгосптехніки. Зжаті снопики складають, а потім рівняють сікачем. Слід зауважити, що стеблини захищені кожуринкою, яку треба почистити, а також зняти зерно. На сьогодні це роблять автоматизовано — за допомогою спеціальних станків — молотарок. Раніше ж лущили вручну, а від проса звільняли, протягуючи через притиснуту ручку відра.
Зараз віники в’яжуть на станку, який називають коза. Станки сконструювали років 30 тому, аби зменшити навантаження на спину, бо до цього за станок слугували звичайні лавка, ослон і лещата — щоки, які затискали пучок, аби прокручувати його, ущільнюючи та зв’язуючи. Змінилася й техніка в’язання: раніше брали 1-2 стеблини і переплітали їх мотузком, поступово додаючи нові, а зараз зв’язують між собою три щільно укладені пучки. Чим краще прожатий пучок, тим краще ляже нитка, якою треба зробити декілька накатів. При цьому слід бути уважним і слідкувати, щоб не затисло пальці. Після зв’язування стебла обрізають ножем до однакової довжини, аби сформувати ручку, при цьому використовують маленьку хитрість: щоб ніж не падав, відволікаючи від роботи, під ним розміщують магніт.
Як говорять віникарі, за пів дня можна скачати 50 віників, але це якщо не відволікатися. Бо ж якщо женуться за кількістю, тоді пропускають деякі етапи виробництва, якщо ж працюють над якістю, тоді усе роблять ретельно, відповідно, зростає і ціна виробу, але ж віник і прослужить довше. Віникоплетіння — це виробництво повного циклу: обчищене зерно згодовували птиці, яку тримали, а шолупинням топили грубу.
Навіть у цій рутинній роботі є простір для творчості: можна обирати один колір капронової нитки, а можна декілька, щоб зв’язки були різнокольоровими. Також віники скріплюють шпагатом, а є, що й лозою, як раніше, — як кому до вподоби і на що є попит.
Віники бувають не лише для замітання підлоги. Є й невеликі тоненькі для одягу, є невеликі до плити і до грубки, є зовсім міні — сувенірні. Віник треба ставити вусами догори, щоб не обламувався. Коли починають замітати новим віником, його зазвичай пропарюють, щоб був більш пишним й еластичним.
Але головне після пропарювання — добре висушити, інакше віник стане ламким. Традиційна пора для виготовлення віників — зима, коли сім’я працює вечорами на кухні. Задіяні і дорослі, й діти, які, зазвичай, набирають пучки з тоненьких стебел проса чи чистять їх від зерна. Як зазначає директорка ліцею Таїсія Марченко, процес в’язання віників — це певне виховання. Батько в’яже, мати формує пучки і співає, діти спостерігають. Так і передається традиція з покоління в покоління. У сучасних умовах вчителі ще й пропонують під час в’язання віників перевіряти домашні завдання: дитина розповідає, а батьки працюють і слухають.
