Олена Іванченко із села Білозерного Новгородківської селищної громади Кропивницького району разом із чоловіком та небайдужими односельцями розпочала допомагати фронту з першого дня повномасштабного вторгнення. 

Її син Володимир Петленко у цей же день добровільно пішов у військкомат. Коли через місяць мати дізналася про загибель сина, не могла повірити у почуте, а як відбувався похорон, не пам’ятає взагалі, бо перед очима наче була чорна пелена. 

Через тиждень жінка повернулася до волонтерства, попросивши оточуючих не говорити слів жалості. За понад півтора року ініціативна група Олени Іванченко придбала дрони, тепловізори, спорядження для військових. 

— Я нічого такого не зробила, щоб люди називали мене волонтеркою, — розпочинає розмову Олена Іванченко. — Ми не зібрали десятків мільйонів, допомагаємо українському війську тим, чим можемо, — якусь сотню, якусь тисячу.

Як тільки почули, що розпочалося повномасштабне вторгнення, із чоловіком Валентином пішли у військкомат та до нашої влади і запропонували готувати на базі сільської школи, де я працюю завідувачкою господарства, гаряче харчування для тероборони. Приносили для тероборонівців теплий одяг, привозили дрова, наповнювали мішки відсівом для зведення блокпостів. 




Син Володимир Петленко 24 лютого пішов у військкомат. Сказав нам, що його викликали. Він же воював у зоні АТО/ООС у 2015 році. Хоча 12 лютого 2015 року у нього народилася донька, вже 14 лютого він пішов служити за контрактом. Поїхав прямо з пологового будинку, хоча йому пропонували відстрочку. Пройшов усі гарячі точки, зокрема захищав Авдіївку.

У 2022 році він відправився на війну вже 25 лютого. Тільки згодом ми дізналися, що він пішов у військкомат сам, добровольцем.

Він був небайдужою людиною, до всього йому було діло, тому не міг залишатися вдома, коли треба було захищати країну. 

У той день, 24 березня 2022 року, близько 11-ї він мені написав: 



А увечері чоловік розповів мені дивну ситуацію, коли близько 16-ї години він повіз відсів на один з блок-постів і говорив з хлопцями, у нього з рук без видимих на те причин вислизнув і впав телефон. Потім ми дізналися, що саме о 16-й Володимир загинув під час вибухів на ринку «Барабашово» у Харкові. 

І досі мене гнітить одне: я не пам’ятаю, як поховала свою дитину. Увесь похорон у мене немов чорна пелена була на очах, на кладовищі я втратила свідомість. Уже потім односельці розповідали про те, як все відбувалося: як люди стояли на колінах, як приїхали його побратими... 

У перші тижні я просила не питати мене, як я, просила, щоб наша ініціативна група працювала так само, як і до загибелі Володимира. Це допомагало триматися.

Син ніколи не скаржився і нічого не просив, необхідне купував собі сам. Це тепер я розумію, як важливо мати підсумок чи прилад нічного бачення, тому купуємо нашим хлопцям і дівчатам все, про що вони просять, звісно, що в наших силах.

Ми і тушонку та каші консервували, і салати робили, і булочки пекли. Діти малюнки передавали. Кожен тиждень із Білозерного відправлялася повністю завантажена машина. Зараз продуктів треба менше, зосередилися на техніці та обладнанні. Купували прилади нічного бачення, тепловізори, лопати, турнікети на запити військових, ремонтували і купували машини. Найбільш підтримуємо бригади, в яких багато односельчан та земляків з Новгородківської громади.

Пригадую, як минулого року за чотири дні зібрали дев'яносто тисяч на безпілотник. Соціальні мережі — це сила. І жителі села, і працівники селищної ради, й усі небайдужі долучилися, перекази робили земляки з-за кордону. Хто скільки може, але усі дають від душі. Найменший внесок — 20 гривень, найбільший — 60 тисяч (досі не знаю від кого), але кожний із них цінний. 

Я і моя сестра Ольга Подплетня з Новгородки, якій я надзвичайно вдячна за надійне плече, ми тільки організовуємо, без людей нічого б не було. Дякую, що довіряли і довіряєте. 

Велику частину з тих коштів, що держава і місцева влада виплатили за загиблого сина, я віддала на допомогу українському війську. Власним коштом придбала та подарувала два SMART-телевізори для кабінетів початкового навчання Білозернівської школи, де навчався мій Володимир, нещодавно оновили там харчоблок. Нехай у такий спосіб живе пам'ять про нього. Разом з однодумцями на школі встановили сім меморіальних дошок, аби вшанувати загиблих з Куцівського старостинського округу у російсько-українській війні. 

Учасниці волонтерської групи говорять: 


— Син мені часто сниться, плачу, ходжу провідувати на кладовище, — продовжує Олена. — Мене запитують: 



Мені важко. Особливо вночі, коли не можу заснути. Але я тільки цим і живу. Зберігаю усе наше листування у телефоні. Майже у кожному повідомленні Володимир писав: 

«Все буде добре» і «Все буде Україна». 

Маю діяти задля цього і за нього тепер.