Розповіді Олени Синиці і Тетяни Горєвої про життєві випробування, людяність і допомогу під час війни — у нашому матеріалі.

Олена Синиця: "Соледар — місто мрій"

— Соледар — місто, де померло багато мрій. Чи знали люди, які жили там, що все, про що вони мріяли, чого бажали, може зруйнуватися, як будинки, які чорніють на відео з камер квадрокоптера. Соледарці більше ніколи не зайдуть у свої оселі, в яких вони почувалися впевнено та спокійно, на згадку залишаться лише ключі на брелоку. Тільки людина, яка втратила все, зрозуміє, що значить дивитися на ці ключі… Ми робили ремонти, облаштовували все, у моїй квартирі було все так, як я хотіла. Тільки ось вікна…Вони були пластикові, але давно вставлені, пожовклі. Як я потім казала цим вікнам, що люблю їх, коли заклеювала скотчем, який, звісно, нічим не допоміг.

У мене було багато бажань, але так дивно, що деякі з них здійснилися, коли я втратила домівку.




Одне з них — бажання відпочити після року атестації у дитсадку, де я працювала. Хотіла одразу після її завершення взяти відпустку, тому з нетерпінням чекала засідання атестаційної комісії, яке мало відбутися 24 лютого 2022 року. І справді, з того дня я пішла у надзвичайно довгу відпустку. Ще приклад. Нашим традиційним родинним місцем відпочинку було Азовське море — Урзуф, Білосарайська коса, Бердянськ. Три роки поспіль море було повне медуз (як я сумую за тими медузами та брудним піском), відпустка не приносила задоволення. Улітку 2021 року після чергової поїздки я сказала, що більше не поїдемо на Азовське море, наступного року відпочиватимемо за кордоном. І таки поїхали "відпочивати" за кордон. Чудовий готель, навколо величезні румунські Карпати, гірські річки, олені та зубри, які ходять у тебе під вікнами, all inclusive. Але надзвичайно хотілося повернутися в Україну. І ще багато, багато маленьких бажань, які здійснилися…

Через два місяці я з дітьми повернулася з Румунії в Україну. Приїхали у Павлівку, бо дещо раніше сюди переїхали наші родичі і нас покликали. Емоційний стан був пригнічений: апатія, зневіра, невпевненість. Два місяці ми всією родиною приходили до тями, але потрібно було жити далі.

Ми всі залишилися не тільки без житла, а й без роботи. Тому наступним після заселення бажанням було знайти хоча б якусь роботу. Поруч із будинком, який ми винаймаємо, знаходиться ліцей. За другою освітою я вихователька і все життя нею працювала. Але за першою освітою, яку отримала в Донецькому інституті соціальної освіти, я психологиня. Закінчувала навчання в 2014 році. Їхала за дипломом, коли Донецьк вже окупували, але документ ще встигла забрати. Я хвилювалася, що минуло досить багато часу, як я отримала цю освіту, здавалося, я вже нічого не пам’ятаю. Та все ж наважилася хоча б спитати. За дивним збігом, саме у цей час ліцею потрібен був практичний психолог — і я отримала роботу.

Було страшно: дорослі діти, нові колеги, нова діяльність. Але завдяки новим знанням, досвіду я змогла не тільки знов відчути себе потрібною, а й опанувати свої страхи. Павлівський ліцей дав мені шанс та надію.

Я не знаю, чи буде Павлівка моєю домівкою назавжди, а Павлівський ліцей моїм постійним місцем роботи, але в мене є віра та впевненість у своїх силах. Україна обов’язково переможе. У мене обов’язково буде свій дім. І ніхто не забере в мене цю впевненість та надію, бо все, що в моїй голові, — забрати неможливо. Мрійте, йдіть уперед, бо мрії мають властивість збуватися.

Тетяна Горєва: Поява нової родини у Павлівці — як поява новонародженої дитини

— Мабуть, у свідомості кожного українця дата 24 лютого 2022 року розділила життя на "до" і "після". Як зазвичай, того дня я збиралася до школи. О 6:30 дзвінок від колеги:



Руки опустилися, ноги перестали слухатися, нахлинули сльози… Та внутрішній голос підказував:



Потім дзвінок від доньки з Київщини:



Спрацював інстинкт:



Приїхала до школи, зібрали колектив, облаштували чотири класні кімнати на випадок, якщо прибудуть вимушені переселенці, знесли воду, запас харчів, теплі речі, адже за вікном зима.




Далі почалися сумні будні воєнного стану. Намагалася ловити на "Суспільному" кожне слово ведучих. Уже на другий день у село почали прибувати внутрішньо переміщенні, багато з них із дітьми. Їхали в основному до родичів, знайомих, але дехто просто в нікуди.

Першими прибули переселенці з Києва, Бородянки, Харківщини, згодом — з Херсонщини та Донеччини.

Коли у селі з’являлася нова родина, це нагадувало появу новонародженої дитини: усі намагалися оточити її увагою і підтримкою. Несли харчі, одяг, посуд, речі першої необхідності. Дітям особлива увага: вчителі на кожному уроці підтримують школярів, дбають про їхнє психічне здоров’я.

Усього за понад рік Павлівка прихистила 177 осіб, з них 46 дітей.

Та час не стоїть на місці. Звільнили ЗСУ Київщину — поїхали додому і наші учні. Адже дім і житло — не завжди одне й те саме. Дім — це місце, де відпочиває душа. Жити людина може де і як завгодно. Більшість діток повернулися на навчання до своїх шкіл, а дехто продовжує навчатися у нас. Нині в закладі навчається 25 ліцеїстів з числа внутрішньо переміщених осіб. Найбільше у Миронівській філії — 14; 9 — в опорному закладі; 2 — у Великоскельовській філії. Не всі родини, оселившись у Павлівці, зверталися до школи, а продовжували навчатися зі своїми вчителями, які проживають в різних куточках країни. Педагогічний колектив закладу поповнився двома працівниками. Випадково потрапила до села Озер вчителька англійської та французької мови Анастасія Калєнченко.



Улітку до закладу прийшла психологиня Олена Синиця із Соледара. Працює з дітьми, розглядає можливість пройти навчання та у подальшому надавати допомогу родинам військовослужбовців. У Будинку культури працює художньою керівницею Олена Нікішина з Дружківки. Тепер всі діти у нас танцюють.

Цього навчального року працювали у форматі змішаного навчання, що дало можливість ближче познайомитися з учасниками освітнього процесу, які прибули до нас через війну, дізнатися їхні захоплення, вподобання, сподівання. Та знаємо, що всі вони мріють повернутися додому…