Про це та інші напрямки волонтерської діяльності говоримо з подружжям Донченків. Далі — їхня пряма мова.

Про себе

Ярослав: І я, і Ніна народилися у місті Світловодську, живемо у селищі Власівці. Знайомі майже п’ять років. Ми багатодітна сім'я, у нас четверо діток: 14-літній Андрій, 9-річна Аліна, 7-річний Марк і наймолодша Олександра, якій 22 березня виповнився один рік. 

Про день широкомасштабного вторгнення 

Ніна: Ми читали новини, але до останнього не вірили в можливість нападу Росії. Коли 24 лютого 2022 року нам зателефонували і сказали, що почалася війна, я подумала, що це недолугий жарт, але перед тим, як продовжити сон, все ж вирішила заглянути в інтернет. Новина шокувала, але страху не було, бо ми ще не усвідомлювали, що відбувається. 

Про службу у війську 

Ярослав: На другий день великої війни я записався у селищну тероборону, патрулював з односельцями і паралельно шукав можливість долучитися до війська, зокрема спілкувався з військовими з ТЦК і просив видати мені повістку. Тривалий час мені відмовляли, оскільки я не мав армійського досвіду. 

Ніна: Звісно, як дружині мені було страшно. Я розуміла, що потрібно захищати країну, і в той же час не хотіла, щоб він ішов. Якось ми відверто поговорили про це. Ярослав попросив мене, щоб я поважала його вибір, який полягав у тому, щоб захищати мене і наших дітей. Відтоді я підтримувала його в бажанні приєднатися до лав ЗСУ і просто була поруч. Добре пам’ятаю, як чоловік радів, коли у квітні 2023-го йому принесли повістку. 

Ярослав: Воював я у складі 229-й батальйону 127-ї окремої бригади територіальної оборони навідником кулеметного відділення взводу вогневої підтримки спочатку на Сумському, потім на Запорізькому напрямку. У нас був злагоджений підрозділ і чудове керівництво, з багатьма побратимами підтримую зв'язок і зараз. На Запоріжжі 30 вересня 2023 року отримав поранення: поряд прилетів снаряд, уламками якого мені поранило живіт, руку і найбільше — праву ногу, вигрібши майже усі м’язи. Лікувався три місяці у Покровську, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Ужгороді. 

Про поранення і лікування

Ніна: Коли чоловік не вийшов на зв'язок, я зрозуміла: щось трапилося. Невдовзі зателефонувала бойова медикиня і повідомила про поранення. Я ледь дочекалася ранку і почала шукати, хто б мене відвіз до Запоріжжя. За добу вже була біля Ярослава в реанімації, і з того моменту ми весь час разом по усіх шпиталях. Навіть перше УЗД нашої донечки нам видало Міністерство оборони України. Бо на той час я була вагітна, і в шпиталі мені запропонували зробити дослідження у них, щоб не шукати інші лікарні. 

На нашому шляху траплялися тільки хороші медики і все лікування було безоплатне. Але, звісно, не все минало безтурботно, бо поранення було тяжким. В одному зі шпиталів лікарі наполягали, щоб я підписала згоду на ампутацію ноги, бо почалася гангрена. За їхніми прогнозами, шанс зберегти кінцівку дорівнював двом відсоткам, але ми вирішили боротися. 

Ярослав: В іншому шпиталі мені казали, що через пів року я зможу сісти у колісне крісло, а ходити не зможу взагалі. Коли Ніна поїхала на змагання до доньки, я встав з ліжка з апаратом вакуумної терапії ран на нозі і почав рухатися зігнутим. Тріскалася шкіра, рвалися шви, але я йшов. Не хотів залишатися безпорадним. 

Повернувся додому в листопаді 2023 року. Відновлення триває досі, бо фізичний рух кінцівки відновився, а от чутливість тканин повернулася тільки частково. У нас немає авто, тому користуємося громадським транспортом і багато ходимо пішки, гуляємо і граємо з дітьми, тому руху в моєму житті багато, не треба нічого спеціально робити.

Маю інвалідність, демобілізований.

Про волонтерство

Ярослав: Як я кажу, перша думка про волонтерство прийшла після першої контузії (усміхається). А коли лікувався після поранення в Ужгороді, там волонтери супроводжували нас протягом усього часу ушпиталення. 

Ніна: Вони називали себе помагаторами і справді допомагали з усім: від забезпечення засобами гігієни до організації нам гендер-паті. Якось я поділилася з ними своїм бажанням дізнатися стать нашої дитини під час красивої та веселої церемонії. І вони її влаштували, «вкравши» нас з чоловіком зі шпиталю на пів години.

Після виписки ми допомагали знайомим волонтерам, донейтили на різні збори. З часом вирішили включитися у волонтерську діяльність безпосередньо. Працювати вирішили з тим, через що пройшли самі, тому допомагаємо військовопораненим. 

Ярослав: Під час лікування я довгий час лежав повністю голим, бо звичайну білизну було неможливо одягнути через велику кількість різних трубок та апаратів, які були до мене приєднані. Так нам прийшла ідея шити адаптивний одяг і передавати хлопцям і дівчатам, які цього потребують, бо купувати в магазині дорого. Розпочали пошиття у січні цього року. З викрійками допомогли власівські кравчині. Спочатку просили односельців приносити нам підходящу тканину, потім відкрили волонтерську картку, яку зареєстрували в податковій, і збираємо туди внески, за які обов’язково звітуємо на своїй сторінці у фейсбуці. 

Ніна: Я нарізаю та подаю тканину, а от шиє чоловік, хоча до цього не мав справи із швацтвом. Правду кажуть, коли у людини виявляється шанс на друге життя, у неї відкриваються таланти. У львівському шпиталі під час першої операції Ярослав пережив зупинку серця. Лікар вже вийшов до мене, хитаючи головою, але миттю повернувся в реанімацію на крик медсестри: «Він завівся!» 

Ярослав: На тиждень виходить пошити по 10 футболок, шортів і трусів із застібками на ліву та праву сторони. Нещодавно землячка подарувала нам нову машинку. Це було дуже вчасно, бо наша саме зламалася. Пошите передаємо на Кременчук, на прифронтові шпиталі через світловодську волонтерку Дарію Ільїну, волонтерів Світловодського міського Палацу культури і волонтерів з Черкас.

Ще один напрямок діяльності — відвідувати поранених у шпиталях. Для візитів обрали собі шпиталь у сусідньому місті Кременчуці Полтавської області, де я проходив реабілітацію. Отримали згоду від керівництва і спілкуємося з пораненими, якщо вони мають на це бажання. Знайомство розпочинаю з «бажаю здоров'я», а далі як піде розмова, залежить від ситуації. Приїжджаємо не з порожніми руками, беремо печиво, каву, чай. Записуємо потребу по засобах гігієни й адаптивному одягу. Вже мали індивідуальне замовлення на спеціальний пояс.

Ніна: Ходимо вдвох. Хоча ні, втрьох. Маленька Саша майже завжди з нами. Коли з’являємося з нею в палатах, військові одразу починають усміхатися, запитують, як у неї справи, передають смаколики. Однин з поранених навіть дав цьому ефекту назву «Сашотерапія» (усміхається). Старший син теж кілька разів їздив з татом до хлопців у шпиталь.

Ярослав: Днями закрили збір на тренажер для ніг власівському ветерану Сергієві Сірашу, який знаходиться на домашньому лікуванні. У нього є можливість поїхати на реабілітацію за кордон, але для цього треба підготуватися, покращивши свій фізичний стан. 

Такими практичними кроками хочемо міняти ставлення суспільства до ветеранів війни і зробити цей рух підтримки широким. На «нуль» допомога дуже потрібна, але якщо не буде належної підтримки ветеранів, у людей не буде мотивації йти у військо, бо ніхто не хоче бути покинутим і забутим у разі поранення. І ми це чуємо від наших нових друзів, які кажуть, що вони «списані» і нікому не потрібні, дивуються, чому ми до них прийшли. Тому пояснюємо, що вони герої, які заслуговують поваги, уваги і піклування, вони не «списані», а залишаються військовими. Виконуємо їхні прохання, як то купити вудку для риболовлі чи принести улюблений смаколик. Бо в цьому і є сенс життя, коли твої бажання важливі і до них є діло іншим.

У березні зареєстрували громадську організацію «Є мотивація». Хоч працюємо тільки три місяці, вже бачимо результати своєї роботи — нас впізнають, на нас чекають. Значить, все робимо правильно.