«А хто, як не я»: історія захисника Олександра Григоренка, який мріяв про сина та мирну Україну
- Сьогодні, 09:10
Його чекали вдома понад пів року, сподіваючись на диво. Його дружина — серед тих, хто не мовчав. А тепер вона просить кожного з нас зробити крок — підписати петицію, аби посмертно присвоїти Олександру Григоренку звання Героя України.
Він не чекав наказу — пішов добровольцем
Олександр Григоренко народився 8 грудня 1987 року в селищі Павлиш Олександрійського району. Тут пройшло його дитинство та юність. Освіту здобув в Одеському нафтопереробному технікумі (закінчив з відзнакою) та Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Після навчання працював машиністом газотурбінних установок на Задніпровській газокомпресорній станції.
Усе своє життя Олександр був людиною, про яку говорять: розумний, працьовитий, добрий, надійний. Любив подорожі, історію, природу, тварин — і понад усе цінував родину. Його серце належало Риті — дружині, з якою він мріяв виховати сина, багато мандрувати Україною. Її він називав «своїм теплом». Доньку Анастасію — «серденьком, зірочкою, квіточкою».
У 2021 році Олександр добровільно підписав контракт із ЗСУ. Війна ще не була масштабною, але він знав — буде потрібен.
Шлях героя, обірваний під Торецьком
Із початком повномасштабного вторгнення Олександр служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді (в/ч А0281) як гранатометник 1 аеромобільного відділення. Побратими знали його за позивним Gricha. Він був опорою для інших, взірцем сили і спокою.
8 липня 2024 року поблизу Торецька на Донеччині Олександр зник безвісти під час бою внаслідок артилерійського обстрілу. Впродовж місяців його шукали: родина надсилала запити до координаційного штабу, Червоного Хреста, зверталася до посадовців, влаштовувала публічні акції. Але навесні 2025 року надія обірвалася — Олександр загинув у день зникнення.
Він був нагороджений медаллю «За особливу службу» III ступеня, орденом «За мужність» III ступеня, мав статус учасника бойових дій.
Прощання
9 квітня 2025 року в рідному селищі Павлиш із Олександром попрощалися востаннє. Провести мужнього сина України та востаннє попрощатися з ним прийшли керівництво громади, його побратими, друзі, однокласники, найближчі та найрідніші люди.
Голос Рити — голос усіх
Родини зниклих безвісти і військовополонених вийшли на площі міст і селищ, щоб на мирних мітингах-нагадуваннях нагадати всім про них. Серед активних учасниць мирних мітингів — і Рита Григоренко, дружина зниклого, а згодом загиблого захисника. Разом з іншими жінками, родичками полонених і зниклих безвісти, вона виходила з промовами на мітинги у Світловодську (на центральній площі та біля обеліску Слави), у Павлиші, та в інших містах України. Ці виступи — крик, який має бути почутий. Слова Рити об'єднують голоси сотень українських родин:
Петиція. Крок, який можемо зробити всі
16 квітня Рита подала електронну петицію на сайті Президента України. У ній вона просить присвоїти Олександрові Григоренку звання Героя України — посмертно.
Станом на 21 квітня петицію підписали 4491 українців. Потрібно — 25000. До завершення голосування — 87 днів.
Підписати петицію можна за цим покликанням.
Це — не просто ще один підпис. Це вдячність. Це підтримка родини, яка пройшла пекло.
Олександр Григоренко народився 8 грудня 1987 року в селищі Павлиш Олександрійського району. Тут пройшло його дитинство та юність. Освіту здобув в Одеському нафтопереробному технікумі (закінчив з відзнакою) та Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Після навчання працював машиністом газотурбінних установок на Задніпровській газокомпресорній станції.
Усе своє життя Олександр був людиною, про яку говорять: розумний, працьовитий, добрий, надійний. Любив подорожі, історію, природу, тварин — і понад усе цінував родину. Його серце належало Риті — дружині, з якою він мріяв виховати сина, багато мандрувати Україною. Її він називав «своїм теплом». Доньку Анастасію — «серденьком, зірочкою, квіточкою».
У 2021 році Олександр добровільно підписав контракт із ЗСУ. Війна ще не була масштабною, але він знав — буде потрібен.
«А хто, як не я, буде захищати дітей?» — казав він.
Шлях героя, обірваний під Торецьком
Із початком повномасштабного вторгнення Олександр служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді (в/ч А0281) як гранатометник 1 аеромобільного відділення. Побратими знали його за позивним Gricha. Він був опорою для інших, взірцем сили і спокою.
8 липня 2024 року поблизу Торецька на Донеччині Олександр зник безвісти під час бою внаслідок артилерійського обстрілу. Впродовж місяців його шукали: родина надсилала запити до координаційного штабу, Червоного Хреста, зверталася до посадовців, влаштовувала публічні акції. Але навесні 2025 року надія обірвалася — Олександр загинув у день зникнення.
Він був нагороджений медаллю «За особливу службу» III ступеня, орденом «За мужність» III ступеня, мав статус учасника бойових дій.
«Мріяв про щасливе та мирне майбутнє у вільній Україні, планував подорожувати зі своєю дружиною Ритою, народити сина, який був би його вірним нащадком. "У кожного військового повинен бути син", — говорив Олександр», — написала Рита у своїй петиції.
Прощання
9 квітня 2025 року в рідному селищі Павлиш із Олександром попрощалися востаннє. Провести мужнього сина України та востаннє попрощатися з ним прийшли керівництво громади, його побратими, друзі, однокласники, найближчі та найрідніші люди.
Прощання з Олександром. Фото: Онуфріївська селищна рада
Голос Рити — голос усіх
Родини зниклих безвісти і військовополонених вийшли на площі міст і селищ, щоб на мирних мітингах-нагадуваннях нагадати всім про них. Серед активних учасниць мирних мітингів — і Рита Григоренко, дружина зниклого, а згодом загиблого захисника. Разом з іншими жінками, родичками полонених і зниклих безвісти, вона виходила з промовами на мітинги у Світловодську (на центральній площі та біля обеліску Слави), у Павлиші, та в інших містах України. Ці виступи — крик, який має бути почутий. Слова Рити об'єднують голоси сотень українських родин:
«Ми — ваші голоси і не маємо права мовчати. Ми не можемо мовчати, коли наші рідні зникають безвісти або перебувають у полоні, а ми не знаємо, що з ними. Безвісти зниклі — це не просто трагедії, це хронічне горе, яке безжально вривається в життя нових родин щодня. Україно, врятуй своїх синів! Поверніть полонених з полону! Знайдіть усіх безвісти зниклих! Лише у ваших це силах!»
Рита Григоренко під час мирного мітингу у Світловодську
Учасники одного з мітингів у Світловодську
Петиція. Крок, який можемо зробити всі
16 квітня Рита подала електронну петицію на сайті Президента України. У ній вона просить присвоїти Олександрові Григоренку звання Героя України — посмертно.
«Його смерть — величезна втрата для всіх, хто його знав. Він назавжди залишиться в нашій пам’яті й у наших серцях», — йдеться в петиції.
Станом на 21 квітня петицію підписали 4491 українців. Потрібно — 25000. До завершення голосування — 87 днів.
Підписати петицію можна за цим покликанням.
Це — не просто ще один підпис. Це вдячність. Це підтримка родини, яка пройшла пекло.
