— Я зі Знам’янщини. Моє коріння із села Суботців, по чоловічій лінії у нас були греки, по жіночій — молдавани, — знайомиться з нами Анатолій Миколайович. — Я народився у 1946 році, тож дитинство і юність випали на 50-і роки, коли у країні через розруху і через те, що батьки загинули чи були скалічені, росло покоління хуліганів. Мене теж слід було виховувати. Коли у відпустку приїхали наші сусіди з міста Мирного (Якутія, РФ), то наполягли, щоб мама відпустила мене з ними. Дев’ятнадцятирічним я приїхав туди. Досвіду роботи не мав, думав, що сусіди опікуватимуться мною, та дорослі зайнялися власними справами, а я залишився приналежний сам собі. Без досвіду і прописки не міг знайти роботу (а не прописували, бо не було роботи), часом не було чого їсти, так що життя було — не родзиночка. Одного разу хазяйка квартири, де я жив, побачила, як я дістав з чемодана модну, під «бітлів» гітару, яку я колись зробив сам. «Так ти музикант?» — запитала. «Та так, шкрябаю», — відповів я. Жінка одразу привела мене у Будинок культури, представивши гітаристом. Коли я побачив те розмаїття інструментів, у мене розбіглися очі: саксофони, труби, кларнети, піаніно, іоніка (багатьох назв я навіть не знав). Так у мене з’явилася перша робота.

У Росії я прожив 40 років, працював у місті Мирному. Професій у мене було багато, та основна — монтажник-висотник технологічних трубопроводів і металоконструкцій. А музика — хобі. Грав в естрадно-джазовому оркестрі на гітарі. Коли гітара себе вичерпала, я звернув свою увагу на гармонь і щось став на ній періодично скрипіти, вдаючи із себе гармоніста. А потім стався парадоксальний випадок. Я зайшов до приятелів-будівельників, побачив у них музичний інструмент, узяв і з виглядом знавця став грати. А один будівельник, який, як мені здалося, дрімав і йому не було діла до моєї гри, раптом каже: «А чому ти у мелодії другу частину не граєш, а там мажори ще ж є», а потім взяв гармонь і показав, що таке справжня гра.

Коли у 2004 році я повернувся у Знам’янку Другу, мені сказали, що у Кропивницькому відбувається конкурс гармоністів. У Якутську я брав участь у таких конкурсах, які проводили тамтешні прихильники інструменту — брати Заволокіни, мене там знали, і я знав багатьох. Зрозуміло, це був український конкурс, і в Кропивницькому ніхто не знав мене, а я не знав їх. Тож я поїхав на музичні змагання і трохи себе показав. Але коли побачив свій виступ по телебаченню, у мене почервоніли кінчики волосся. Тож з того року я став займатися грою на гармоні фундаментально. Невдовзі розробив власну систему гри на цьому музичному інструменті.

Створюю обробки і виконую джазові, естрадні, класичні композиції. Виступаю сольно і в дуеті «Два А» два Анатолії: я, Анатолій Делістьянов (мені 74 роки), й акордеоніст Анатолій Максаков (йому 84 роки). Анатолій Єгорович живе у місті Знам’янці і приїздить у селище на репетиції. У мене більш естрадно-джазове спрямування, а у нього — народне, тому ми вдало доповнюємо один одного: у нашому виконанні ви можете почути і «Ой зелене жито, зелене», і різноманітні польки, і твори Хачатуряна, Штрауса. Ми часто гаряче полемізуємо, але врешті видаємо якісний, на нашу думку, продукт. Намагаємося робити не тринь-бринь, а фундаментальні речі. Для цього я замовив спеціальну музичну систему, завдяки якій наша дуетна гра звучить як оркестр. Нас запросили у Кропивницький виступити на вечорі відпочинку у дендропарку. Ми довго вагалися, а потім таки наважилися і поїхали. Сіли у сквері і навіть не очікували, що у відповідь на нашу гру на нас поллється такий потік позитивної енергії. Нас запрошували приїздити ще, бо у нас і репертуар вдалий, і виконання на рівні, а головне — інструмент — гармонь зараз дуже рідко можна почути.

Я їжджу по всій Україні, де відбуваються фестивалі чи конкурси. А Кіровоградщина зараз просідає у цьому плані. Поки діяла відома авторська програма ентузіаста Артура Будулатьєва «Киньте все — гармошка грає», поки й був живий цей музичний рух. Я завжди дякував Артуру Борисовичу за те, що завдяки його конкурсу я піднявся над собою і про мене дізналася Україна. Позаминулого року я отримав звання «Заслужений гармоніст України». Тепер буду боротися за звання народного! (сміється)

Чотири роки тому у місті Знам’янці я й брати Іван та Микола Орли (Іван — з Новгородки, Микола — зі Знам’янки Другої) влаштували свій конкурс гармоністів. Провели за власні кошти, може, й були недоліки в організації, але усім сподобалося і нас запитували: «А ще? А ще?» А ще — у нас немає золотого запасу, адже такі заходи потребують фінансування. Але не дуже великого, тож при невеликій підтримці вийде велике свято. А які гармоністи товариські і компанійські! Ми товаришуємо між собою, та що там — ми як брати! Коли зустрічаємося, ведемо себе, як малі діти: кожен хапає гармонь і давай грати — так хочеться пригостити одне одного музикою! Побажайте нам успіху.

Тетяна Юганова