Борис Безсмолий. Коли драйв у крові й у серці запал
- 4 березня 2020, 14:14
Колись в Олександрівці діяла єдина в області команда з мотоболу, а на спеціальному полі в селищі відбувалися чемпіонати України з цього виду спорту. Нині Олександрівка єдина на Кіровоградщині проводить історичну реконструкцію епізодів боїв часів Другої світової війни. Це все зусиллями Бориса Безсмолого, який 52 роки очолює Олександрівську районну організацію Товариства сприяння обороні України та районний спортивно-технічний клуб Товариства сприяння обороні України. Чоловік народився 9 травня 1945 року. Дружина Тетяна часто пропонувала йому відзначити день народження у колі сім’ї, а він з року в рік організовував урочистості до Дня Перемоги, маючи одну відповідь: хто, як не ми.
— Військово-історична реконструкція — це одна з форм військово-патріотичного виховання молоді, тому ми тісно співпрацюємо з відділом освіти райдержадміністрації, райвійськкоматом, радою ветеранів війни та праці, спілкою воїнів Афганістану, учасниками АТО — розпочинає свою розповідь в одному з навчальних класів автошколи (ще один напрям роботи Товариства) Борис Сергійович. — У складі моєї групи реконструкторів серед інших лікар Сергій Шишка зі Старої Осоти, вчителі предмету «Захист Вітчизни» шкіл району Григорій Ковальчук з Красносілля і Юрій Мошуренко зі Старої Осоти, а також мої сини Євгеній, Ярослав і Борис, загалом 20 осіб. Усі вони прийшли в організацію добровільно і завжди відгукуються на перше ж прохання допомагати і працювати. Наш клуб для них — рідна домівка.
З хлопцями ми побували у десяти містах України, серед яких Київ, Полтава. П’ять років поспіль 17 лютого їздили у місто Корсунь-Шевченківський Черкаської області, де щороку відбувається реконструкція Корсунь-Шевченківської наступальної операції, у якій серед тисяч радянських воїнів загинуло близько 3,5 тисячі жителів Олександрівського і колишнього Єлизаветградківського районів. А минулого року на запрошення Міністерства оборони Білорусі та музею у Бресті (Мінськ) 22 червня відтворили епізоди, які відбувалися у Брестській фортеці у 1941 році, адже саме через неї тоді гітлерівці розпочали наступ на Радянський Союз.
Як відбуваються реконструкції? На них з’їжджаються українці, росіяни, серби, болгари, росіяни, казахи, китайці. Гітлерівців здебільшого зображують або німці, або прибалти. Завжди складається план, від якого не можна відхилятися. Усі події мають бути максимально наближені до реальності: учасники мають рухатися у правильному напрямку, виконувати правильні дії, для цього вдома при підготовці ми вивчаємо історичні матеріали, штабні карти, інші документи. У середньому під час заходу ми проходимо пішки 4-5 км (треба визнати, що останнім часом я відстаю від колони). Усі події й одяг відтворюються один до одного, використання сучасних речей заборонене. Для цього перед початком дійства працює спеціальна комісія. Мати такий одяг — справа непроста, адже, по-перше, пройшло багато часу, речі вийшли з ладу або власники просто знищили їх через непотрібність, а по-друге, ті, що збереглися, на спеціальних ринках коштують дорого. Так, шапка-вушанка коштує 1000 гривень, ремінь — 700 гривень, зброя від 10 до 15 тисяч гривень. Усю амуніцію ми шукаємо по базарах самі і купуємо її за власні гроші, їздимо теж у складчину.
Було б чудово цього року на початку червня в Олександрівці організувати військово-історичний фестиваль, присвячений визволенню Кіровоградщини та 75-річчю Перемоги, з відтворенням епізоду бою за визволення Кіровоградщини. Знаю, що є ті, хто говорить, що кошти, які потрібні на організацію дійства, можна використати в інших, соціальних, напрямках. Але як же ми будемо виховувати патріотизм?!
Організація володіє автопарком, де серед машин є і ЗІС-5 — бортова машина-тритонка, якою під час війни перевозили патрони та поранених (на фото). Ні в кого в області такої немає! На 9 Травня на районних заходах ми відкриваємо борти авто і створюємо на кузові живу композицію.
У 2011 році разом з небайдужими односельцями зробили фільм «Вклонімося великим тим рокам» про ветеранів Другої світової, про афганців, про храми Олександрівщини. Зараз до мене приходять родичі тих, хто є у фільмі, але кого вже нема в живих, і просять копію. Звичайно даю, адже у цьому і полягає наша місія: усі наші надбання передати потомкам, щоб знали і берегли пам’ять про своїх предків і свій край.
Родом я з Олександрівки, як і мій батько Сергій Ничипорович. Він був фронтовиком, брав участь у Корсунь-Шевченківській операції. Минулого року під час відтворення цієї події я сидів в окопі у 10-градусний мороз у такій же шапці, у тілогрійці, в яких ходив і він, і пошепки вів з ним, уже уявним, розмову: «Батьку, як же тобі холодно було… Чи було тобі що поїсти?.. Тобі було 44 роки, це
непростий вік для піхотинця, який, окопуючись, міг натрапити і на мерзлу землю, і на воду… Як почував ти себе, коли за 100 кілометрів звідси залишив дружину Марію і трьох дітей?.. Про що ти думав перед боєм?..» Батько солдатом пройшов Україну, Польщу, Угорщину. В Угорщині дістав поранення: куля пройшла по руці і застрягла в легенях. Батько лежав серед убитих, яких скидали у братські могили. Але його теплі руки просигналили, що він живий, тому його відправили у госпіталь, де лікували пів року. Так і жив з цією кулею, тільки не міг ні дров нарубати, ні відро води підняти, виконував легку роботу і пас корову. Дожив до 84 років. Батько завжди був для мене прикладом в усьому. Через це я й люблю воєнну тему.
Ще одним напрямком роботи товариства є заняття технічними видами спорту. Але якщо реконструкціям ми даємо життя і сьогодні, то мотоспорт в Олександрівці вже давно стоїть на паузі. А колись у селищі були на висоті мотобол і картинг — гонки на картах. Організацію я очолив у 1967 році, а через три роки ми вже почали активно виступати в змаганнях з мотоболу. Мотобол — футбол на мотоциклах — це небезпечна гра на швидкості 60 км/год, коли м’яч ведеться мотоциклом з прийомами юзом, боком, заносом. Спочатку ми грали на мотоциклах «Восход», а коли команда почала показувати результати, придбали кросові мотоцикли Cezet, які виробляли у Чехословаччині, куди я особисто їздив їх закуповувати. (Зараз кросовий мотоцикл коштує 5 тисяч євро, і це сума, яка для нашої організації є нереальною, а спонсорів у нас немає).
Було дві команди «Тясмин»: юнацька — хлопці до 18 років та чоловіча — без вікових обмежень. На полі грали чотири гравці, сама ж команда складалася з 10 чоловік, щоб була заміна у разі потреби. Інтерес був досить великий, охочі просилися в команду, але я не міг взяти більше, бо не міг усіх забезпечити технікою. Ми дотримувалися режиму, займалися спеціальною, тактичною і фізичною підготовкою (зокрема спеціально ходили трохи боком і підкручували ногу, щоб тримати м’яч). Чоловіча команда виступала на першостях України у Полтаві, Харкові, Каховці, Рівному, Києві. Ми були чемпіонами України 1975 року. У 1990 році вийшли на першість Радянського Союзу: три гри зіграли у Вірменії, дві в Росії, але першість так і не закінчилася — СРСР розпався.
Мене часто запрошували у якості судді змагань (я маю посвідчення судді республіканської категорії), працював на обласних стартах у тодішньому Кіровограді, на чемпіонатах Радянського Союзу. В Олександрівці ми організовували не лише змагання з мотоболу, а й мотокрос, показові гареві гонки (коли мотоцикли без гальм ідуть по колу). Так, бажання розвивати мотоспорт було таким великим, що у нас було своє мотобольне поле. Для цього я разом з однодумцями їздив на першість Європи у Рівному, де ми не лише подивилися перегони, а й замалювали параметри стадіону, а після приїзду додому створили таке ж поле у селищі. Воно є і зараз, щоправда без сидінь, паркану, трансформатора.
Ми виступали з 1967 до 1990 року включно, а з настанням перебудови команда занепала. На жаль, на сьогодні багато спорт-
сменів вже померло. Але з тими, хто є, я підтримую дружні зв’язки. Це Бірківський сільський голова Михайло Сергієнко (до речі, саме у Бірках на святі козацької слави ми традиційно стріляємо з козацької гармати, яку відтворили власноруч), водій Олександрівського лінійно-виробничого управління магістральних газопроводів філії УМГ «Черкаситрансгаз» Василь Болюк, водій Ігор Тищенко, колишній електрик, а нині пенсіонер Анатолій Дудник. Активно і зараз працюють члени товариства — ветерани радіоспорту В’ячеслав Райков та Олександр Мурашкін.
Я неймовірно любив і люблю мотоспорт: оце «юзом, боком» у мене в крові. З весни до осені ми брали участь у різноманітних змаганнях. Я був капітаном і граючим тренером команди. Мене переслідували травми, зокрема перелом ноги, ключиці, ребер. Дякую своїй дружині Тетяні Іванівні, яка, до слова, носить звання «Заслужений вчитель України» та користується повагою учнів, за розуміння: вона завжди мене підтримувала і випроводжала та зустрічала зі змагань з усмішкою. Хоча не завжди з усмішкою. У 1974 році, у день, коли ми з Тетяною розписалися, прийшли хлопці і просили поїхати на гру, бо я ж капітан. Під час боротьби за м’яч гравці закрутили карусель: усе в було диму, мене вдарили у бік кермом і зламали два ребра... Додому мене привезла «швидка». Ось таке у нас вийшло весілля. День народження у мене 9 травня. У молоді роки дружина часто просила: «Борю, давай підемо цього дня кудись із друзями». Пообіцяю їй, а потім думаю: хто, як не ми, розкриє тему війни? Уся зброя, форма у мене, то як без мене? І замість власного свята вирушав на урочистості до Дня Перемоги.
Я кандидат у майстри спорту з мотоболу, свою любов до активного способу життя передав і синам: старший син Євгеній — призер чемпіонатів України, кандидат у майстри спорту з мотокросу, середній Ярослав — має перший спортивний розряд з картингу, молодший Борис має перший спортивний розряд зі стендової стрільби.
Колись давно, повернувшись з армії, я пройшов конкурс на голову організації, яка стала мені рідною. За усі роки роботи маю безліч відзнак обласного та всеукраїнського рівнів, нагороджений грамотою Генерального штабу Збройних сил України, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, а Олександрівська селищна рада відзначила мене у номінації «Людина року». А ще однією відзнакою, точніше визнанням, стало те, що місяць тому на загальних зборах нашої організації мене знов обрали її головою. Це певний виклик у моєму віці, але без ТСОУ я не уявляю свого життя.
Тетяна Юганова
З хлопцями ми побували у десяти містах України, серед яких Київ, Полтава. П’ять років поспіль 17 лютого їздили у місто Корсунь-Шевченківський Черкаської області, де щороку відбувається реконструкція Корсунь-Шевченківської наступальної операції, у якій серед тисяч радянських воїнів загинуло близько 3,5 тисячі жителів Олександрівського і колишнього Єлизаветградківського районів. А минулого року на запрошення Міністерства оборони Білорусі та музею у Бресті (Мінськ) 22 червня відтворили епізоди, які відбувалися у Брестській фортеці у 1941 році, адже саме через неї тоді гітлерівці розпочали наступ на Радянський Союз.
Як відбуваються реконструкції? На них з’їжджаються українці, росіяни, серби, болгари, росіяни, казахи, китайці. Гітлерівців здебільшого зображують або німці, або прибалти. Завжди складається план, від якого не можна відхилятися. Усі події мають бути максимально наближені до реальності: учасники мають рухатися у правильному напрямку, виконувати правильні дії, для цього вдома при підготовці ми вивчаємо історичні матеріали, штабні карти, інші документи. У середньому під час заходу ми проходимо пішки 4-5 км (треба визнати, що останнім часом я відстаю від колони). Усі події й одяг відтворюються один до одного, використання сучасних речей заборонене. Для цього перед початком дійства працює спеціальна комісія. Мати такий одяг — справа непроста, адже, по-перше, пройшло багато часу, речі вийшли з ладу або власники просто знищили їх через непотрібність, а по-друге, ті, що збереглися, на спеціальних ринках коштують дорого. Так, шапка-вушанка коштує 1000 гривень, ремінь — 700 гривень, зброя від 10 до 15 тисяч гривень. Усю амуніцію ми шукаємо по базарах самі і купуємо її за власні гроші, їздимо теж у складчину.
Було б чудово цього року на початку червня в Олександрівці організувати військово-історичний фестиваль, присвячений визволенню Кіровоградщини та 75-річчю Перемоги, з відтворенням епізоду бою за визволення Кіровоградщини. Знаю, що є ті, хто говорить, що кошти, які потрібні на організацію дійства, можна використати в інших, соціальних, напрямках. Але як же ми будемо виховувати патріотизм?!
Організація володіє автопарком, де серед машин є і ЗІС-5 — бортова машина-тритонка, якою під час війни перевозили патрони та поранених (на фото). Ні в кого в області такої немає! На 9 Травня на районних заходах ми відкриваємо борти авто і створюємо на кузові живу композицію.
У 2011 році разом з небайдужими односельцями зробили фільм «Вклонімося великим тим рокам» про ветеранів Другої світової, про афганців, про храми Олександрівщини. Зараз до мене приходять родичі тих, хто є у фільмі, але кого вже нема в живих, і просять копію. Звичайно даю, адже у цьому і полягає наша місія: усі наші надбання передати потомкам, щоб знали і берегли пам’ять про своїх предків і свій край.
Родом я з Олександрівки, як і мій батько Сергій Ничипорович. Він був фронтовиком, брав участь у Корсунь-Шевченківській операції. Минулого року під час відтворення цієї події я сидів в окопі у 10-градусний мороз у такій же шапці, у тілогрійці, в яких ходив і він, і пошепки вів з ним, уже уявним, розмову: «Батьку, як же тобі холодно було… Чи було тобі що поїсти?.. Тобі було 44 роки, це
непростий вік для піхотинця, який, окопуючись, міг натрапити і на мерзлу землю, і на воду… Як почував ти себе, коли за 100 кілометрів звідси залишив дружину Марію і трьох дітей?.. Про що ти думав перед боєм?..» Батько солдатом пройшов Україну, Польщу, Угорщину. В Угорщині дістав поранення: куля пройшла по руці і застрягла в легенях. Батько лежав серед убитих, яких скидали у братські могили. Але його теплі руки просигналили, що він живий, тому його відправили у госпіталь, де лікували пів року. Так і жив з цією кулею, тільки не міг ні дров нарубати, ні відро води підняти, виконував легку роботу і пас корову. Дожив до 84 років. Батько завжди був для мене прикладом в усьому. Через це я й люблю воєнну тему.
Ще одним напрямком роботи товариства є заняття технічними видами спорту. Але якщо реконструкціям ми даємо життя і сьогодні, то мотоспорт в Олександрівці вже давно стоїть на паузі. А колись у селищі були на висоті мотобол і картинг — гонки на картах. Організацію я очолив у 1967 році, а через три роки ми вже почали активно виступати в змаганнях з мотоболу. Мотобол — футбол на мотоциклах — це небезпечна гра на швидкості 60 км/год, коли м’яч ведеться мотоциклом з прийомами юзом, боком, заносом. Спочатку ми грали на мотоциклах «Восход», а коли команда почала показувати результати, придбали кросові мотоцикли Cezet, які виробляли у Чехословаччині, куди я особисто їздив їх закуповувати. (Зараз кросовий мотоцикл коштує 5 тисяч євро, і це сума, яка для нашої організації є нереальною, а спонсорів у нас немає).
Було дві команди «Тясмин»: юнацька — хлопці до 18 років та чоловіча — без вікових обмежень. На полі грали чотири гравці, сама ж команда складалася з 10 чоловік, щоб була заміна у разі потреби. Інтерес був досить великий, охочі просилися в команду, але я не міг взяти більше, бо не міг усіх забезпечити технікою. Ми дотримувалися режиму, займалися спеціальною, тактичною і фізичною підготовкою (зокрема спеціально ходили трохи боком і підкручували ногу, щоб тримати м’яч). Чоловіча команда виступала на першостях України у Полтаві, Харкові, Каховці, Рівному, Києві. Ми були чемпіонами України 1975 року. У 1990 році вийшли на першість Радянського Союзу: три гри зіграли у Вірменії, дві в Росії, але першість так і не закінчилася — СРСР розпався.
Мене часто запрошували у якості судді змагань (я маю посвідчення судді республіканської категорії), працював на обласних стартах у тодішньому Кіровограді, на чемпіонатах Радянського Союзу. В Олександрівці ми організовували не лише змагання з мотоболу, а й мотокрос, показові гареві гонки (коли мотоцикли без гальм ідуть по колу). Так, бажання розвивати мотоспорт було таким великим, що у нас було своє мотобольне поле. Для цього я разом з однодумцями їздив на першість Європи у Рівному, де ми не лише подивилися перегони, а й замалювали параметри стадіону, а після приїзду додому створили таке ж поле у селищі. Воно є і зараз, щоправда без сидінь, паркану, трансформатора.
Ми виступали з 1967 до 1990 року включно, а з настанням перебудови команда занепала. На жаль, на сьогодні багато спорт-
сменів вже померло. Але з тими, хто є, я підтримую дружні зв’язки. Це Бірківський сільський голова Михайло Сергієнко (до речі, саме у Бірках на святі козацької слави ми традиційно стріляємо з козацької гармати, яку відтворили власноруч), водій Олександрівського лінійно-виробничого управління магістральних газопроводів філії УМГ «Черкаситрансгаз» Василь Болюк, водій Ігор Тищенко, колишній електрик, а нині пенсіонер Анатолій Дудник. Активно і зараз працюють члени товариства — ветерани радіоспорту В’ячеслав Райков та Олександр Мурашкін.
Я неймовірно любив і люблю мотоспорт: оце «юзом, боком» у мене в крові. З весни до осені ми брали участь у різноманітних змаганнях. Я був капітаном і граючим тренером команди. Мене переслідували травми, зокрема перелом ноги, ключиці, ребер. Дякую своїй дружині Тетяні Іванівні, яка, до слова, носить звання «Заслужений вчитель України» та користується повагою учнів, за розуміння: вона завжди мене підтримувала і випроводжала та зустрічала зі змагань з усмішкою. Хоча не завжди з усмішкою. У 1974 році, у день, коли ми з Тетяною розписалися, прийшли хлопці і просили поїхати на гру, бо я ж капітан. Під час боротьби за м’яч гравці закрутили карусель: усе в було диму, мене вдарили у бік кермом і зламали два ребра... Додому мене привезла «швидка». Ось таке у нас вийшло весілля. День народження у мене 9 травня. У молоді роки дружина часто просила: «Борю, давай підемо цього дня кудись із друзями». Пообіцяю їй, а потім думаю: хто, як не ми, розкриє тему війни? Уся зброя, форма у мене, то як без мене? І замість власного свята вирушав на урочистості до Дня Перемоги.
Я кандидат у майстри спорту з мотоболу, свою любов до активного способу життя передав і синам: старший син Євгеній — призер чемпіонатів України, кандидат у майстри спорту з мотокросу, середній Ярослав — має перший спортивний розряд з картингу, молодший Борис має перший спортивний розряд зі стендової стрільби.
Колись давно, повернувшись з армії, я пройшов конкурс на голову організації, яка стала мені рідною. За усі роки роботи маю безліч відзнак обласного та всеукраїнського рівнів, нагороджений грамотою Генерального штабу Збройних сил України, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, а Олександрівська селищна рада відзначила мене у номінації «Людина року». А ще однією відзнакою, точніше визнанням, стало те, що місяць тому на загальних зборах нашої організації мене знов обрали її головою. Це певний виклик у моєму віці, але без ТСОУ я не уявляю свого життя.
Тетяна Юганова
