Вальс на Потьомкінських сходах, або Найвища нагорода Валентини Щербатюк
- 1 жовтня 2020, 11:18
«Погодьтеся, через сім років мало хто пам’ятає, як звуть їхніх шкільних вчителів. А щоб тримати в голові думку про мрію своєї вчительки, а потім допомогти цій мрії здійснитися, — взагалі унікальний випадок», — вважає колишня вчителька Підлісненської філії КЗ «Олександрівське НВО №2» Олександрівської районної ради Валентина Щербатюк.
Валентина Щербатюк від першого дзвінка до виходу на пенсію за віком у 2017 році без перерви викладала 36 років, з них шість працювала у Вільшанському районі за направленням, а потім повернулася у рідне Підлісне і ще 30 років однією доріжкою ходила до рідної школи.
— За дипломом я вчитель української мови та літератури, закінчила Кіровоградський педагогічний інститут ім. О.С. Пушкіна у 1981 році, — знайомиться з нами Валентина Іванівна. — Але коли прийшла у школу, мені запропонували викладати російську мову і літературу, а згодом — зарубіжну літературу. Педагогіку обрала, оскільки дуже пощастило спочатку з першою вчителькою — Євгенією Федорівною Казариною, яка привчила любити слово, а тоді пощастило з класною керівницею — Наталією Демидівною Околот, яка навчила любити книгу, була закохана в Гончара, Стельмаха і відкривала нам чарівність і силу слова. І я зрозуміла, що література — це моє. Мова для мене — це досить суха наука, а ось література — це ж говори, говори, говори. Я люблю говорити, розповідати, як і мій дідусь, який повідав мені багато цікавого. Література — це людинознавство, це політ думки, це фантазія, я її не викладала, я її просто любила. Я любила говорити з учнями, вони це відчували — і мені було приємно з ними працювати. У п’ятому класі слід було провести підсумковий урок по темі казка. Ну як його зробили цікавим, бо й мені скучно, і їм нудно, наче вже все розібрали. І ось дою корову увечері, на черзі годувати свиней, бо ж 90-і роки, слід виживати, а в голові думки про цей урок: як же зацікавити своїх п’ятикласників. І домовилася з учителями, що ми в усіх шкільних кабінетах шукатимемо казку: у хімічному кабінеті живуть реакції, у фізичному — досліди, а от у бібліотеці живе казка. І мені цікаво, і діти запам’ятали цю тему. Я не любила сухий урок. Якщо твір про війну, то його ми вивчали у шкільному музеї, біля експозиції, де я показувала, як проходила лінія оборони, або ходили на сільське солдатське кладовище, де поховані 150 бійців, що загинули під Підлісним, визволяючи його — і діти по-іншому сприймали твір про війну.
Сім’я у мене сама звичайна, батьки — колгоспники. А мені завжди хотілося побачити море. Тож коли в інституті запрошували у будівельний загін, я погодилася, щоб побувати на екскурсії по Криму. Це романтика, гітари, багаття. До речі, передайте привіт моїй одногрупниці Валентині Плітко, директорці однієї зі світловодських шкіл, з якою ми разом працювали і відпочивали. Хто віз з Криму вино, а я везла морські камінці. Завжди хотіла бачити щось нове, але більше мандрувати не довелося: робота, діти, велике господарство.
Під час одного випускного я говорила напутню промову випускникам (я не була їхньою класною керівницею, тільки викладала), бажала, щоб доля була щасливою, а мрії збулися. Після урочистостей до мене підійшов один з випускників. Він родом із сусідньої Тарасівки, у Підлісне ходив у школу. Хлопчина як хлопчина, як усі, непосидючий, говіркий. Талановитий: гарно малював, шкільна актова зала була прикрашена його малюнками. Запитав:
— А у вас є мрія?
— Ну звичайно, хоч мені і за 50, хочу побачити Потьомкінські сходи в Одесі.
— Оце така у вас мрія?
— Нехай ваші мрії будуть високими, а моя — така, може й смішна.
Минуло сім років. Дзвінок.
— Алло, добрий день, Валентино Іванівно. Ви мене впізнаєте?
— Боюся помилитися, адже учнів багато. Нагадайте, будь ласка.
— Це до вас Вадим Беженар телефонує.
— Так, Вадиме, як ти, з чим телефонуєш?
— А у вас мрія залишилася?
— Яка?
— Побачити Потьомкінські сходи?
— Так, залишилася. Мабуть, вона вже ніколи не здійсниться.
— А що, як я вам допоможу? (Після цієї фрази почали думки крутитися: чи це розіграш, чи це жарт).
— Так, було б приємно. Але яким чином? (Подумала, що можна було б мені вислати фото).
— Я зараз працюю офіціантом в одному з ресторанів Одеси. У мене намічаються два вихідних, і я запрошую вас у це міс-
то. (На моєму боці слухавки розгорталася німа сцена з «Ревізора»).
— Та… у мене тут онуки, та й квиток не візьмеш, бо ж осінні канікули…
— Онуків віддайте їхнім батькам. Поїзд завтра о 12 ночі з обласного центру, мій друг передасть вам квиток.
Як сніг на голову! Телефоную дітям, повідомляю, що мої добрі знайомі запросили мене на один день в Одесу (признатися, що це мій учень, не вистачило духу, бо думала, що в такому випадку вони мені не дозволять їхати). Наступного дня стою біля ринку «Босфор». Підходить хлопець, вручає квиток і запитує: «Скажіть чесно: ви його родичка? Чи справді вчителька?» Кажу: «Я сама дивуюся, але я не родичка. Він просто мій учень».
Опівночі прийшов мій поїзд, я сіла, і як розібрав мене сміх: ну от скажіть — куди я їду? А якщо хлопчина був у веселій компанії і це був жарт? Але ж квиток… Врешті-решт, я доросла людина, то що це я — в Одесі не дам собі ради? Людей спитаю у разі чого, а о 18 цей поїзд повертається назад, так що день якось перебуду. Сміюся сама до себе, але їду.
О сьомій ранку дивлюся на одеський перон — стоїть Вадим, виглядає. Помахала йому рукою. Нас вже чекало таксі. Вадим розпочав екскурсію, але я зупинила його: «Почекай. Спочатку — Потьомкінські сходи!»
Восьма ранку. Жовтнева доволі прохолодна температура. Аж я бачу свою мрію! Я вам не можу передати своїх емоцій. У мене такий адреналін, що я скидаю черевики і починаю йти вальсом по тих сходах і віку не відчуваю. Перехожі дивляться на мене здивовано, Вадим тихенько сміється, він навіть не очікував такої реакції, а в мені скільки радості! І так подивилася на візитівку міста, і так, і східці порахувала — ну все, я побачила! Тепер можна дивитися Одесу. Ось катакомби, ось леви, ось кірха, ось Дерибасівська, ось дванадцятий стілець. Кажу: «Але ж ти на годинник дивися, щоб я на поїзд не спізнилася». Вадим промовчав. Згодом зайшли у кав’ярню, перепочили. Пішли далі. Я йду й не відчуваю, що це мій учень: я розумію, що це йде дорослий чоловік, з яким приємно спілкуватися, поруч з ним почуваєш себе впевнено. Ми дивилися на світ однаково, ми однаковими словами говорили, у нас були однакові душі. Стоїть двоповерховий будинок, пустий, старий-старий, двері такі незвичайні. Я тільки подивилася на них, а Вадим каже: «Звісно, заходимо!» Хоч стіни й облуплені, але неймовірно красиві широкі мармурові сходи. Вадим говорить: «Уявляєте, цими сходами йде графиня Воронцова, а назустріч їй граф Воронцов!»
І ми йдемо тими сходами з поклонами, з кніксенами, мов оживили ту картину, я мов на балу у графа Воронцова побувала. Потім зайшли в одеський дворик. Але ж мені час на поїзд. Вадим каже: «Я вам сюрприз підготував» (от такий сюрпризний він хлопець). Кажу: «Що ти ще придумав?» «Я взяв квитки в оперний театр. Іде «Лебедине озеро»». Я вперше була в опері, мене зачарувала музика і граційні рухи танцівниць. Від емоцій вже не було сил. Тож я відправилася відпочивати, а зранку ми знову гуляли містом. Я нічого не купила в Одесі, але мені здається, що я купила все. Вадим провів мене на поїзд, зранку діти зустріли у Кропивницькому. Те, що у мене болять ноги, я відчула тільки наступного дня. Вадим мені прислав декілька моїх фото, але усі враження живуть у мені. Навіть зараз я говорю, а подумки знаходжуся в Одесі. Ті години прогулянок були наповнені добротою: людина влаштувала все не для годиться, а хотіла, щоб мені сподобалося.
Може, не все в життя у мене склалася надзвичайно вдало, але я щаслива, що у мене був такий дзвінок, який змінив моє життя. Такий учень — найвища нагорода для мене. Я вчитель першої категорії, не мала високих державних нагород, але ця поїздка до Одеси є найвищою відзнакою за мій щоденний труд.
Тетяна Юганова
— За дипломом я вчитель української мови та літератури, закінчила Кіровоградський педагогічний інститут ім. О.С. Пушкіна у 1981 році, — знайомиться з нами Валентина Іванівна. — Але коли прийшла у школу, мені запропонували викладати російську мову і літературу, а згодом — зарубіжну літературу. Педагогіку обрала, оскільки дуже пощастило спочатку з першою вчителькою — Євгенією Федорівною Казариною, яка привчила любити слово, а тоді пощастило з класною керівницею — Наталією Демидівною Околот, яка навчила любити книгу, була закохана в Гончара, Стельмаха і відкривала нам чарівність і силу слова. І я зрозуміла, що література — це моє. Мова для мене — це досить суха наука, а ось література — це ж говори, говори, говори. Я люблю говорити, розповідати, як і мій дідусь, який повідав мені багато цікавого. Література — це людинознавство, це політ думки, це фантазія, я її не викладала, я її просто любила. Я любила говорити з учнями, вони це відчували — і мені було приємно з ними працювати. У п’ятому класі слід було провести підсумковий урок по темі казка. Ну як його зробили цікавим, бо й мені скучно, і їм нудно, наче вже все розібрали. І ось дою корову увечері, на черзі годувати свиней, бо ж 90-і роки, слід виживати, а в голові думки про цей урок: як же зацікавити своїх п’ятикласників. І домовилася з учителями, що ми в усіх шкільних кабінетах шукатимемо казку: у хімічному кабінеті живуть реакції, у фізичному — досліди, а от у бібліотеці живе казка. І мені цікаво, і діти запам’ятали цю тему. Я не любила сухий урок. Якщо твір про війну, то його ми вивчали у шкільному музеї, біля експозиції, де я показувала, як проходила лінія оборони, або ходили на сільське солдатське кладовище, де поховані 150 бійців, що загинули під Підлісним, визволяючи його — і діти по-іншому сприймали твір про війну.
Сім’я у мене сама звичайна, батьки — колгоспники. А мені завжди хотілося побачити море. Тож коли в інституті запрошували у будівельний загін, я погодилася, щоб побувати на екскурсії по Криму. Це романтика, гітари, багаття. До речі, передайте привіт моїй одногрупниці Валентині Плітко, директорці однієї зі світловодських шкіл, з якою ми разом працювали і відпочивали. Хто віз з Криму вино, а я везла морські камінці. Завжди хотіла бачити щось нове, але більше мандрувати не довелося: робота, діти, велике господарство.
Під час одного випускного я говорила напутню промову випускникам (я не була їхньою класною керівницею, тільки викладала), бажала, щоб доля була щасливою, а мрії збулися. Після урочистостей до мене підійшов один з випускників. Він родом із сусідньої Тарасівки, у Підлісне ходив у школу. Хлопчина як хлопчина, як усі, непосидючий, говіркий. Талановитий: гарно малював, шкільна актова зала була прикрашена його малюнками. Запитав:
— А у вас є мрія?
— Ну звичайно, хоч мені і за 50, хочу побачити Потьомкінські сходи в Одесі.
— Оце така у вас мрія?
— Нехай ваші мрії будуть високими, а моя — така, може й смішна.
Минуло сім років. Дзвінок.
— Алло, добрий день, Валентино Іванівно. Ви мене впізнаєте?
— Боюся помилитися, адже учнів багато. Нагадайте, будь ласка.
— Це до вас Вадим Беженар телефонує.
— Так, Вадиме, як ти, з чим телефонуєш?
— А у вас мрія залишилася?
— Яка?
— Побачити Потьомкінські сходи?
— Так, залишилася. Мабуть, вона вже ніколи не здійсниться.
— А що, як я вам допоможу? (Після цієї фрази почали думки крутитися: чи це розіграш, чи це жарт).
— Так, було б приємно. Але яким чином? (Подумала, що можна було б мені вислати фото).
— Я зараз працюю офіціантом в одному з ресторанів Одеси. У мене намічаються два вихідних, і я запрошую вас у це міс-
то. (На моєму боці слухавки розгорталася німа сцена з «Ревізора»).
— Та… у мене тут онуки, та й квиток не візьмеш, бо ж осінні канікули…
— Онуків віддайте їхнім батькам. Поїзд завтра о 12 ночі з обласного центру, мій друг передасть вам квиток.
Як сніг на голову! Телефоную дітям, повідомляю, що мої добрі знайомі запросили мене на один день в Одесу (признатися, що це мій учень, не вистачило духу, бо думала, що в такому випадку вони мені не дозволять їхати). Наступного дня стою біля ринку «Босфор». Підходить хлопець, вручає квиток і запитує: «Скажіть чесно: ви його родичка? Чи справді вчителька?» Кажу: «Я сама дивуюся, але я не родичка. Він просто мій учень».
Опівночі прийшов мій поїзд, я сіла, і як розібрав мене сміх: ну от скажіть — куди я їду? А якщо хлопчина був у веселій компанії і це був жарт? Але ж квиток… Врешті-решт, я доросла людина, то що це я — в Одесі не дам собі ради? Людей спитаю у разі чого, а о 18 цей поїзд повертається назад, так що день якось перебуду. Сміюся сама до себе, але їду.
О сьомій ранку дивлюся на одеський перон — стоїть Вадим, виглядає. Помахала йому рукою. Нас вже чекало таксі. Вадим розпочав екскурсію, але я зупинила його: «Почекай. Спочатку — Потьомкінські сходи!»
Восьма ранку. Жовтнева доволі прохолодна температура. Аж я бачу свою мрію! Я вам не можу передати своїх емоцій. У мене такий адреналін, що я скидаю черевики і починаю йти вальсом по тих сходах і віку не відчуваю. Перехожі дивляться на мене здивовано, Вадим тихенько сміється, він навіть не очікував такої реакції, а в мені скільки радості! І так подивилася на візитівку міста, і так, і східці порахувала — ну все, я побачила! Тепер можна дивитися Одесу. Ось катакомби, ось леви, ось кірха, ось Дерибасівська, ось дванадцятий стілець. Кажу: «Але ж ти на годинник дивися, щоб я на поїзд не спізнилася». Вадим промовчав. Згодом зайшли у кав’ярню, перепочили. Пішли далі. Я йду й не відчуваю, що це мій учень: я розумію, що це йде дорослий чоловік, з яким приємно спілкуватися, поруч з ним почуваєш себе впевнено. Ми дивилися на світ однаково, ми однаковими словами говорили, у нас були однакові душі. Стоїть двоповерховий будинок, пустий, старий-старий, двері такі незвичайні. Я тільки подивилася на них, а Вадим каже: «Звісно, заходимо!» Хоч стіни й облуплені, але неймовірно красиві широкі мармурові сходи. Вадим говорить: «Уявляєте, цими сходами йде графиня Воронцова, а назустріч їй граф Воронцов!»
І ми йдемо тими сходами з поклонами, з кніксенами, мов оживили ту картину, я мов на балу у графа Воронцова побувала. Потім зайшли в одеський дворик. Але ж мені час на поїзд. Вадим каже: «Я вам сюрприз підготував» (от такий сюрпризний він хлопець). Кажу: «Що ти ще придумав?» «Я взяв квитки в оперний театр. Іде «Лебедине озеро»». Я вперше була в опері, мене зачарувала музика і граційні рухи танцівниць. Від емоцій вже не було сил. Тож я відправилася відпочивати, а зранку ми знову гуляли містом. Я нічого не купила в Одесі, але мені здається, що я купила все. Вадим провів мене на поїзд, зранку діти зустріли у Кропивницькому. Те, що у мене болять ноги, я відчула тільки наступного дня. Вадим мені прислав декілька моїх фото, але усі враження живуть у мені. Навіть зараз я говорю, а подумки знаходжуся в Одесі. Ті години прогулянок були наповнені добротою: людина влаштувала все не для годиться, а хотіла, щоб мені сподобалося.
Може, не все в життя у мене склалася надзвичайно вдало, але я щаслива, що у мене був такий дзвінок, який змінив моє життя. Такий учень — найвища нагорода для мене. Я вчитель першої категорії, не мала високих державних нагород, але ця поїздка до Одеси є найвищою відзнакою за мій щоденний труд.
Тетяна Юганова
