— Мені 57 років, працюю керівником комунального підприємства Попівської слільської ради, займаюся постачанням води населенню, — розповідає про себе Володимир Васильович. — Дружина Валентина Вікторівна — землевпорядниця сільської ради. Я родом з Попівки, а з дружиною, яка з Дніпропетровщини, познайомився у Дніпропетровському сільгоспінституті. Після закінчення вишу приїхали у Попівку.

Ми народили, виростили і виховали п’ятьох дітей, тож дружина має звання «Мати-героїня». Нашому Володимиру29 років, Євгенію 26 років, Лілії 25, Аліні 23, Івану 22. Усі отримали освіту, працюють. Іван закінчив військову академію у Львові, уже пів року служить у зоні ООС. Євгеній теж служив в армії і воював у зоні АТО.

У нас уже є онука Олександра, якій майже п’ять років.
З дружиною жили й живемо у мирі й дружбі. Коли одружувалися, про велику кількість дітей не мріяли. Ми не віруючі, серед рідні сімей з п’ятьома чи більше дітьми не було: я один у батьків, щоправда дружина — одна з трьох дітей у своїх батьків.

Змагання за першість у сім’ї не було, усі питання вирішували спільно. Так що і не патріархат, і не матріархат, а демократія панувала (сміється).

Я усім п’ятьом дітям передав своє уміння — усі водять авто. Хлопці уміють і цвяхи забивати, і шурупи вкручувати, і карнизи чіпляти. Навчилися, спостерігаючи за мною. Ми тримали велике господарство. Але щоб важко, то ніколи не було: що за одну дитину, що за п’ятьох — відповідальність у батьків однакова.

Дітей виховували, щоб вони розуміли інших, щоб росли хорошими людьми. Звісно, малими сварилися між собою, без цього ніяк. Зараз вони між собою дружать: зідзвонюються, радіють одне за одного. У наших телефонах є група «Моя сім’я», в якій ми можемо спілкуватися усі разом. І чим більше співрозмовників, тим більше хороших новин.

Тетяна Юганова