Історик, вчитель, письменник Дмитро Безверхній
- 12 серпня 2023, 10:36
Цього року у травні у Кропивницькому відбулася розмова про ретродетективи. Серед інших про них говорив письменник-детективіст Дмитро Безверхній. Він живе у невеликому селі Паланка поблизу Умані на Черкащині, дещо віддалено від епіцентру літературної тусовки. Та не вбачає у цьому проблеми, бо з колегами по цеху спілкується дистанційно, зате літніми вечорами сидить на гойдалці з чашкою чаю та книгою під боком і слухає скрекотання жаб, а коли треба обдумати якусь надскладну справу, йде на кухню пекти тістечка, дизайн яких конкурує з виробами на вітринах віденських кав’ярень. У школу, де він працює, о6-й ранку 24 лютого 2022 року прилетіла ракета, тож рік викладає своїм учням дистанційно, навчаючи їх тому, що історія — це не набір завчених дат, а частина їхнього життя.
Як поєднує вчительство і письменництво, що вплинуло на обрання саме жанру детективу і чи причетна до цього Агата Крісті, над яким твором працює зараз і чому там з’явиться Леся Українка говоримо з Дмитром Безверхнім, який на Кропивниччині цьогоріч по-
бував уперше.
То учитель чи письменник?
— Я родом із села Паланка Уманського району Черкаської області, це за 8 кілометрів від Умані. Тут живу і працюю зараз.
Закінчив історичний факультет Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Тоді думок про інший вибір не дуже було багато, якщо чесно. Уже потім я дізнався, що це називається криза ідентичності, коли не знаєш, чого хочеш.
Мене зазвичай представляють «історик, вчитель, письменник». Справді, 70% мого часу припадає на шкільництво, бо це основна робота. Вона виснажлива, потребує багато вливань ресурсу і фізичного, і розумового. Але дає можливість розвивати і дітей, і себе, бо діти ніколи не пробачать фальші чи нещирості. Діти — це відповідально, але цікаво.
У новому навчальному році як класний керівник випускатиму свій 11 клас. Минулий навчальний рік пройшов повністю у дистанційному форматі — частину нашої школи зруйнувала російська ракета, яка прилетіла о шостій ранку 24 лютого 2022 року.
А письменництво і все навкололітературне — це те, на що я час викроюю. Можна сказати, що це надзвичайно важливе хобі або додаткова робота, бо, на мою думку, заробляти літературою не надто легко. Попри те, що маємо чудовий приклад письменника Макса Кідрука, який навіть нещодавно відкрив власне видавництво, для себе я поки не бачу такої можливості. Звичайно, я б хотів повністю присвятити себе письменництву, але, з іншого боку, чому вчительство, яке розпочалося ще паралельно з навчанням у магістратурі і триває вже п’ятий рік, слід протиставляти письменництву?
Писати історії почав рано
Пам'ятаю, як в моєму дитинстві по радіо транслювали «Вечірню казку», ведучі якої часто закликали придумати власну історію, а я писати не вмів, то щось там надиктовував дорослим. Звичайно, ніхто нічого не відправляв, але сам процес створення мене притягував.
Мене завжди цікавила книга. І часто не сюжетом, а тим, що це книга як вона є, як вона пахне, який запах у бібліотеці. І хотілося в дитинстві просто брати її до рук, милуватися, гортати і не завжди читати.
У підлітковому такому віці вже пробував писати тексти. Пам'ятаю, що перший гонорар у 57 гривень заплатив мені журнал «Дніпро», коли мені було 16 років. Я просто побачив на звороті журналу адресу редакції і відправив на електронну пошту свої оповідання і кілька новел. І через місяць прийшло повідомлення від редактора, що вони їх надрукують. Відтоді я почав більше працювати над написанням. Моє прагнення підтримувала керівниця уманського юнацького дискусійного клубу «САПФІР», який я відвідував, Ольга Тодчук. Вона вміла знайти у кожному сильну сторону, сама писала вірші і мала відчуття слова, допомагала мені правити перші тексти і довела, що літературний процес у невеликому місті Умань існує. Я відчув, що можу писати, і це навіть може бути чимось нормальним, таким, що можна і варто оприлюднювати.
Так з’явилися публікації у декількох збірках. Я саме захоплювався творчістю американського новеліста О. Генрі, тож писав у його стилі, перевертаючи у своїх оповіданнях сюжет з ніг на голову. Поступово від оповідань я дійшов до повістей, а потім були детективи.
Взірцева Агата Крісті вказала шлях до детективу
Перемога у детективному конкурсі дала поштовх працювати саме в цьому жанрі. Мені подобається гра із собою, з текстом, з потенційним читачем, коли треба заховати одні очевидні речі, а інші навпаки виставити напоказ.
Історичний фах дав можливість працювати не з просто детективами, а з історичними детективами або ретродетективами. Якось мені важкувато писати великі тексти про сучасність, навіть не конкретно про наші дні, а взагалі про останні десятиліття. Комфортніше почуваю себе у минулих епохах. У своїх історичних детективах поєдную пошуковізм історика і літературну творчість.
Мені у шкільні роки пощастило натрапити в книгарні на книги Агати Крісті. Попри те, що зараз її можна вважати вже клішованим варіантом детективної творчості, тоді мені її романи надзвичайно сподобалися. Я відчув, що із детективним жанром саме такого зразка: спокійним, методичним мені теж було б цікаво попрацювати. Та й сама особистість письменниці мені імпонувала. Пам’ятаєте, як вона інсценувала власну смерть, аби помститися чоловікові? Вона була тиха, але оцю дрібку авантюрності, яку вона скеровувала у свої книги, я відчував ще в ранньому віці.
Але складність у наслідуванні для мене була в тому, що Агата Крісті писала про 20-40 роки ХХ століття у Великій Британії. А в Україні в цей самий час ми бачимо Голодомори, Великий терор, розруху, неіснування самостійної української держави. І писати про такий період детектив практично неможливо. Спочатку я взагалі відклав цю ймовірність, а потім почав шукати хоча б якусь наближену епоху, яка є хоча б умовно спокійною, де не ведеться активна війна чи відсутній активний геноцид українського народу.
І знайшов. Так я і топчуся в 90-х роках XIX століття: озброєний мир, останні відголоски прекрасної епохи, світ невдовзі торкнеться Перша світова, але він ще умовно спокійний. От там відчуваю цей умовний спокій і я й купаюся у ньому зі своїми персонажами останніх дві книги точно.
Мій літературний світ
Я люблю детективи як такі, але ними не обмежується мій читацький щоденник. Подобаються звичайні романи без детективної частини про життя, про історичних постатей, про Україну 20-х років ХХ століття. Намагаюся максимально багато читати різного, щоб назбирувати ниточки цікавого собі до творчості.
На сьогодні окрім творів у збірках у мене вийшли друком дві книги, на обкладинці яких тільки моє прізвище: «Порцеляновий погляд» і «Порядні пані вмирають самітно». Минулого року ті примірники романів, які залишалися у мене, продав, спрямувавши отримані гроші на Сили оборони. Декілька тижнів тому закінчив писати новий роман із цієї серії. Сподіваюся, він вийде до кінця року.
Поки залишаюся в детективному руслі. Але твори на історичну тематику приваблюють все більше. Маю напрацювання для наступної книги, це буде історичний роман про Національно-визвольну революцію 1917–1921 років. Там невеличкою згадкою з'явиться Леся Українка. Мені подобається особистість Лариси Петрівни і всієї її родини, планую і надалі вивчати їхній родовід і відтворювати знахідки у своїх текстах.
Повітряні тривоги, обстріли даються взнаки, але мій літературний процес не зупиняється. Попри активну фазу російської агресії відбулася невеличка поїздка-презентація українськими містами. Це були Хмельницький, Тернопіль, Вінниця, Черкаси, Київ, Кропивницький.
У Кропивницькому провели нашу спільну з письменником Владиславом Івченком, який також пише ретродетективи, презентацію у травні цього року. Ми говорили про літературу і представили найновіші зі своїх книг.
До речі, я тоді був вперше у Кропивницькому, і це була перша в моєму житті зустріч з читачами під відкритим небом, на бруці, посеред вулиці. Було цікаво, як люди інколи зупиняються, дивляться, ідуть далі або залишаються до кінця. Це нетиповий досвід.
Не можу сказати, що є завсідником літературної тусовки. Переважно це через мою географічно-фізичну віддаленість. Усе ж таки найбільші літературні осередки — Київ, Львів. Але чимало письменників знаю особисто, сподіваюся, і вони мене знають. Із деким підтримую зв'язок, спілкуючись дистанційно.
Мене сільське життя ніяк не напружує, а навпаки завжди хочеться до нього повертатися, у цю тишу і спокій.
Літні вечори — для роботи, і для прокрастинації теж
Літо — найбільш продуктивний період для літературної роботи, бо ж у мене учительська відпустка. Особ-
ливо пишеться увечері. Літні вечори — це кумкання жаб, бо у селі 11 ставків, скрекіт коників-стрибунців, гойдалка, обов'язково гарячий чорний чай, книжка лежить поруч, ноутбук на колінах — і працюєш.
Коли ж писати не хочеться, я маю віддушину і спосіб легальної прокрастинації — займаюся випічкою. У такий спосіб я перемикаю діяльність, розвіююся від рутини, яка нависає, маю можливість обдумати сюжет майбутнього твору, а наприкінці всього ще й з’їсти смачненьке та особливо прикрашене. Перед цим сфотографувавши виріб та опублікувавши знімок у соцмережах — люблю через певний час згадати, як воно було.
Агресивні дії росіян проти нас впливають і на роботу, і на відпочинок. Буває, вмощуєшся спати — і тут: «Повітряна тривога» — і думаєш: лягати чи вже не лягати? Коли в Умані цього квітня було це жахливе влучання в житловий будинок вранці, я прокинувся за
10 хвилин до тривоги і думав: що таке, у мене ж ще є
законна година сну. А потім пролунав вибух…
У день нашої перемоги над Росією я плакатиму від щастя. Кілька разів я уявляв це.
бував уперше.
То учитель чи письменник?
— Я родом із села Паланка Уманського району Черкаської області, це за 8 кілометрів від Умані. Тут живу і працюю зараз.
Закінчив історичний факультет Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Тоді думок про інший вибір не дуже було багато, якщо чесно. Уже потім я дізнався, що це називається криза ідентичності, коли не знаєш, чого хочеш.
Мене зазвичай представляють «історик, вчитель, письменник». Справді, 70% мого часу припадає на шкільництво, бо це основна робота. Вона виснажлива, потребує багато вливань ресурсу і фізичного, і розумового. Але дає можливість розвивати і дітей, і себе, бо діти ніколи не пробачать фальші чи нещирості. Діти — це відповідально, але цікаво.
У новому навчальному році як класний керівник випускатиму свій 11 клас. Минулий навчальний рік пройшов повністю у дистанційному форматі — частину нашої школи зруйнувала російська ракета, яка прилетіла о шостій ранку 24 лютого 2022 року.
А письменництво і все навкололітературне — це те, на що я час викроюю. Можна сказати, що це надзвичайно важливе хобі або додаткова робота, бо, на мою думку, заробляти літературою не надто легко. Попри те, що маємо чудовий приклад письменника Макса Кідрука, який навіть нещодавно відкрив власне видавництво, для себе я поки не бачу такої можливості. Звичайно, я б хотів повністю присвятити себе письменництву, але, з іншого боку, чому вчительство, яке розпочалося ще паралельно з навчанням у магістратурі і триває вже п’ятий рік, слід протиставляти письменництву?
Писати історії почав рано
Пам'ятаю, як в моєму дитинстві по радіо транслювали «Вечірню казку», ведучі якої часто закликали придумати власну історію, а я писати не вмів, то щось там надиктовував дорослим. Звичайно, ніхто нічого не відправляв, але сам процес створення мене притягував.
Мене завжди цікавила книга. І часто не сюжетом, а тим, що це книга як вона є, як вона пахне, який запах у бібліотеці. І хотілося в дитинстві просто брати її до рук, милуватися, гортати і не завжди читати.
У підлітковому такому віці вже пробував писати тексти. Пам'ятаю, що перший гонорар у 57 гривень заплатив мені журнал «Дніпро», коли мені було 16 років. Я просто побачив на звороті журналу адресу редакції і відправив на електронну пошту свої оповідання і кілька новел. І через місяць прийшло повідомлення від редактора, що вони їх надрукують. Відтоді я почав більше працювати над написанням. Моє прагнення підтримувала керівниця уманського юнацького дискусійного клубу «САПФІР», який я відвідував, Ольга Тодчук. Вона вміла знайти у кожному сильну сторону, сама писала вірші і мала відчуття слова, допомагала мені правити перші тексти і довела, що літературний процес у невеликому місті Умань існує. Я відчув, що можу писати, і це навіть може бути чимось нормальним, таким, що можна і варто оприлюднювати.
Так з’явилися публікації у декількох збірках. Я саме захоплювався творчістю американського новеліста О. Генрі, тож писав у його стилі, перевертаючи у своїх оповіданнях сюжет з ніг на голову. Поступово від оповідань я дійшов до повістей, а потім були детективи.
Взірцева Агата Крісті вказала шлях до детективу
Перемога у детективному конкурсі дала поштовх працювати саме в цьому жанрі. Мені подобається гра із собою, з текстом, з потенційним читачем, коли треба заховати одні очевидні речі, а інші навпаки виставити напоказ.
Історичний фах дав можливість працювати не з просто детективами, а з історичними детективами або ретродетективами. Якось мені важкувато писати великі тексти про сучасність, навіть не конкретно про наші дні, а взагалі про останні десятиліття. Комфортніше почуваю себе у минулих епохах. У своїх історичних детективах поєдную пошуковізм історика і літературну творчість.
Мені у шкільні роки пощастило натрапити в книгарні на книги Агати Крісті. Попри те, що зараз її можна вважати вже клішованим варіантом детективної творчості, тоді мені її романи надзвичайно сподобалися. Я відчув, що із детективним жанром саме такого зразка: спокійним, методичним мені теж було б цікаво попрацювати. Та й сама особистість письменниці мені імпонувала. Пам’ятаєте, як вона інсценувала власну смерть, аби помститися чоловікові? Вона була тиха, але оцю дрібку авантюрності, яку вона скеровувала у свої книги, я відчував ще в ранньому віці.
Але складність у наслідуванні для мене була в тому, що Агата Крісті писала про 20-40 роки ХХ століття у Великій Британії. А в Україні в цей самий час ми бачимо Голодомори, Великий терор, розруху, неіснування самостійної української держави. І писати про такий період детектив практично неможливо. Спочатку я взагалі відклав цю ймовірність, а потім почав шукати хоча б якусь наближену епоху, яка є хоча б умовно спокійною, де не ведеться активна війна чи відсутній активний геноцид українського народу.
І знайшов. Так я і топчуся в 90-х роках XIX століття: озброєний мир, останні відголоски прекрасної епохи, світ невдовзі торкнеться Перша світова, але він ще умовно спокійний. От там відчуваю цей умовний спокій і я й купаюся у ньому зі своїми персонажами останніх дві книги точно.
Мій літературний світ
Я люблю детективи як такі, але ними не обмежується мій читацький щоденник. Подобаються звичайні романи без детективної частини про життя, про історичних постатей, про Україну 20-х років ХХ століття. Намагаюся максимально багато читати різного, щоб назбирувати ниточки цікавого собі до творчості.
На сьогодні окрім творів у збірках у мене вийшли друком дві книги, на обкладинці яких тільки моє прізвище: «Порцеляновий погляд» і «Порядні пані вмирають самітно». Минулого року ті примірники романів, які залишалися у мене, продав, спрямувавши отримані гроші на Сили оборони. Декілька тижнів тому закінчив писати новий роман із цієї серії. Сподіваюся, він вийде до кінця року.
Поки залишаюся в детективному руслі. Але твори на історичну тематику приваблюють все більше. Маю напрацювання для наступної книги, це буде історичний роман про Національно-визвольну революцію 1917–1921 років. Там невеличкою згадкою з'явиться Леся Українка. Мені подобається особистість Лариси Петрівни і всієї її родини, планую і надалі вивчати їхній родовід і відтворювати знахідки у своїх текстах.
Повітряні тривоги, обстріли даються взнаки, але мій літературний процес не зупиняється. Попри активну фазу російської агресії відбулася невеличка поїздка-презентація українськими містами. Це були Хмельницький, Тернопіль, Вінниця, Черкаси, Київ, Кропивницький.
У Кропивницькому провели нашу спільну з письменником Владиславом Івченком, який також пише ретродетективи, презентацію у травні цього року. Ми говорили про літературу і представили найновіші зі своїх книг.
До речі, я тоді був вперше у Кропивницькому, і це була перша в моєму житті зустріч з читачами під відкритим небом, на бруці, посеред вулиці. Було цікаво, як люди інколи зупиняються, дивляться, ідуть далі або залишаються до кінця. Це нетиповий досвід.
Не можу сказати, що є завсідником літературної тусовки. Переважно це через мою географічно-фізичну віддаленість. Усе ж таки найбільші літературні осередки — Київ, Львів. Але чимало письменників знаю особисто, сподіваюся, і вони мене знають. Із деким підтримую зв'язок, спілкуючись дистанційно.
Мене сільське життя ніяк не напружує, а навпаки завжди хочеться до нього повертатися, у цю тишу і спокій.
Літні вечори — для роботи, і для прокрастинації теж
Літо — найбільш продуктивний період для літературної роботи, бо ж у мене учительська відпустка. Особ-
ливо пишеться увечері. Літні вечори — це кумкання жаб, бо у селі 11 ставків, скрекіт коників-стрибунців, гойдалка, обов'язково гарячий чорний чай, книжка лежить поруч, ноутбук на колінах — і працюєш.
Коли ж писати не хочеться, я маю віддушину і спосіб легальної прокрастинації — займаюся випічкою. У такий спосіб я перемикаю діяльність, розвіююся від рутини, яка нависає, маю можливість обдумати сюжет майбутнього твору, а наприкінці всього ще й з’їсти смачненьке та особливо прикрашене. Перед цим сфотографувавши виріб та опублікувавши знімок у соцмережах — люблю через певний час згадати, як воно було.
Агресивні дії росіян проти нас впливають і на роботу, і на відпочинок. Буває, вмощуєшся спати — і тут: «Повітряна тривога» — і думаєш: лягати чи вже не лягати? Коли в Умані цього квітня було це жахливе влучання в житловий будинок вранці, я прокинувся за
10 хвилин до тривоги і думав: що таке, у мене ж ще є
законна година сну. А потім пролунав вибух…
У день нашої перемоги над Росією я плакатиму від щастя. Кілька разів я уявляв це.
