Світловодський район
Суспільство

Людмила Полонська: «Щоб написати книгу свого життя, не треба бути письменником»

Людмила Полонська:  «Щоб написати книгу свого життя,  не треба бути письменником»
Завершуючи рік, ми зазвичай підсумовуємо події року, що минає. А якщо підсумувати відразу частину життя? Не під Новий рік, але все ж спробувала це зробити Людмила Полонська (на фото) із села Подорожнє Світловодського району, написавши та видавши автобіографічний роман «Это было не со мной», який побачив світ 2016 року.
Кажуть, що кожна людина у своєму житті точно може написати одну книгу. І це буде історія власного життя. Людмила Полонська підтверджує цю тезу: «Одного разу, зазирнувши собі в душу, ви зрозумієте, що усе ваше життя вже і є роман, його лише слід сісти і записати. Свій роман я нікому не присвячувала, не думала про ідею, про жанри та стилі, просто у 1999 році взялася записувати власні почуття і спогади. Але коли тексту було створено багато, я вже побачила, що він може оформитися у щось більш сер-
йозне. Хоча на той момент не було ні сюжету, ні логічного фіналу. Через 10 років в Італії я зустріла своїх майбутніх подруг і завдяки ним сам собою з’явився фінал».


За твердженнями літературних критиків, у історії Людмили Миколаївни присутній дух театру. У книзі змінені імена та прізвища, але вона автобіографічна. Сама авторка відносить твір до жіночих романів.

Розмову з Людмилою Полонською ми розпочали з питання: «Звідки взялася творчість у Вашому житті?». І уся наша подальша бесіда стала великою відповіддю Людмили Миколаївни на це на перший погляд коротке запитання.

— Звідки взялось таке захоплення і шлях у творчість — не знаю, самі собою виникли, — енергійно відповідає авторка. — Моє гуманітарне спрямування по життю — від виховання, я думаю. Можливо, це той самий генетичний код: я не знала батькову маму, але тато розповідав, що коли вона ткала, то завжди наспівувала. Тато теж мав звичку наспівувати, і я, коли не знаю слів пісні, то ніколи не вмовкаю, а придумую слова на ходу і продовжую спів. А можливо, це дитяча активність, творчі фантазії. Молодший брат завжди захоплювався роком, грав на гітарі. Зараз йому під шістдесят, а захоплення не проходить. Мій батько мав професію учителя і був відкритою людиною, яка любила спілкуватися. І я з дитинства завзята та непосидюча: у мої шкільні роки модним був КВК, я була надзвичайно активною учасницею команди, нам дуже подобалося грати і ми завжди перемагали. Можна сказати, що я була лідером класу, задавала тон усім починанням, а усі вечірки проходили у мене вдома. Батько їх підтримував за принципом: краще вдома ніж десь.
Моє дитинство минуло в Карелії. Тато родом із Сумської області, у Світловодськ приїхав до свого земляка, який вже жив у молодому місті на Дніпрі, і татові тут дуже тут сподобалося, тому сім’єю вирішили переїхати. Роботи у самому місті на той час не знайшлося, тому батькові запропонували роботу вчителем у Подорожненській школі, тож з 1966 року я жила теж у Подорожньому. Але в Україні бувала і раніше — тато возив мене на екскурсії з Карелії в Україну на мотоциклі з коляскою.

Тож у сьомому класі я перїхала у Світловодськ і перші декілька місяців відповідала російською в українській школі, але швидко опанувала мову і продовжувала навчання вже українською без проблем. Гуманітарні здібності були з дитинства, а от математика пройшла повз мене. Взагалі, мови мені давалися легко. Так, у дорослому віці 13 років я жила в Латвії і мені довелося складати іспит з латиської, щоб залишитися там на роботі. Іспит я склала на відмінно, зібравши компліменти від членів комісії. Та у Латвії з 1993 року закрили кордони, тому мені довелося повертатися. Коли поїхала працювати в Італію (підросла донька і її слід було вчити), я чесно попереджувала своїх працедавиць, що їсти я готую не дуже вишукано. Але літнім людям не треба вишукана їжа, їм хочеться спілкування, а, вивчивши мову, в силу легкого характеру я могла поговорити і вислухати.

Завжди любила кіно, дуже переймалася долею героїв і плакала. «Людину-амфібію» без сліз дивитися не могла. Довелося побувати у різних країнах, люди зустрічалися різні, але принцип скрізь однаковий: як ти ставишся до людей, так і люди ставитимуться до тебе. В Італії сеньйора Долорес, яку її приятельки між собою називали Дуче, спочатку намагалася вказувати своєю зверхністю моє місце, але моє рівне ставлення до неї у відповідь робило свою справу: через деякий час ми були приятельками. Уміння знаходити спільну мову, мабуть, теж від батька: його учні до цих пір приносять на його могилу квіти.

Отримавши декілька раз відмови при вступі, я все одно домоглася свого і вступила на акторський факультет, по закінченні якого тривалий час працювала за фахом в Україні. Та життя складалося так, що довелося поїздити світом, де я жила і працювала. Але сприймаю цю частину життя як захоплюючу подорож, адже я дуже люблю подорожувати, пізнавати країни. Приміром, Італія — це щось неймовірне! Це рай на Землі. Я так і казала своїм знайомим італійцям: вам не варто засмучуватися, якщо після смерті потрапите у пекло — у раю ви вже побували.

Я вважаю, що завдяки мистецтву можна передати доброту. Дивлюся спектаклі колег і бачу місця, які можна допрацювати, а потім спохвачуюся: це їхнє світосприйняття, не моє. Через мистецтво можна висловити свої почуття і думки. Моя донька Поліна, коли обирала професію, відразу відкинула традиційні професії і обрала дизайн. Вона ж згодом стала авторкою дизайну обкладинки моєї книги.
Зараз я живу у Подорожньому з мамою. Мамі трохи за 90. І у мене є думка написати книгу про життя мами і тата. Усвідомлюю, що ця робота буде набагато складнішою, адже тата немає і окремі частини історії мені доведеться відновлювати майже з декількох слів, які залишилися у моїх та у маминих спогадах.

Книга «Это было не со мной» вийшла невеликим накладом, усього 100 примірників. Про неї я розповіла 2016 року під час презентації у Києві, яку організувало видавництво. Минулого року презентація відбулася у Арт галереї «Наше місто» у Світловодську, у Подорожненській бібліотеці, куди я передала декілька примірників роману. На зустріч у школу №7 міста Світловодськ мене запросила землячка Людмила Гула. Я вдячна усім, кому було цікаво познайомитися зі мною та з моєю творчістю. У мене залишилося декілька книг, тож кому цікаво, може придбати їх чи поспілкуватися зі мною, зв’язавшись через мережу Facebook. Хоча вкотре наголошую: я не письменниця. Я та, хто наважилася поділитися історією свого життя.

Говорять, що сильніше від усього змінює не та книга, яку ти прочитав, а та, яку ти написав. Ми бажаємо Людмилі Полонській творчого натхнення, а усім читачам «Вісника Кіровоградщини» надихнутися цією історією та спробувати розповісти власну історію життя.

ТОП новини

Вісточка на фронт

22 березня 2024, 11:34

"ВК" у PDF