Людмила Буленкова: «Змінюйте своє життя до тих пір, поки воно не почне вас влаштовувати», або Чи потрібна тритментологині мультиварка
- 31 серпня 2019, 08:00
Людмила Буленкова: «Змінюйте своє життя до тих пір, поки воно не почне вас влаштовувати», або Чи потрібна тритментологині мультиварка
— Після закінчення 9-го класу Подорожненської школи я вступила до Світловодського технікуму радіоелектронного приладобудування на спеціальність економіка, а потім — до Полтавського інституту «Україна», який проводив заняття на базі цього ж технікуму на спеціальність менеджмент, — знайомить нас зі своїм життям Людмила. — Учитися за цими спеціальностями мені не подобалося, але спрацювали ще радянське мислення і складні часи безгрошів’я, коли батьки не могли оплатити якесь інше навчання. Але я їм вдячна, бо лише декілька моїх однокласників змогли навчатися у виші, а багато не могли вчитися і в ПТУ. Отож, я майже не виїжджала за межі Світловодська, а сусідній Кременчук був цілим всесвітом. Після закінчення вишу отримала диплом і нікому його не показувала. Узагалі у мене вдома стос дипломів, який не дивився жоден з моїх роботодавців, а я ніколи в житті не працювала за фахом. У Світловодську тоді влаштувалася працювати секретаркою у приватній фірмі, в якій одна з колег запитала мене: «Тобі 25, на цій роботі у тебе жодних перспектив, що ти збираєшся
робити далі?» І в той момент (чотири роки тому) я зрозуміла, що якщо я невідкладно не зроблю якоїсь кардинальної зміни, то ця посада секретарки буде моїм топом у житті. Я нічого не сказала ні батькам, ні подругам і звільнилася. Знайшла подібну роботу у Луцьку Волинської області, куди виїхала, взявши дві валізи. Усі, хто дізнавалися про це, лише крутили пальцем біля скроні, бо не розуміли, як можна їхати в абсолютно незнайоме місто. Але о шостій зимового ранку, коли темнота надворі, я вийшла на автостанції у незнайомому місті, де всі спілкуються виключно українською мовою, винайняла житло, стала ходити на роботу. Мені було невимовно складно, адже я опинилася
абсолютно одна. Утім у мене якраз був час замислитися, чого я хочу у цьому житті, а також подумати про людину, з якою можна створити сім’ю. На той час я вже була знайома зі своїм майбутнім чоловіком, але це була лише переписка у месенджері, бо сам він з Одеси. Знаходячись у цілковитій самотності, я почала частіше спілкуватися з ним. Думаю, якраз і треба побути якийсь час одному, без підтримки і грошей (вівсянка й огірок — це був щоденний топ мого меню. Дякую за підтримку батькам, які надсилали посилки і мене підгодовували). Хочу підкреслити, якщо ви будете думати, що виїдете зі свого населеного пункту і життя стане прекрасним — ні, цього не буде. Але ви побачите без рожевих окулярів реальне життя. Зустріч в реальності з моїм теперішнім чоловіком перевернула моє життя з ніг на голову. Мені, яка бачила тільки Світловодськ та Подорожнє, він показав світ — ми на три дні поїхали в Молдову, хоча шок я пережила
вже від того, що просто тримала в руках свій закордонний паспорт. Через три місяці ми поїхали у першу поїздку в Італію, де живе і працює його мама. Там мої враження були ще масштабнішими. Не лише від неймовірних краєвидів (красива природа, морський бриз, пальми — від кожного з моментів я отримувала насолоду), а й від того, що платиш 1 євро (30 грн) за те, щоб сходити в туалет на заправці, коли знаєш, що в Україні не хочуть заплатити 5 гривень. У той час ми вирішили, що будемо виїжджати з України в Італію. У чоловіка була посвідка на тимчасове проживання, у мене — ні, тому я могла перебувати на території країни лише три місяці. Я ґрунтовно збиралася в дорогу: взяла багато одягу, наші улюблені чашечки і мультиварку. З облаштуванням в чужій країні нам допомогла мама чоловіка, адже для оренди житла треба мати посвідку на тимчасове проживання і робочий контракт. В Італії не прийнято жити у родичів і користуватися їхньою допомогою, лише розумово відсталі діти можуть жити з батьками, всі інші сім’ї живуть окремо: ти повинен заробляти гроші і забезпечувати себе самостійно. Житло коштувало 450 євро на місяць плюс 270-350 євро — комунальні послуги. Я подала документи для отримання посвідки, паралельно опановувала італійську мову, з якої був обов’язковий екзамен. Уже почала потроху говорити, призвичаїлася до способу життя, звикла до кухні, де для мене спочатку дивним було, що солодку диню обгортають солоним м’ясом — прошуто, а потім я й сама почала готувати італійську кухню. Але одного дня мені прийшла відмова у проживанні, і ми повернулися в Україну, в Одесу. Місяць я важко переживала повернення, адже це зовсім різні світи: пенсія італійця і пенсія моєї бабусі у селищі Власівці, а рівень культури, зокрема поїздки у маршрутці, де ніхто не наступає на ноги і не стукає по плечу, щоб передали гроші за проїзд. Там не економлять гроші за три місяці,
щоб відсвяткувати день народження з повними столами і купою гостей, там відбувається зустріч заради зустрічі: з лимончелою
і фруктами, але дорогими подарунками, або взагалі замість святкування іменинник обере подорож в іншу країну. У той же час життя для українських заробітчан там є складним морально. Користуючись нагодою, хочу попросити: якщо ваші рідні чи знайомі працюють за кордоном, знайдіть хвилину і подзвоніть або напишіть їм, бо надзвичайно важко знаходитися в іншій країні, навіть якщо це вже триває двадцять років. Ці люди витрачають своє життя, щоб облаштувати життя своїх рідних.
Отож, чоловік прийняв рішення їхати працювати у Київ, і ми знову склали речі і переїхали в знову незнайоме для себе місце. Пропрацювавши пів року, чоловік зрозумів, що власна справа поки не дає такого доходу, щоб ми змогли перезимувати у столиці, і ми продаємо авто і переїжджаємо у Вільнюс, Литву, знову без знайомств і без зв’язків. І без мультиварки, бо тепер я вже знала, що все це можна купити на місці і зовсім не принципово, з якого посуду їсти. Чому Литва? Бо це країна Євросоюзу, але бюджетна, де житло коштує 250 євро, а комунальні послуги 25 євро у зимовий період. По весні ми повернулися в Київ, знову винайняли житло. Чоловік продовжив розвивати власну справу, а я пригадала, що три роки тому в Одесі робила собі процедуру кератину (відновлення волосся) і ефект від неї мені сподобався. Я дізналася, де можна навчитися її технології і поїхала на навчання в Одесу до майстра, від якого у захваті, — Івана Врабія, який має 18-річний досвід у роботі з кератином. Опанувала теорію, покроково розписуючи кожну деталь в конспекті, склала іспити і лише тоді була допущена до практики — процедур ботоксу, кератину і нанопластики. Хочу зазначити — Учитися за цими спеціальностями мені не подобалося, але спрацювали ще радянське мислення і складні часи безгрошів’я, коли батьки не могли оплатити якесь інше навчання. Але я їм вдячна, бо лише декілька моїх однокласників змогли навчатися у виші, а багато не могли вчитися і в ПТУ. Отож, я майже не виїжджала за межі Світловодська, а сусідній Кременчук був цілим всесвітом. Після закінчення вишу отримала диплом і нікому його не показувала. Узагалі у мене вдома стос дипломів, який не дивився жоден з моїх роботодавців, а я ніколи в житті не працювала за фахом. У Світловодську тоді влаштувалася працювати секретаркою у приватній фірмі, в якій одна з колег запитала мене: «Тобі 25, на цій роботі у тебе жодних перспектив, що ти збираєшся робити далі?» І в той момент (чотири роки тому) я зрозуміла, що якщо я невідкладно не зроблю якоїсь кардинальної зміни, то ця посада секретарки буде моїм топом у житті. Я нічого не сказала ні батькам, ні подругам і звільнилася. Знайшла подібну роботу у Луцьку Волинської області, куди виїхала, взявши дві валізи. Усі, хто дізнавалися про це, лише крутили пальцем біля скроні, бо не розуміли, як можна їхати в абсолютно незнайоме місто. Але о шостій зимового ранку, коли темнота надворі, я вийшла на автостанції у незнайомому місті, де всі спілкуються виключно українською мовою, винайняла житло, стала ходити на роботу. Мені було невимовно складно, адже я опинилася абсолютно одна. Утім у мене якраз був час замислитися, чого я хочу у цьому житті, а також подумати про людину, з якою можна створити сім’ю. На той час я вже була знайома зі своїм майбутнім чоловіком, але це була лише переписка у месенджері, бо сам він з Одеси. Знаходячись у цілковитій самотності, я почала частіше спілкуватися з ним. Думаю, якраз і треба побути якийсь час одному, без підтримки і грошей (вівсянка й огірок — це був щоденний топ мого меню. Дякую за підтримку батькам, які надсилали посилки і мене підгодовували). Хочу підкреслити, якщо ви будете думати, що виїдете зі свого населеного пункту і життя стане прекрасним — ні, цього не буде. Але ви побачите без рожевих окулярів реальне життя. Зустріч в реальності з моїм теперішнім чоловіком перевернула моє життя з ніг на голову. Мені, яка бачила тільки Світловодськ та Подорожнє, він показав світ — ми на три дні поїхали в Молдову, хоча шок я пережила вже від того, що просто тримала в руках свій закордонний паспорт. Через три місяці ми поїхали у першу поїздку в Італію, де живе і працює його мама. Там мої враження були ще масштабнішими. Не лише від неймовірних краєвидів (красива природа, морський бриз, пальми — від кожного з моментів я отримувала насолоду), а й від того, що платиш 1 євро (30 грн) за те, щоб сходити в туалет на заправці, коли знаєш, що в Україні не хочуть заплатити 5 гривень. У той час ми вирішили, що будемо виїжджати з України в Італію. У чоловіка була посвідка на тимчасове проживання, у мене — ні, тому я могла перебувати на території країни лише три місяці. Я ґрунтовно збиралася в дорогу: взяла багато одягу, наші улюблені чашечки і мультиварку. З облаштуванням в чужій країні нам допомогла мама чоловіка, адже для оренди житла треба мати посвідку на тимчасове проживання і робочий контракт. В Італії не прийнято жити у родичів і користуватися їхньою допомогою, лише розумово відсталі діти можуть жити з батьками, всі інші сім’ї живуть окремо: ти повинен заробляти гроші і забезпечувати себе самостійно. Житло коштувало 450 євро на місяць плюс 270-350 євро — комунальні послуги. Я подала документи для отримання посвідки, паралельно опановувала італійську мову, з якої був обов’язковий екзамен. Уже почала потроху говорити, призвичаїлася до способу життя, звикла до кухні, де для мене спочатку дивним було, що солодку диню обгортають солоним м’ясом — прошуто, а потім я й сама почала готувати італійську кухню. Але одного дня мені прийшла відмова у проживанні, і ми повернулися в Україну, в Одесу. Місяць я важко переживала повернення, адже це зовсім різні світи: пенсія італійця і пенсія моєї бабусі у селищі Власівці, а рівень культури, зокрема поїздки у маршрутці, де ніхто не наступає на ноги і не стукає по плечу, щоб передали гроші за проїзд. Там не економлять гроші за три місяці, щоб відсвяткувати день народження з повними столами і купою гостей, там відбувається зустріч заради зустрічі: з лимончелою і фруктами, але дорогими подарунками, або взагалі замість святкування іменинник обере подорож в іншу країну. У той же час життя для українських заробітчан там є складним морально. Користуючись нагодою, хочу попросити: якщо ваші рідні чи знайомі працюють за кордоном, знайдіть хвилину і подзвоніть або напишіть їм, бо надзвичайно важко знаходитися в іншій країні, навіть якщо це вже триває двадцять років. Ці люди витрачають своє життя, щоб облаштувати життя своїх рідних.
Отож, чоловік прийняв рішення їхати працювати у Київ, і ми знову склали речі і переїхали в знову незнайоме для себе місце. Пропрацювавши пів року, чоловік зрозумів, що власна справа поки не дає такого доходу, щоб ми змогли перезимувати у столиці, і ми продаємо авто і переїжджаємо у Вільнюс, Литву, знову без знайомств і без зв’язків. І без мультиварки, бо тепер я вже знала, що все це можна купити на місці і зовсім не принципово, з якого посуду їсти. Чому Литва? Бо це країна Євросоюзу, але бюджетна, де житло коштує 250 євро, а комунальні послуги 25 євро у зимовий період. По весні ми повернулися в Київ, знову винайняли житло. Чоловік продовжив розвивати власну справу, а я пригадала, що три роки тому в Одесі робила собі процедуру кератину (відновлення волосся) і ефект від неї мені сподобався. Я дізналася, де можна навчитися її технології і поїхала на навчання в Одесу до майстра, від якого у захваті, — Івана Врабія, який має 18-річний досвід у роботі з кератином. Опанувала теорію, покроково розписуючи кожну деталь в конспекті, склала іспити і лише тоді була допущена до практики — процедур ботоксу, кератину і нанопластики. Хочу зазначити, що до цього я ніколи не мала справи з б’юті-індустрією, а от спробу мати власну справу мала: відкрила магазин італійського одягу у Світловодську, але бізнес не пішов. Тому знаю, що не варто очікувати на миттєвий успіх і великі прибутки, адже може трапитися і так, що ти вкладеш час і гроші, а віддачі не буде взагалі. Але не треба битися в істериці і зациклюватися на негативі, треба якнайшвидше перегорнути , що до цього я ніколи не мала справи з б’юті-індустрією, а от спробу мати власну справу мала: відкрила магазин італійського одягу у Світловодську, але бізнес не пішов. Тому знаю, що не варто очікувати на миттєвий успіх і великі прибутки, адже може трапитися і так, що ти вкладеш час і гроші, а віддачі не буде взагалі. Але не треба битися в істериці і зациклюватися на негативі, треба якнайшвидше перегорнути цю сторінку і впустити у своє життя те, що змінить його на краще. Ще такий момент. Я розуміла, що ніколи не робитиму манікюр, він мене не цікавив, а от волосся завжди цікавило мене особисто: я мріяла перейти у світліший тон, але лише палила волосся і ходила з мочалкою на голові, тому хотіла розібратися, як же мати здорове доглянуте волосся.
Через деякий час, коли я вже почала працювати, я поїхала на з’їзд тритментологів в Одесу, бо хотіла зрозуміти, чому у мене один клієнт в день, а у майстрів запис на місяці вперед. Із заходу я вийшла окрилена, навіть не зчулася, як добралася до автобуса. Окрім нових підходів найголовніше, що я усвідомила, — що між мною й іншими майстрами немає жодної різниці: у мене такі ж руки, такі ж мізки, я так же працюю, значить і в мене так же вийде. І я сказала собі: моє життя віднині ділиться на до і після, так, як я жила раніше, я більше жити не буду. Це було взимку цього року. І дійсно, життя стало іншим. Так, я сама розібралася в таргетованій рекламі, щоб до мене приходило більше клієнтів. Тепер у мене клієнтів, скільки я хочу, мій робочий день такий, як я хочу. І коли дівчина встає з мого крісла і, дивлячись у дзеркало, у захваті каже: «Це не моє волосся!», я отримую невимовну насолоду. Це така емоція, яку я можу порівняти з тією, коли я потрапила у Венецію. І головне: люди обирають мене і стають моїми постійними клієнтами. Мої клієнтки абсолютно різні за статусом: в один день може приїхати жінка на останній моделі авто дорогої марки, а наступною може бути студентка, яка живе в гуртожитку. У майбутньому я хочу взяти до себе на навчання старшокласницю, з якою працюватиму у парі. Це корисне наставництво,
адже в такому віці молоді люди ще не знають, хочуть вони бути менеджерами в банку чи автомеханіками, а така робота приносить дохід і допомагає обрати свій шлях у житті.
Наголошу, що від роботи слід отримувати задоволення. Що стосується роботи тритментолога, можу порадити перед вибором цієї професії задуматися: чи комфортно вам мити іншому волосся, чи не напружуватиме вас те, що вам треба буде щодня ходити на поштове відділення відправляти посилки із засобами догляду за волоссям, бо якщо це присутнє, то одразу починайте шукати себе в іншій сфері.
У мене немає хобі, хіба що ним можна назвати мої часті зміни геолокації (сміється), для мене важливі моя робота і сімейний затишок. В Італії мне вразило те, що в італійців завжди чисто, ніколи нема брудного посуду, а завжди чиста скатерка на столі і фрукти, і вони люблять показувати гостям своє житло. З тих пір для мене важливий комфорт вдома.
Усвідомлюю, що якби не моє бажання ризикувати, то я б і досі була секретаркою у відділі маркетингу. Усі свої кроки, про які я розповіла, я робила з легкістю і ніколи не завантажувала себе думками: а де я буду жити, а де візьму гроші, просто робила і все. Я проходила весь шлях самостійно і набила багато шишок, і лише той з’їзд тритментологів навчив мене вільно мріяти. Ми ж не вміємо правильно мріяти! Коли хочемо квартиру, то гадки не маємо, які мають бути в ній вікна, двері, ліжко. А треба навіть уявляти, як ви в цій квартирі прокидаєтеся! Усі говорять, що хотіли б мати мільйон, але майже ніхто напевне не знає, на що б він його витратив. І тепер, коли я розповідаю, яку я хочу машину, я знаю про неї все в деталях: яка в неї коробка передач, як обтікає панель, які диски, якого вона року випуску. Для усіх скептиків зауважу: такий підхід потребує всього-на-всього системності, якщо це зробити раз, то ефекту не буде, а якщо з такими думками прокидатися щоранку, то це працює. Так я знайшла оренду студії, в якій було навіть дзеркало з ліхтариками, які мені надзвичайно подобалися. Тобто треба правильно розповідати Всесвіту, що ти хочеш. Звісно, треба самій ставати краще, щоб до тебе приходило все краще. А ще максимально радіти тому, що отримуєш: якщо це електрогриль, то одразу приготуйте в ньому страву, якщо плед — то одразу ляжте на нього і відчувайте, який він приємний на дотик. Бо коли нам погано, то ми постійно кажемо: Господи, чому це сталося зі мною, а коли нам добре, то ми забуваємо за це дякувати.
Хочу сказати усім дівчатам і жінкам: не бійтеся мріяти і змінювати своє життя. Бо якщо ви стоїте вдома на кухні з непомитою головою, з гулькою, у розтягнутій футболці свого чоловіка, то вам точно пора щось міняти у своєму житті. І не слухайте своє оточення, що буде зупиняти вас, змінюйте своє життя до тих пір, поки воно не почне вас влаштовувати.
Тетяна Юганова
робити далі?» І в той момент (чотири роки тому) я зрозуміла, що якщо я невідкладно не зроблю якоїсь кардинальної зміни, то ця посада секретарки буде моїм топом у житті. Я нічого не сказала ні батькам, ні подругам і звільнилася. Знайшла подібну роботу у Луцьку Волинської області, куди виїхала, взявши дві валізи. Усі, хто дізнавалися про це, лише крутили пальцем біля скроні, бо не розуміли, як можна їхати в абсолютно незнайоме місто. Але о шостій зимового ранку, коли темнота надворі, я вийшла на автостанції у незнайомому місті, де всі спілкуються виключно українською мовою, винайняла житло, стала ходити на роботу. Мені було невимовно складно, адже я опинилася
абсолютно одна. Утім у мене якраз був час замислитися, чого я хочу у цьому житті, а також подумати про людину, з якою можна створити сім’ю. На той час я вже була знайома зі своїм майбутнім чоловіком, але це була лише переписка у месенджері, бо сам він з Одеси. Знаходячись у цілковитій самотності, я почала частіше спілкуватися з ним. Думаю, якраз і треба побути якийсь час одному, без підтримки і грошей (вівсянка й огірок — це був щоденний топ мого меню. Дякую за підтримку батькам, які надсилали посилки і мене підгодовували). Хочу підкреслити, якщо ви будете думати, що виїдете зі свого населеного пункту і життя стане прекрасним — ні, цього не буде. Але ви побачите без рожевих окулярів реальне життя. Зустріч в реальності з моїм теперішнім чоловіком перевернула моє життя з ніг на голову. Мені, яка бачила тільки Світловодськ та Подорожнє, він показав світ — ми на три дні поїхали в Молдову, хоча шок я пережила
вже від того, що просто тримала в руках свій закордонний паспорт. Через три місяці ми поїхали у першу поїздку в Італію, де живе і працює його мама. Там мої враження були ще масштабнішими. Не лише від неймовірних краєвидів (красива природа, морський бриз, пальми — від кожного з моментів я отримувала насолоду), а й від того, що платиш 1 євро (30 грн) за те, щоб сходити в туалет на заправці, коли знаєш, що в Україні не хочуть заплатити 5 гривень. У той час ми вирішили, що будемо виїжджати з України в Італію. У чоловіка була посвідка на тимчасове проживання, у мене — ні, тому я могла перебувати на території країни лише три місяці. Я ґрунтовно збиралася в дорогу: взяла багато одягу, наші улюблені чашечки і мультиварку. З облаштуванням в чужій країні нам допомогла мама чоловіка, адже для оренди житла треба мати посвідку на тимчасове проживання і робочий контракт. В Італії не прийнято жити у родичів і користуватися їхньою допомогою, лише розумово відсталі діти можуть жити з батьками, всі інші сім’ї живуть окремо: ти повинен заробляти гроші і забезпечувати себе самостійно. Житло коштувало 450 євро на місяць плюс 270-350 євро — комунальні послуги. Я подала документи для отримання посвідки, паралельно опановувала італійську мову, з якої був обов’язковий екзамен. Уже почала потроху говорити, призвичаїлася до способу життя, звикла до кухні, де для мене спочатку дивним було, що солодку диню обгортають солоним м’ясом — прошуто, а потім я й сама почала готувати італійську кухню. Але одного дня мені прийшла відмова у проживанні, і ми повернулися в Україну, в Одесу. Місяць я важко переживала повернення, адже це зовсім різні світи: пенсія італійця і пенсія моєї бабусі у селищі Власівці, а рівень культури, зокрема поїздки у маршрутці, де ніхто не наступає на ноги і не стукає по плечу, щоб передали гроші за проїзд. Там не економлять гроші за три місяці,
щоб відсвяткувати день народження з повними столами і купою гостей, там відбувається зустріч заради зустрічі: з лимончелою
і фруктами, але дорогими подарунками, або взагалі замість святкування іменинник обере подорож в іншу країну. У той же час життя для українських заробітчан там є складним морально. Користуючись нагодою, хочу попросити: якщо ваші рідні чи знайомі працюють за кордоном, знайдіть хвилину і подзвоніть або напишіть їм, бо надзвичайно важко знаходитися в іншій країні, навіть якщо це вже триває двадцять років. Ці люди витрачають своє життя, щоб облаштувати життя своїх рідних.
Отож, чоловік прийняв рішення їхати працювати у Київ, і ми знову склали речі і переїхали в знову незнайоме для себе місце. Пропрацювавши пів року, чоловік зрозумів, що власна справа поки не дає такого доходу, щоб ми змогли перезимувати у столиці, і ми продаємо авто і переїжджаємо у Вільнюс, Литву, знову без знайомств і без зв’язків. І без мультиварки, бо тепер я вже знала, що все це можна купити на місці і зовсім не принципово, з якого посуду їсти. Чому Литва? Бо це країна Євросоюзу, але бюджетна, де житло коштує 250 євро, а комунальні послуги 25 євро у зимовий період. По весні ми повернулися в Київ, знову винайняли житло. Чоловік продовжив розвивати власну справу, а я пригадала, що три роки тому в Одесі робила собі процедуру кератину (відновлення волосся) і ефект від неї мені сподобався. Я дізналася, де можна навчитися її технології і поїхала на навчання в Одесу до майстра, від якого у захваті, — Івана Врабія, який має 18-річний досвід у роботі з кератином. Опанувала теорію, покроково розписуючи кожну деталь в конспекті, склала іспити і лише тоді була допущена до практики — процедур ботоксу, кератину і нанопластики. Хочу зазначити — Учитися за цими спеціальностями мені не подобалося, але спрацювали ще радянське мислення і складні часи безгрошів’я, коли батьки не могли оплатити якесь інше навчання. Але я їм вдячна, бо лише декілька моїх однокласників змогли навчатися у виші, а багато не могли вчитися і в ПТУ. Отож, я майже не виїжджала за межі Світловодська, а сусідній Кременчук був цілим всесвітом. Після закінчення вишу отримала диплом і нікому його не показувала. Узагалі у мене вдома стос дипломів, який не дивився жоден з моїх роботодавців, а я ніколи в житті не працювала за фахом. У Світловодську тоді влаштувалася працювати секретаркою у приватній фірмі, в якій одна з колег запитала мене: «Тобі 25, на цій роботі у тебе жодних перспектив, що ти збираєшся робити далі?» І в той момент (чотири роки тому) я зрозуміла, що якщо я невідкладно не зроблю якоїсь кардинальної зміни, то ця посада секретарки буде моїм топом у житті. Я нічого не сказала ні батькам, ні подругам і звільнилася. Знайшла подібну роботу у Луцьку Волинської області, куди виїхала, взявши дві валізи. Усі, хто дізнавалися про це, лише крутили пальцем біля скроні, бо не розуміли, як можна їхати в абсолютно незнайоме місто. Але о шостій зимового ранку, коли темнота надворі, я вийшла на автостанції у незнайомому місті, де всі спілкуються виключно українською мовою, винайняла житло, стала ходити на роботу. Мені було невимовно складно, адже я опинилася абсолютно одна. Утім у мене якраз був час замислитися, чого я хочу у цьому житті, а також подумати про людину, з якою можна створити сім’ю. На той час я вже була знайома зі своїм майбутнім чоловіком, але це була лише переписка у месенджері, бо сам він з Одеси. Знаходячись у цілковитій самотності, я почала частіше спілкуватися з ним. Думаю, якраз і треба побути якийсь час одному, без підтримки і грошей (вівсянка й огірок — це був щоденний топ мого меню. Дякую за підтримку батькам, які надсилали посилки і мене підгодовували). Хочу підкреслити, якщо ви будете думати, що виїдете зі свого населеного пункту і життя стане прекрасним — ні, цього не буде. Але ви побачите без рожевих окулярів реальне життя. Зустріч в реальності з моїм теперішнім чоловіком перевернула моє життя з ніг на голову. Мені, яка бачила тільки Світловодськ та Подорожнє, він показав світ — ми на три дні поїхали в Молдову, хоча шок я пережила вже від того, що просто тримала в руках свій закордонний паспорт. Через три місяці ми поїхали у першу поїздку в Італію, де живе і працює його мама. Там мої враження були ще масштабнішими. Не лише від неймовірних краєвидів (красива природа, морський бриз, пальми — від кожного з моментів я отримувала насолоду), а й від того, що платиш 1 євро (30 грн) за те, щоб сходити в туалет на заправці, коли знаєш, що в Україні не хочуть заплатити 5 гривень. У той час ми вирішили, що будемо виїжджати з України в Італію. У чоловіка була посвідка на тимчасове проживання, у мене — ні, тому я могла перебувати на території країни лише три місяці. Я ґрунтовно збиралася в дорогу: взяла багато одягу, наші улюблені чашечки і мультиварку. З облаштуванням в чужій країні нам допомогла мама чоловіка, адже для оренди житла треба мати посвідку на тимчасове проживання і робочий контракт. В Італії не прийнято жити у родичів і користуватися їхньою допомогою, лише розумово відсталі діти можуть жити з батьками, всі інші сім’ї живуть окремо: ти повинен заробляти гроші і забезпечувати себе самостійно. Житло коштувало 450 євро на місяць плюс 270-350 євро — комунальні послуги. Я подала документи для отримання посвідки, паралельно опановувала італійську мову, з якої був обов’язковий екзамен. Уже почала потроху говорити, призвичаїлася до способу життя, звикла до кухні, де для мене спочатку дивним було, що солодку диню обгортають солоним м’ясом — прошуто, а потім я й сама почала готувати італійську кухню. Але одного дня мені прийшла відмова у проживанні, і ми повернулися в Україну, в Одесу. Місяць я важко переживала повернення, адже це зовсім різні світи: пенсія італійця і пенсія моєї бабусі у селищі Власівці, а рівень культури, зокрема поїздки у маршрутці, де ніхто не наступає на ноги і не стукає по плечу, щоб передали гроші за проїзд. Там не економлять гроші за три місяці, щоб відсвяткувати день народження з повними столами і купою гостей, там відбувається зустріч заради зустрічі: з лимончелою і фруктами, але дорогими подарунками, або взагалі замість святкування іменинник обере подорож в іншу країну. У той же час життя для українських заробітчан там є складним морально. Користуючись нагодою, хочу попросити: якщо ваші рідні чи знайомі працюють за кордоном, знайдіть хвилину і подзвоніть або напишіть їм, бо надзвичайно важко знаходитися в іншій країні, навіть якщо це вже триває двадцять років. Ці люди витрачають своє життя, щоб облаштувати життя своїх рідних.
Отож, чоловік прийняв рішення їхати працювати у Київ, і ми знову склали речі і переїхали в знову незнайоме для себе місце. Пропрацювавши пів року, чоловік зрозумів, що власна справа поки не дає такого доходу, щоб ми змогли перезимувати у столиці, і ми продаємо авто і переїжджаємо у Вільнюс, Литву, знову без знайомств і без зв’язків. І без мультиварки, бо тепер я вже знала, що все це можна купити на місці і зовсім не принципово, з якого посуду їсти. Чому Литва? Бо це країна Євросоюзу, але бюджетна, де житло коштує 250 євро, а комунальні послуги 25 євро у зимовий період. По весні ми повернулися в Київ, знову винайняли житло. Чоловік продовжив розвивати власну справу, а я пригадала, що три роки тому в Одесі робила собі процедуру кератину (відновлення волосся) і ефект від неї мені сподобався. Я дізналася, де можна навчитися її технології і поїхала на навчання в Одесу до майстра, від якого у захваті, — Івана Врабія, який має 18-річний досвід у роботі з кератином. Опанувала теорію, покроково розписуючи кожну деталь в конспекті, склала іспити і лише тоді була допущена до практики — процедур ботоксу, кератину і нанопластики. Хочу зазначити, що до цього я ніколи не мала справи з б’юті-індустрією, а от спробу мати власну справу мала: відкрила магазин італійського одягу у Світловодську, але бізнес не пішов. Тому знаю, що не варто очікувати на миттєвий успіх і великі прибутки, адже може трапитися і так, що ти вкладеш час і гроші, а віддачі не буде взагалі. Але не треба битися в істериці і зациклюватися на негативі, треба якнайшвидше перегорнути , що до цього я ніколи не мала справи з б’юті-індустрією, а от спробу мати власну справу мала: відкрила магазин італійського одягу у Світловодську, але бізнес не пішов. Тому знаю, що не варто очікувати на миттєвий успіх і великі прибутки, адже може трапитися і так, що ти вкладеш час і гроші, а віддачі не буде взагалі. Але не треба битися в істериці і зациклюватися на негативі, треба якнайшвидше перегорнути цю сторінку і впустити у своє життя те, що змінить його на краще. Ще такий момент. Я розуміла, що ніколи не робитиму манікюр, він мене не цікавив, а от волосся завжди цікавило мене особисто: я мріяла перейти у світліший тон, але лише палила волосся і ходила з мочалкою на голові, тому хотіла розібратися, як же мати здорове доглянуте волосся.
Через деякий час, коли я вже почала працювати, я поїхала на з’їзд тритментологів в Одесу, бо хотіла зрозуміти, чому у мене один клієнт в день, а у майстрів запис на місяці вперед. Із заходу я вийшла окрилена, навіть не зчулася, як добралася до автобуса. Окрім нових підходів найголовніше, що я усвідомила, — що між мною й іншими майстрами немає жодної різниці: у мене такі ж руки, такі ж мізки, я так же працюю, значить і в мене так же вийде. І я сказала собі: моє життя віднині ділиться на до і після, так, як я жила раніше, я більше жити не буду. Це було взимку цього року. І дійсно, життя стало іншим. Так, я сама розібралася в таргетованій рекламі, щоб до мене приходило більше клієнтів. Тепер у мене клієнтів, скільки я хочу, мій робочий день такий, як я хочу. І коли дівчина встає з мого крісла і, дивлячись у дзеркало, у захваті каже: «Це не моє волосся!», я отримую невимовну насолоду. Це така емоція, яку я можу порівняти з тією, коли я потрапила у Венецію. І головне: люди обирають мене і стають моїми постійними клієнтами. Мої клієнтки абсолютно різні за статусом: в один день може приїхати жінка на останній моделі авто дорогої марки, а наступною може бути студентка, яка живе в гуртожитку. У майбутньому я хочу взяти до себе на навчання старшокласницю, з якою працюватиму у парі. Це корисне наставництво,
адже в такому віці молоді люди ще не знають, хочуть вони бути менеджерами в банку чи автомеханіками, а така робота приносить дохід і допомагає обрати свій шлях у житті.
Наголошу, що від роботи слід отримувати задоволення. Що стосується роботи тритментолога, можу порадити перед вибором цієї професії задуматися: чи комфортно вам мити іншому волосся, чи не напружуватиме вас те, що вам треба буде щодня ходити на поштове відділення відправляти посилки із засобами догляду за волоссям, бо якщо це присутнє, то одразу починайте шукати себе в іншій сфері.
У мене немає хобі, хіба що ним можна назвати мої часті зміни геолокації (сміється), для мене важливі моя робота і сімейний затишок. В Італії мне вразило те, що в італійців завжди чисто, ніколи нема брудного посуду, а завжди чиста скатерка на столі і фрукти, і вони люблять показувати гостям своє житло. З тих пір для мене важливий комфорт вдома.
Усвідомлюю, що якби не моє бажання ризикувати, то я б і досі була секретаркою у відділі маркетингу. Усі свої кроки, про які я розповіла, я робила з легкістю і ніколи не завантажувала себе думками: а де я буду жити, а де візьму гроші, просто робила і все. Я проходила весь шлях самостійно і набила багато шишок, і лише той з’їзд тритментологів навчив мене вільно мріяти. Ми ж не вміємо правильно мріяти! Коли хочемо квартиру, то гадки не маємо, які мають бути в ній вікна, двері, ліжко. А треба навіть уявляти, як ви в цій квартирі прокидаєтеся! Усі говорять, що хотіли б мати мільйон, але майже ніхто напевне не знає, на що б він його витратив. І тепер, коли я розповідаю, яку я хочу машину, я знаю про неї все в деталях: яка в неї коробка передач, як обтікає панель, які диски, якого вона року випуску. Для усіх скептиків зауважу: такий підхід потребує всього-на-всього системності, якщо це зробити раз, то ефекту не буде, а якщо з такими думками прокидатися щоранку, то це працює. Так я знайшла оренду студії, в якій було навіть дзеркало з ліхтариками, які мені надзвичайно подобалися. Тобто треба правильно розповідати Всесвіту, що ти хочеш. Звісно, треба самій ставати краще, щоб до тебе приходило все краще. А ще максимально радіти тому, що отримуєш: якщо це електрогриль, то одразу приготуйте в ньому страву, якщо плед — то одразу ляжте на нього і відчувайте, який він приємний на дотик. Бо коли нам погано, то ми постійно кажемо: Господи, чому це сталося зі мною, а коли нам добре, то ми забуваємо за це дякувати.
Хочу сказати усім дівчатам і жінкам: не бійтеся мріяти і змінювати своє життя. Бо якщо ви стоїте вдома на кухні з непомитою головою, з гулькою, у розтягнутій футболці свого чоловіка, то вам точно пора щось міняти у своєму житті. І не слухайте своє оточення, що буде зупиняти вас, змінюйте своє життя до тих пір, поки воно не почне вас влаштовувати.
Тетяна Юганова
