«Вісник Кіровоградщини» поспілкувався з Іриною Кабановою про роботу центру. Далі — пряма мова. 

— Координаційній центр волонтерів діє з 2014 року. Тоді тут працювала інша команда. Наша спільнота, яка сформувалася 24 лютого, перебралася у цю будівлю через декілька днів після початку великої війни. Так склалося, що спільноту довелося очолити мені.

У цивільному житті я адвокатка. Мала успішну адвокатську практику та агенцію нерухомості. І з 2014 року, влаштувавши штаб у своєму офісі, паралельно з роботою займалася волонтерством. Згадую, як 15 лютого 2022 року ми з водієм Олександром Мосулегою повернулися із селища Піски Донецької області. Я читала новини про скупчення військ на кордоні, але все ж таки думала, що це тільки брязкання зброєю. І коли мене розбудили 24 лютого дзвінком про початок повномасштабного, я зрозуміла, що адвокатської роботи не буде, буде тільки підтримка фронту. Передала свою справу помічникам, бо між поїздками на передову складно готуватися до судових засідань, а сама присвятила свій час волонтерству. У перші дні у мене боліли вуха від телефонних розмов, здавалося, що там всередині сталеві троси, бо на зв’язку я була 24/7. Перший вихідний у нас був на Великдень. Зараз працюємо з одним вихідним на тиждень — у неділю. 

Із перших днів повномасштабної війни допомагали не тільки Збройним силам України, а й внутрішньо переміщеним особам. Коли у місті з’явилися гуманітарні центри, увагу сконцентрували на армії, але повз людську біду і зараз не проходимо. 

Щодня завантажуємо на передову 5-6 машин. У вантажі їжа, одяг, амуніція, прилади, корисні приспособи. Продукти харчування нам постачають партнери-підприємці і приносять жителі громади. Готуємо й самі. Зокрема енергетичні батончики, соління, аджику, салати. Своєю фішкою, яку підгледіли у друзів із заходу України, вважаємо бутерброд, який називається «кишенькове сало»: просмажений хліб (за тиждень переробляємо 50 буханок), змащений діжонською гірчицею, натертий часником, і сало. Вакуумуємо невеликими порціями — і він вже готовий до вживання, тож зручно брати його із собою під час бойових виходів на завдання. Волонтерки-швачки виготовляють термокостюми, плащі, саперські сумки, плетуть маскувальні сітки, жінки пенсійного віку в’яжуть шкарпетки та килимки. Легше перелічити, чого наші волонтери не роблять.

Але у більшості ми зосереджені на придбанні необхідної на фронті техніки і приладів. Це машини, дрони, антидронові рушниці, тепловізори, рації, біноклі. Для їх закупівлі оголошуємо збори, після завершення яких обов’язково звітуємо, щоразу підтверджуючи, що ланцюг люди–центр–військові працює. Переконана, що хороший волонтер — це волонтер, що звітує. Звіт — це довіра. І цю довіру треба берегти. Разом можна й гори звернути, а один мало на що здатний. 

Останні місяці суми внесків зменшилася, але все одно гроші надходять. Хтось виділяє 300 гривень з кожної зарплати, 92-річна бабуся з кожної пенсії передає через родичів 200 гривень. Жителька Олександрії Віра Вовк допомагала війську із 2014 року, виділяючи гроші зі своєї та чоловікової пенсії. Із її салом, ковбасами, пирогами і пиріжками я свого часу об’їздила увесь Донбас (усміхається). До повномасштабного вторгнення вона збирала гроші на весілля онуку-військовому. Коли були прильоти по Олександрії, він загинув. Ті гроші, що збирала онуку, принесла нам. 

Діти влітку плели патріотичні різнокольорові браслетики і продавали по 5-10 гривень. Згодом принесли нам більше 800 гривень внеску. Ви уявляєте, яку кількість прикрас треба було сплести, щоб заробити таку суму? Такі історії ми розповідаємо військовослужбовцям, і вони розуміють, за кого саме вони стоять. 

Війна — це страшно, це горе, біда, відчай. Але я познайомилася з великою кількістю неймовірних людей, які мене збагатили душевно. Вони мені додають сили й енергії. Хочеться їх обійняти усіх.

Винаходимо різні способи збору коштів, адже коли воїни звертаються за допомогою, ми не маємо права сказати, що у нас нема змоги це зробити. У всіх військових бойовий настрій. Після поранень вони повертаються у стрій, розуміють, що від кожного з них залежить ситуація на фронті. Усі налаштовані на перемогу. Аби піднімати воїнам настрій, коли віддаємо їм передачі, кажемо, щоб після перемоги повернули і тепловізори, і баночки з-під варення. Щоб вони відчували, що вони не одні, що ми тут є і ми їх підтримуємо завжди.

Боляче втрачати. Якось до мене звернувся військовослужбовець Максим Кумпан, який воював з 2014 року, розповів, що має мрію купити джип для свого підрозділу, аби ефективно виконувати бойові завдання, і попросив допомогти зібрати кошти. Ми зібрали частину, частину самі воїни, наш волонтер пригнав машину, Макс мав приїхати з-під Бахмута її забрати, але загинув… Ми самі дозбирали гроші, повністю її викупили і відправили у військо — мрію Максима ми здійснили. 

У перші місяці у центрі працювало понад сорок волонтерів. Потім більшість із них повернулася до основної роботи, багато чоловіків пішли воювати. На сьогодні нас десятеро. Ми чергуємося у будні, а на вихідних вже збираємося повним складом. Робимо, що можемо, бо неможливо залишатися бездіяльним, коли в країні війна. 

Після перемоги ми збираємося на міській площі. Накриємо величезній стіл. Хто пік пиріжки — приносить пиріжки, хто готував салати — приносить салати, хто варив буржуйки — зварює лавки, на них наплетуть килимків наші в’язальниці. Потім чекаємо наших захисників і захисниць — і святкуємо. А щоб перемога настала, будьте впевнені, ми будемо допомагати доти, поки в цьому буде потреба.