Страшенно хотілося пити. Вода уявлялася холодними струмками, стрімкими ріками і навіть великою калюжею посеред вулиці. Тих краплин, які він назбирав вранці з трави, було до ло. Наступну порцію йому подарує лише ніч.

Юрій лежав посеред поля нерухомо, дослухаючись до найменших звуків. Більше він не повторить своєї помилки і не зробить коло, мало не потрапивши на позиції ворога. Гавкіт собак в окупованому селі має віддалятися — за цим він відтепер пильно слідкував.

Від важкої контузії і поранення в голову свідомість кудись пливла, гойдала на хвилях, накривала мрякою. Та знову сонячні промінчики повертали його до тями. 

Він має вижити! Здаватися не можна. 

«Ніколи не здавайтеся», — саме цьому він вчив своїх учнів на тренуваннях. 

Треба вижити, доповзти до своїх!

Як же хочеться їсти… Насіння з травинок не могло втамувати голод. Треба вижити! Крізь вії тренер побачив маленьку цяточку в небі, яка кружляла над ним. Цяточка наближалася ближче і ближче і незабаром перетворилася у ворона. Птах кружляв над нерухомою людиною, уважно придивляючись до здобичі. Людина ж в свою чергу крадькома, крізь вії, спостерігала за птахом: ось і обід прилетів, лише руку простягни. Швидко, раптово, блискавичний захват правицею, так, як він вміє. Як вчив на тренуваннях. Раз — і…Не вийшло.

Юрій подивився вслід сполоханому ворону, який летів подалі від дивної здобичі, яка раптово ожила, і від напруги знову втратив свідомість.

 Бій був короткий. Вони відступали, несучи вчотирьох на ношах загиблого товариша. Раптом назустріч з-за року вулиці вибігло з десяток окупантів, відразу відкривши вогонь. Бійці впали на землю, зайнявши оборону. І раптом один (Юрій навіть не знав імені хлопця з нового поповнення) підняв руки і рушив назустріч ворогам.

— Що ти робиш?! Назад! Не здавайся!

—Я здаюсь, бо я жити хочу, — з піднятими руками хлопець пішов уперед, та впав, скошений автоматною чергою рашистів.

— Відходимо на сусідню вулицю, — скомандував Юрій. 

Вони прожогом кинулися туди, заскочили у чиєсь подвір’я, та Віталій, що біг останнім, зробив рокову помилку: не зачинив за собою хвіртку. Олег чомусь заскочив у хату — що сталося з ним, далі невідомо.

Віталій почав вмовляти Юрія:

— Давай здаватися, нас оточили.

— Ні ! Ніколи не можна здаватися. Треба битися! Ми прорвемося до своїх!

Міна лягла поруч. Більше Юрій нічого не пам’ятав. І коли прийшов до тями, поруч вже нікого не було, ні його хлопців, ні противників. Вочевидь окупанти вирішили, що боєць мертвий, і не стали його чіпати.

Із темрявою прийшло рішення повзти до своїх. Так почався його шлях через поле. Шлях, який став для Юрія іспитом як для батька двох синів, як для чоловіка, сина, спортсмена, тренера з боксу.

Третього дня поле подарувало йому сніданок у вигляді бабки, яка, підсмажена на полум’ї запальнички, виявилася доволі смачною. І це додало сил повзти далі. Поле напоїло росою, яка швидко зникала. 

«Зникнуть наші вороженьки як роса на сонці»... 

Якби ж то так і було! Роса дійсно швидко зникає.

За всіма розрахунками вже мали бути позиції сусіднього підрозділу, розумів, що помилка буде фатальною. А значить, повзти не можна. Свої ж можуть прийняти за ДРГ і «почастувати» мінами. Юрій піднявся в повний зріст і, важко спираючись на автомат, поволі пішов до окопів.



Юрій Скрипка, знам’янчанин, член збірної Кіровоградської області з боксу (1989-1994), тренер з греко-римської боротьби (1995-2000). 

Працював тренером у Знам’янській спортшколі. Із 2001 року по теперішній час працює в локомотивному депо станції Знам’янка. Одружений, має двох синів. 

Служив: 28-а бригада, 2-й батальйон, стрілок.

Отримав поранення 16 вересня 2022 року на Херсонщині. Демобілізований за станом здоров’я.