«Сирота». Так називається книга 28-річного кропивничанина Владислава Пономаренка. На жаль, автобіографічна. За роки сирітства йому довелося покинути рідний Павлиш на Онуфріївщині, пожити у Знам’янці та Кропивницькому, а у більш старшому віці їхати на заробітки в Росію та Польщу. У нього була мрія — мати власне житло, та її довелося відкласти і йти на фронт, бо серце підказало допомагати військовим. Окрім перемоги Владислав хоче, аби якомога більше людей прочитали його книгу і ніколи не допустили поганого ставлення до дітей, які втратили батьків. 

Далі — його розповідь.

Я народився на Онуфріївщині, у селищі Павлиші. Із трьох років лишився без батьків і до дев'ятого класу жив у дитячому будинку «Барвінок» у теперішньому Кропивницькому та навчався в загальноосвітній школі №17. 

Хоч ми ходили в звичайну школу, але наші класи були окремо й на усіх паралелях значилися під літерою «Г». Усі нас називали «дитбудинківцями». Мені й досі не зрозуміло, навіщо нас відділяли від інших. Бо через таке підкреслення нашої «інакшості» хтось нас боявся, а хтось знущався. Тільки із 7 класу ми стали навчатися разом з усіма. 

Не лагідно ставився до нас і персонал дитбудинку. Думаю, це тому, що дорослим ніхто не розповідав, як треба поводитися із дітьми без батьків. Якоюсь мірою мене таке життя загартувало, але багатьох — зламало. 

Я непогано малював, брав участь у творчих конкурсах і навіть один зі всієї України серед вихованців дитячих будинків виграв путівку до табору «Артек» в Ялті. Маючи здібності, хотів вчитися на дизайнера одягу, але ця спеціальність була платною, тож довелося йти на ту, де вчили безплатно. Це була професія будівельника у Знам’янському професійному ліцеї №3. У Знам’янці захопився футболом: спочатку тренувався сам, потім мене помітив тренер Сергій Грінкевич і запросив у команду. Продовжував грати згодом і в Кропивницькому. 

Коли випустився з дитбудинку з наплічником речей і папкою документів, мені, як і іншим сиротам, доводилося виживати той місяць, поки тривала вступна кампанія і ми не отримували стипендію. Я збирав метал, горіхи, аби купити собі крупу та хліб. Тоді подумав: ось воно, доросле життя.

Коли в 2014 році відбулася анексія Криму, я не розумів, що відбувалося, бо знову був зайнятий питанням виживання. Цього разу вже в Кропивницькому, де після ліцею навчався у будівельному коледжі. Стипендії на життя не вистачало, тому працював офіціантом. Це було непросто, адже я опановував професію архітектора і після зміни в ресторані сидів до 2-3 години ночі за кресленнями. Це не сприяло навчанню — і мене відрахували з курсу.

Тоді я вирішив їхати на заробітки до Росії, де реставрував ванни. Це були 2014-2015 роки. Зараз розумію, що тоді я також не заглиблювався, що відбувається між нашими країнами, у мене була задача вижити. А ще після дитячого будинку поставив собі ціль збирати гроші на власний будинок. Для цього з кожної стипендії 100-200 гривень клав на спеціальний рахунок, з якого довго не можна було зняти кошти, щоб не виникало спокуси. Але накопичене все ж довелося витратити. На реставрацію зубів, які мені вибили в дитячому будинку. Тоді прийшло ще одне усвідомлення: на власне житло я збиратиму довго. 

Після Росії повернувся в Україну і все-таки закінчив коледж. 

Незадовго до повномасштабного вторгнення повернувся в Україну із Польщі, де, знову ж таки, заробляв на життя, працюючи на автомобільному заводі. Зароблені гроші вклав у навчання на дизайнера одягу в Одесі, де також підпрацьовував моделлю та допомагав тамтешньому дизайнеру відшивати одяг, отримуючи практику. 

Я слідкував за неспокійними новинами, але тривожну валізу не готував: знаю, що зможу зорієнтуватися в будь-якій ситуації, цьому мене навчило життя. Планував знову їхати до Польщі, та розпочалася широкомасштабна російсько-українська війна. 

Коли побачив, як бомблять Маріупольський драмтеатр, в якому знаходилися діти, моє серце підказало, що треба йти допомагати хлопцям і дівчатам на передовій, бо якщо не я, то хто? Владнав свої справи і в листопаді 2022 року пішов добровольцем. Мене не призивали, я був обмежено придатним, оскільки мав вроджене захворювання. Але завдяки наполегливості я тепер солдат десантно-штурмових військ. Місяць навчався у Великій Британії, декілька місяців проходив злагодження в Україні і потім відправився на позиції. Встиг отримати поранення та пройти лікування.

Попри війну не полишаю думку про дизайн одягу. Коли на вихідні приїжджав на свою винайману квартиру, на невеличкі швацькій машинці перешив стару військову куртку на сумку для документів, з якою тепер ходжу. Я пробував себе в різних речах, щоб знайти себе, і після війни продовжу це робити. Можливо, шитиму для жінок.



Ідея написати книгу з’явилася ще в ліцеї, бо я на власні очі бачив, як негативно змінюється життя багатьох моїх однолітків після випуску з дитячого будинку. Я не хотів їх наслідувати, а ще вирішив розповісти іншим, щоб вони так теж не робили. До написання приступив у коледжі. Від руки у великому зошиті за місяць з’явилася історія під назвою «Сирота», у якій багато спогадів та думок. Це автобіографічний роман, головного героя звати як і мене, Владислав, але там не лише про мене, а й про інших вихованців дитбудинку.

Оповідь виникла, аби люди, які виховувалися в сім’ях, розуміли, яке є ще життя. Я свідомий того, що бувають родини, в яких до дітей ставляться неналежно. Але переконаний, що сім'я у будь-якому випадку краще, ніж сирітство, бо я й досі не знаю, що таке любов, і зараз, коли до мене виявляють почуття, я їх не можу зрозуміти серцем. Коли мене приймають таким, який я є, це добре, але мені тяжко відповісти тим самим. 

Книгу написав швидко, але тільки за рік з’явилася можливість перевести її в електронний вигляд. Ще через певний час знайомі допомогли спочатку оплатити послуги редактора та перекладача, який переклав текст з російської на українську. 

На той час я розмовляв російською. Та під час великої війни усвідомив: я живу в своїй країні і не говорю рідною мовою. Як це? Від такого усвідомлення стало боляче. І я просто почав пробувати говорити українською. Виходить не все ідеально, але поступово моє мовлення стає все кращим. Я не засуджую побратимів, які зі мною на позиціях говорять російською, — якою б мовою вони не говорили, ми захищаємо одну нашу спільну країну, землю. Але я зробив однозначний вибір на користь української. Головне зрозуміти, що українська мова — вона твоя, це мова твоєї країни, вона і робить тебе українцем. Нам прищепили цю липучу думку про «братній народ» і вказували, як треба жити і що робити.
З повномасштабним вторгненням у мене відбулося переосмислення. Сподіваюся, воно відбулося у багатьох.



Навесні цього року завдяки коштам благодійників видав 50 примірників книги. Вартість одного — 500 гривень. Намагаюся продавати, бо за виручені гроші хочу придбати собі військове спорядження, бо нам, військовим, завжди знайдеться що покращити для збільшення можливості нищити ворога. Але даю почитати «Сироту» й просто так. Моя мета — не заробіток, а щоб якомога більше людей її прочитали. І хоч книга не задумувалася про це, але війна привела із собою сирітство, тож я хочу, щоб люди проявляли чуйне ставлення та увагу до дітей, які втратили своїх батьків чи матерів.