Біля сільського Будинку культури зібралися дорослі і малі односельці та гості із сусідніх сіл та Знам'янки. Едгар фотографувався та роздавав автографи. Поки темніло, чоловік представився і розповів про себе. Що тато родом з Кропивницького, а мама — з Трепівки. Він же народився у Сургуті (РФ), куди молода сім'я поїхала працювати. Через рік повернулися із Західного Сибіру до Трепівки, та у 1995 році, коли Едгару було 4 роки, виїхали назавжди. У шкільні роки хлопець приїздив у село на три місяці, з роками час зменшувався, а останнім часом до рідні приїздити все складніше. Українську знає добре й говорить без акценту, але практики недостатньо, тому його текст у фільмі звучить російською, трепівчани говорять рідною їм мовою.



Це вже друга відеоробота Едгара про місце дитинства. Думка про створення стрічки прийшла у день, коли помер дід: це була болюча подія і треба було переключити себе. До зйомок готувався півтора року, зокрема писав сценарний план, проходив відповідне навчання: курси по зйомці, колористиці, школу звукорежисури та купував техніку для зйомок, бо перше відео у 2018 році знімав на телефон.

Щоб мати час, звільнився з роботи і приїхав в Україну. Жив у будинку своїх предків, який змушений продавати, бо час бере своє, а приїжджати має бажання і в майбутньому. Процес розпочав 18 травня, на зйомки пішло два місяці.

«Коли я всім набрид, фільм був готовий», — пожартував режисер і подякував помічникам, які допомагали з технікою та пошуком локацій і людей. Ще місяць відбувалася обробка.

Коли засутеніло, увімкнули проєктор. Поля, потяг на станції, шкільний випускний, церква… І люди — герої картини, які дивилися на себе з глядацького залу.



Після перегляду ми поспілкувалися з режисером.

— Едгаре, ви сказали, що цей фільм — великий трамплін для вас як режисера документального кіно. Плануєте продовжувати?

— Так, хочу присвятити себе кінематографу, але не зовсім звичному. Ось як цей проєкт: він зроблений від душі, це не комерційна історія. Хотів віддати данину людям і місцю — найріднішому на землі, від цього все й пішло. Якщо це приноситиме гроші, я не проти, але займаюся відео не для заробітку, весілля знімати не піду. Маю пасивний дохід, щоб займатися тим, що подобається. Хороша робота полягає саме у бажанні!

Це перш за все трамплін досвіду: саме під час створення фільму я зрозумів, як усе працює в кінематографі, добре, що була можливість перезняти, якщо кадр не сподобався. Я не дивився роботи інших режисерів, хотів, щоб це був виключно мій погляд.

Обрав саме документалістику тому, що за допомогою неї можна достукатися до людей. Адже перегляди мого першого відео росли в геометричній прогресії, його дивилися мої друзі, мамі телефонували її знайомі тощо. Думаю, зараз резонанс тому, що такі роботи мало хто знімає, а дарма.

Яким буде наступний фільм — я не знаю. Знаю, що 12 серпня я буду вдома, сяду на стілець і зрозумію, що не маю поняття, що робити далі, адже ці півтора року було підпорядковано фільму. Що далі — це складне життєве питання. За останній рік моє життя суттєво змінилося в усіх напрямках, це повна розбірка особистості, я збираю себе наново по частинах, думаю, скоро цей процес завершу. А восени представлю фільм про фільм, який ще раз розповість про рідну Трепівку.