Із Наталією Чирочкою, яка веде адвокатську практику у Світловодську Олександрійського району, говоримо про поступову зміну свідомості українців щодо проблеми насильства в сім’ї, обговорюємо показові справи, які їй доводилося вести, та нагадуємо про те, що близьким треба готуватися зустрічати членів своїх сімей, які зараз воюють на фронті, захищаючи Україну від російського агресора.



Із темою насилля я працюю вже понад 10 років: розпочинала трудовий шлях в органах опіки й піклування, а останні п’ять років веду адвокатську практику, в якій на сьогодні маю до десяти справ щодо домашнього насильства. Усі вони були вчинені дорослими проти дорослих, з дітьми не працювала.

Як фахівчині мені цікаво спостерігати за еволюцією, що відбувається у ставленні українців до проблеми домашнього насильства. Україна стала однією з перших країн у Східній Європі, яка визнала насильство в сім’ї суспільною проблемою, ухваливши у 2001 році Закон України «Про попередження насильства в сім’ї». Але поки не була введена кримінальна відповідальність, під насильством розуміли домашні сварки, не вважаючи їх правопорушеннями, тим більше злочинами. Змінюватися це почало у 2017 році, коли Кримінальний кодекс України доповнили новим складом — «Домашнє насильство».

Моя перша адвокатська справа з насильства в сім’ї була п’ять років тому, коли вже була введена кримінальна відповідальність, але це був тільки початок у загальнодержавній практиці, тож співробітники Національної поліції України до справи ставилися досить поверхнево, одразу важко було змінити своє ставлення до цього:



Та минув час, й останні два роки я відзначаю суттєву зміну в підходах. Тепер до насильства ставляться як до правопорушення — як до крадіжки, шахрайства — воно стало зрозумілим. Цьому сприяли, перш за все, зміни в національному законодавстві, а також підписання у листопаді 2011 року «Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами», відому як «Стамбульська конвенція», та її ратифікація у червні цього року. Така послідовна робота зрештою змінила ставлення правоохоронних органів до вирішення питання, а громадяни стали більш впевнено себе поводити у плані захисту своїх прав і гідності, коли стикалися з домашнім насильством.

Зараз поліцейські реагують дієво. Їм надали право використовувати терміновий заборонний припис, яким вони за власною ініціативою, без заяви потерпілого, можуть забороняти кривднику (крім випадків, коли кривдником є особа віком до 18 років) протягом визначеного терміну (до 10 діб) відвідувати місце проживання потерпілого/потерпілої та контактувати у будь-який спосіб. Це стосується не тільки фізичного чи сексуального насильства, а й психологічного та економічного. Також є обмежувальний припис, який ухвалює суд за заявою потерпілого/потерпілої. Його термін — до пів року.



В адвокатській роботі я застосовувала обидва ці спеціальні заходи щодо протидії домашньому насильству. Аби поділитися досвідом, розповім про дві своїх справи, нетипові, на мою думку.

Близько року тому до мене звернулася жінка, якій за 70 років, — бабуся, яку ображав її 25-річний онук, котрий вів антисоціальний спосіб життя, був неодноразово засуджений, вчергове відсидів і вийшов на волю. Я не знаю, де були його батьки, але до повноліття вона його виховувала і він жив разом з нею. Після звільнення з місць позбавлення волі він повернувся до бабусі, але роботу не шукав, соціалізуватися не хотів, він її не бив, утім відбирав пенсію і лаявся, роблячи її життя нестерпним. Жінка віддавала гроші, поки не зрозуміла, що це не припиниться. Звернулася до мене за консультацією, і перше, що я їй порадила — звернутися до поліції. Правоохоронці приїздили на виклики і на десять днів обмежували онука приходити до місця проживання бабусі. Кривдник дотримувався вимог і не приходив. Та коли термін дії припису закінчувався, все починалося наново. Таких заборонних приписів було декілька, і на їх підставі в сукупності з іншим злочином чоловіка було ув’язнено до двох років обмеження волі.

Друга справа — це домашнє психологічне насильство колишнього чоловіка над колишньою дружиною. Сорокарічні люди три роки як розлучилися через суд, чоловік жив в іншому місті, але періодично приїжджав до колишньої дружини, у тверезому стані вибивав двері, ламав меблі, рвав фотокартки, кричав, що це квартира, яку він купував і буде в ній жити. Жінці доводилося йти з дому, бо знаходитися разом було неможливо. Це нетиповий випадок, бо на той час домашнім насильством вважалися обставини, коли подружжя перебувало у шлюбі, але ці люди були розлучені. І коли приїздила поліція, поліцейські не могли встановити, що це є домашнім насильством, бо кривдник і постраждала не є чоловіком та дружиною і не об’єднані спільним місцем проживання. А оскільки в квартирі проживали їхні діти, батько мав право з ними спілкуватися, тому заборонити перебувати з ними йому не могли, тож терміновий заборонний припис не виносили. Оскільки жінка була дещо зневірена у дієвості державних органів, мені доводилося наполягати, і врешті чоловіку винесли обмежувальний припис на пів року через суд. Причому суд врахував ті два виклики поліції, які були, хоч заборонних приписів поліцейські не виносили. Термін обмежувального припису закінчився, та кривдник більше не повертався, тобто 180 днів йому виявилося достатньо, щоб зрозуміти, що його поведінка не є нормою.



Важливий досвід був у моїх колег-адвокатів на Черкащині близько двох місяців тому, коли за психологічне, фізичне та економічне домашнє насильство проти свого чоловіка притягли до кримінальної відповідальності дружину. Тут хочу підкреслити, що варто позбуватися стереотипів щодо статі чи віку кривдників: будь-який вид насильства від будь-якої особи не є нормою і постраждалий/постраждала має захищати свою честь і гідність, наділені повноваженнями структури мають стояти на сторожі цих прав, а суспільство не має толерувати прояви агресії. Спостерігаю, що для декого залишається проблемою повідомити про насильство над собою, але таких людей стало вже значно менше, а більшість вже знає, що домашнє насильство треба зупиняти.



За ці вісім місяців, що триває велика війна, я не простежую збільшення чи зменшення звернень щодо насильства в родинах. Та зміни у житті сімей, де хтось воює на фронті, безумовно, будуть. Це станеться, коли наші бійці і бійчині повертатимуться додому. Адже хтось переживатиме посттравматичний синдром, у когось виникнуть складнощі із соціалізацією, бо на передовій вони перебували в стресовому стані. Свій досвід переживання отримали і цивільні, ті, хто залишався забезпечувати тил, виховувати дітей, хто за станом здоров’я чи за віком не міг бути в строю. Тому кожному доведеться перелаштовуватися після довгої розлуки. Хоч у нашій країні відвідувати психолога ще не стало звичною справою, та якщо матимете намір зробити це — обов’язково зробіть.

Зараз наші військові воюють і за моральні цінності зокрема, тож давайте поважати одне одного і не допускати в своєму житті ні вчиняти насильство, ні терпіти та замовчувати його.



• Національна поліція України — 102.
• Екстренна медична допомога — 103.
• Контактний центр системи надання безоплатної правової допомоги — 0 800 213 103 або legalaid.gov.ua.
• Урядова гаряча лінія з протидії торгівлі людьми, запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі та насильству стосовно дітей — 1547 або 1547.ukc.gov.ua.
• Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації — 116 123 (з мобільних) або 0 800 500 335 (зі стаціонарних). Цілодобово. Анонімно. Конфіденційно.


Цей матеріал підготовлений в рамках проєкту ГО «Ла Страда-Україна» та ГО «Жінки в медіа» за підтримки International Media Support (IMS)