Далі — розповідь Ксенії Самарської. 

У волонтерському русі «Ластівки» нас троє: я — Ксенія Самарська з Петрового, Аліна Парасочка з міста Олександрії і Ксенія Агафонова-Цірик із села Протопопівки. У двох із нас чоловіки на війні. 

Аліна Парасочка і Ксенія Агафонова-Цірик допомагали фронту з початку широкомасштабної війни. Я познайомилася з ними у грудні минулого року, коли шукала в соцмережах волонтерів, бо треба була допомога, аби зібрати спорядження для мого чоловіка, який пішов на службу до війська за контрактом. Так ми згуртувалися і з початку лютого цього року працюємо командою. 

Те, що ми в різних населених пунктах, взагалі не проблема. Якщо комусь із нас чогось не вистачає, передаємо необхідне автобусом, Новою поштою чи їдемо одна одній назустріч. Точка нашого перетину називається «міняйло». 

У нашій команді окрім зборів коштів та придбання необхідного Аліна Парасочка робить енергетичні перекуси. Ксенія Агафонова-Цірик співпрацює з фондами, а також пече пиріжки, рогалики, булочки. Я займаюся відправками, бо живу неподалік відділення Нової пошти.

З цієї весни на мені приготування кишенькового сала. Але це якщо бутерброди зі свіжим салом. А от якщо хлопці просять з копченим, то його коптить Ксенія Агафонова-Цірик і передає мені його назад, а я продовжую роботу, вакуумуючи їжу. Хліб купую, а от сало — з вирощеного кабана, тож гроші на сало поки не витрачаємо. 

Коли хтось із нас отримує запит від військових, з’ясовуємо, що можемо зробити. Відкриваємо збір. Гроші відправляють жителі громади, наші друзі, підписники в Україні і за кордоном, Петрівська селищна рада в особі селищного голови Світлани Тилик, збирають діти в школі. 

Запити різні: від шкарпеток, термохімічних грілок і шоломів до приладів нічного бачення, тепловізорів і авто. Також просять мівіну, чай, каву, сухпайки. 

Також я закуповую тканину і з мамою Ольгою Головіною та за допомогою 11-річної доньки Олі шиємо флісові світшоти і штани. Дякую односельчанці Ользі Вергелес за поміч у пошитті.

Тато Микола Головін разом з другом Іваном Калачем з поламаних бойлерів, які надсилають з усієї України, виготовляють близько 15 буржуйок на місяць. Мають в цьому неабиякий досвід, бо займаються пічками з 2015 року, як і ремонтом авто для військових.

Із менесенджерів з дівчатами не вилазимо, а наживо зустрічаємося раз на три дні. На волонтерство йде 90% часу в добі. Добре, що я в декретній відпустці із молодшою трирічною донькою. Це тільки здається, що все легко: що там, взяв — відправив. А мені треба дітей розбудити, до когось прилаштувати, зібрати коробки, все сфотографувати, бо перед людьми треба відзвітувати, знайти машину, привезти на пошту, попросити військових про фотозвіт. І знову все розпочинати по-новій.

Прокидаюся зранку, а в телефоні вже сповіщення: «Добрий день. Я знаю, ви займаєтеся волонтерством. Нам треба зарядна станція». І починається робота: просимо, закликаємо, пояснюємо, що це життя хлопців, давайте його збережемо. 

Збори до 50 тисяч гривень тижні 2-3 тривають. Але є і рекорди: 33 тисячі за добу, наприклад.

По виписках бачу, що внески роблять одні й ті самі люди. Але я б не сказала, що збори впали. Навпаки, ті, хто усвідомили, що таке війна, донейтять систематично.

Для нас немає різниці, військовий з Петрового, Львова чи Харкова. Нещодавно мені написав тато воїна із Закарпаття з проханням допомогти сину з теплим одягом. Взяла номер сина і написала, що тато хвилюється, що він замерзне, та надіслала комплект йому і його підрозділу. До відправки дівчата напекли пиріжків з капустою і картоплею та млинці із сиром, які замовили військові. Тож вони всі наші. І будуть наші.

Періодично в соцмережах з’являються дописи про те, щоб із тилу перестали надсилати продукти на передову. У мене власний досвід щодо цього. Медикиня і психологиня з госпіталя у Кураховому щомісяця просить нас про медові пряники на додачу до дитячих малюнків, бо і те, і те здорово допомагає, коли триває спілкування з пораненими. Мій чоловік до поранення частенько просив спекти піцу, сосиски в тісті, приготувати млинці з грибами та сиром. З'їдали усе, нічого не викидали. Нещодавно дзвонили хлопці з Херсона, повідомили, що виходять на позиції і не знають, чи повернуться (плаче). Я запитала, чого вони хочуть. Кажуть: «Сала копченого домашнього». Ми давай бігом шукати. Знайшли заморожене, Ксюша (Агафонова-Цірик) його закоптила, спакували і відправили замовлене. Слава Богу, хлопці повернулися... 

А є такі, що не дочекалися допомоги… (плаче) Вибачте, просто пропускаю кожного через себе…

Я живу на дорогою, тож всі похоронні процесії у нашому селищі проходять повз двір.

«Ластівки» підтримують одна одну. Коли бачимо, що у когось вже здають нерви, кажемо, що пару днів не будемо чіпати, нехай побуде з родиною. Через дві години повідомлення: «Я вже заспокоїлася. Працюю далі». Або негайно збираємося на каву. П’ємо і швидко жаліємося одна одній. Поспілкувалися — і розлетілися по домівках. 

Руки опускаються щодня. Пишу в нашу ластівочу групу у вайбері: «Не можу, завтра нічого не робитиму». Зранку прокидаюся і сама собі кажу: «Що таке? Війна не закінчилася, перемоги ще немає. Треба діяти». Не дозволяю собі зупинятися. Ми напряму з хлопцями спілкуємося, знаємо, як їм там тяжко, тож як можна сидіти і нічого не робити задля перемоги. Закликаю односельців: долучайтеся до нашої команди чи до інших волонтерів Петрового, роботи багато. Не забувайте, їм там холодно. Купіть шкарпетки, устілки, стік кави. Передайте волонтерами чи дізнайтеся адресу і відправте самі. Військовим це завжди приємно.