Наталія Тюленєва: «Розмовляти з людьми»
- 8 грудня 2017, 11:55
Наталія Тюленєва зі Знам’янки за фахом психолог-психотерапевт. Вона закінчила Кіровоградський педагогічний університет ім. Володимира Винниченка (початкове навчання та практична психологія), а, вступивши 2004 року до Московського гештальт-інституту, через 4,5 роки отримала диплом психотерапевта та продовжувала там навчання до 2014 року, ставши супервізором та ведучою груп.
— Наталю, звідки такий вибір професії?
— З дитинства я любила усіх розпитувати та запитувати. Звісно, не усвідомлюючи, уже у 9 класі я стверджувала, що буду психологом, а на більш детальні запитання відповідала: «Я буду розмовляти з людьми». Усвідомлення прийшло з прочитанням книг лікаря-психотерапевта Володимира Леві, які мене захопили, тож спроби близьких якось змінити мої плани зазнали поразки. Після закінчення вузу я працювала шкільним психологом у Знам’янській школі №3, але слово психологія тільки-но з’являлося у повсякденному лексиконі, тому люди не знали, як до мене звертатися, а я тільки розпочинала вибудовувати свої методи роботи. Ніколи не забуду, коли до мене приводили учнів з проханням: «Відремонтуй його, він зламався».
Одного разу у школі проводили опитування стосовно наркотиків. Так я познайомилася із благодійним фондом «Повернення до життя», куди пішла працювати, суміщуючи школу і фонд, а взимку 2001 року повністю перейшла у фонд. Але у школу приходила, тільки вже у якості лектора.
За час роботи у фонді я навчилася працювати з наркозалежними, потім з людьми з ВІЛ-інфекцією, проходячи відповідне навчання. З 2003 року працювала у Міжнародному благодійному фонді «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні» і, відповідно, жила у Києві. 2007 року повернулася додому, навчалася, як говорила раніше, та працювала як волонтер/консультант у громадському центрі для ВІЛ-позитивних у Києві. У якості незалежного експерта мене залучали до написання посібників для фахівців та спеціалістів з теми (один авторський і шість підготовані у співавторстві), до проведення тренінгів у Казахстані, Киргизстані та Узбекистані, а в Україні я працювала у Кривому Розі та у Закарпатському регіоні. Паралельно розвивала приватну практику.
На щастя, люди в Україні перестають соромитися і звертаються за допомогою до фахівців. Неможливо (без професійної допомоги) «полюбити себе», як це часто чуємо зі ЗМІ. Якщо ви себе не любите — це вже проблема. Й інститут подружок чи алкоголь тут не допомагають — звичайні люди не витримують слухати тільки вас з вашими проблемами. І це нормальна реакція звичайних людей — кожен хоче говорити про себе.
Професійна підтримка — вона інша. До того ж тривалий час концентруватися на іншій персоні — це професійний навик. Можна сказати так: консультація у психолога — це майданчик, на якому можна потренуватися вирішувати складні для вас задачі, а у житті вже їх слід реалізовувати. Ось тут і потрібні друзі, спілкування з якими стане цікавим та насиченим. У своїй роботі притримуюся гештальт-підходу: розгледіти, розчути потреби клієнта і допомогти довіряти собі, а не слідувати й у дорослому житті наказам старших: поїж, надягни шапку або кого любити чи як жити. Працюю (безпосередньо у кабінеті та по скайпу) з усіма віковими категоріями, окрім дітей, та з усіма життєвими проблемами, окрім анорексії та булімії (розлади харчування), втім допоможу знайти професіоналів, які цими питаннями займаються.
— З відносно недавніх пір на початку грудня у всіх на слуху 1 грудня — Всесвітній день боротьби зі СНІДом та 4 грудня — Міжнародний день обіймів. Здається, Вам є про що сказати стосовно цих інформаційних приводів.
— Що стосується Дня боротьби зі СНІДом, то, як на мене, тут не дуже вдалим є слово боротьба. У 80-х, коли світ стикнувся з цією інфекцією, було багато болю й смерті — тоді не було лікування. На сьогодні лікування є, отже захворювання стало не смертельним, а хронічним. У хворих стало менше відчаю, але суспільство все так же мало знайоме з темою. Вірусом невігластва інфіковано значно більше людей, ніж ВІЛ. На сьогодні достеменно відомо, що єдиними шляхами передачі захворювання є незахищений статевий акт та спільні ін’єкції. Під час усіх інших видів контакту: спілкуванні, обіймах тощо — вірус не передається. І характер людини не псується. При вчасному і правильному лікуванні життя хворого змінюється. Я спілкувалася з однією дівчиною, яка сказала: «Дякую цьому діагнозові — він змінив моє життя і змусив його цінувати». А невігластво у суспільстві, на мою думку, по-перше, посіяли медики, які затаврували людей з ВІЛ/СНІД: «Так їм і треба», а ЗМІ рознесло ці слова у найвіддаленіші куточки світу. Але у своїй практиці я не бачила жодної людини, яка б хотіла захворіти. Друга помилка — це поділ на групи: ніби ті, хто захворів, — це розгнуздані люди з безладними незліченними статевими зв’язками. Є й такі, та їх одиниці, а під цю вивіску потрапляють усі інші. Моєю клієнткою була дівчина, у якої другим у житті партнером був її чоловік, а ось перший досвід став для неї джерелом захворювання.
Часто говорять: «Краще не знати». Це хибна думка. Краще знати! Є тести, результати яких відомі через 15 хвилин. Нагадую, що ВІЛ — це хронічне захворювання, тому прийом ліків захистить хворого і його оточення. Прийом антиретровірусних препаратів допомагає навіть народжувати здорових малюків.
ВІЛ-позитивних хвилює не так їхнє захворювання, як думка: як приймуть їх їхні близькі, чи не віддаляться від них. І ось обійми, день яких задекларований на всесвітньому рівні, якраз і є одним з проявів прийняття іншої людини. Обійми потрібні всім. Це доводять не прості розмірковування, а наукові досліди. Відомим є той факт, що діти у дитбудинках заколисують самі себе. Та все ж для тілесного, а через нього і душевного тепла, людині потрібен інший. Учені проводили досліди з людиноподібною мавпою, коли мавпеняткові слід було обрати між волохатою (схожою на маму) іграшкою, але без молока, чи холодним роботом з молоком. І мавпеня із загрозою загинути голодною смертю обирало волохату ляльку, до якої хотілося пригорнутися. Та тут є одна засторога: обіймайтеся все ж з тими, з ким приємно, з ким хочеться обійматися. Деякі люди соромляться обійматися, а деякі взагалі не люблять, щоб до них торкалися. Це не є відхиленням, вони не є черствими чи поганими, це індивідуальна особливість — такий у них обсяг душі. Скоріше за все, вони передають тепло якимось іншим шляхом. Тому не варто кидатися з обіймами до малознайомих людей, краще спочатку запитати у них на це дозволу. Обійми — це спосіб показати що один для другого — цінність. Це підтримка, прийняття без слів.
Тож даруйте і приймайте обійми — обмінюйтеся душевним теплом!
Контактний телефон: (067) 261 46 37 (Наталія Тюленєва).
Розмову вела Тетяна Юганова
Фото: Богдан Дроздов
— З дитинства я любила усіх розпитувати та запитувати. Звісно, не усвідомлюючи, уже у 9 класі я стверджувала, що буду психологом, а на більш детальні запитання відповідала: «Я буду розмовляти з людьми». Усвідомлення прийшло з прочитанням книг лікаря-психотерапевта Володимира Леві, які мене захопили, тож спроби близьких якось змінити мої плани зазнали поразки. Після закінчення вузу я працювала шкільним психологом у Знам’янській школі №3, але слово психологія тільки-но з’являлося у повсякденному лексиконі, тому люди не знали, як до мене звертатися, а я тільки розпочинала вибудовувати свої методи роботи. Ніколи не забуду, коли до мене приводили учнів з проханням: «Відремонтуй його, він зламався».
Одного разу у школі проводили опитування стосовно наркотиків. Так я познайомилася із благодійним фондом «Повернення до життя», куди пішла працювати, суміщуючи школу і фонд, а взимку 2001 року повністю перейшла у фонд. Але у школу приходила, тільки вже у якості лектора.
За час роботи у фонді я навчилася працювати з наркозалежними, потім з людьми з ВІЛ-інфекцією, проходячи відповідне навчання. З 2003 року працювала у Міжнародному благодійному фонді «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні» і, відповідно, жила у Києві. 2007 року повернулася додому, навчалася, як говорила раніше, та працювала як волонтер/консультант у громадському центрі для ВІЛ-позитивних у Києві. У якості незалежного експерта мене залучали до написання посібників для фахівців та спеціалістів з теми (один авторський і шість підготовані у співавторстві), до проведення тренінгів у Казахстані, Киргизстані та Узбекистані, а в Україні я працювала у Кривому Розі та у Закарпатському регіоні. Паралельно розвивала приватну практику.
На щастя, люди в Україні перестають соромитися і звертаються за допомогою до фахівців. Неможливо (без професійної допомоги) «полюбити себе», як це часто чуємо зі ЗМІ. Якщо ви себе не любите — це вже проблема. Й інститут подружок чи алкоголь тут не допомагають — звичайні люди не витримують слухати тільки вас з вашими проблемами. І це нормальна реакція звичайних людей — кожен хоче говорити про себе.
Професійна підтримка — вона інша. До того ж тривалий час концентруватися на іншій персоні — це професійний навик. Можна сказати так: консультація у психолога — це майданчик, на якому можна потренуватися вирішувати складні для вас задачі, а у житті вже їх слід реалізовувати. Ось тут і потрібні друзі, спілкування з якими стане цікавим та насиченим. У своїй роботі притримуюся гештальт-підходу: розгледіти, розчути потреби клієнта і допомогти довіряти собі, а не слідувати й у дорослому житті наказам старших: поїж, надягни шапку або кого любити чи як жити. Працюю (безпосередньо у кабінеті та по скайпу) з усіма віковими категоріями, окрім дітей, та з усіма життєвими проблемами, окрім анорексії та булімії (розлади харчування), втім допоможу знайти професіоналів, які цими питаннями займаються.
— З відносно недавніх пір на початку грудня у всіх на слуху 1 грудня — Всесвітній день боротьби зі СНІДом та 4 грудня — Міжнародний день обіймів. Здається, Вам є про що сказати стосовно цих інформаційних приводів.
— Що стосується Дня боротьби зі СНІДом, то, як на мене, тут не дуже вдалим є слово боротьба. У 80-х, коли світ стикнувся з цією інфекцією, було багато болю й смерті — тоді не було лікування. На сьогодні лікування є, отже захворювання стало не смертельним, а хронічним. У хворих стало менше відчаю, але суспільство все так же мало знайоме з темою. Вірусом невігластва інфіковано значно більше людей, ніж ВІЛ. На сьогодні достеменно відомо, що єдиними шляхами передачі захворювання є незахищений статевий акт та спільні ін’єкції. Під час усіх інших видів контакту: спілкуванні, обіймах тощо — вірус не передається. І характер людини не псується. При вчасному і правильному лікуванні життя хворого змінюється. Я спілкувалася з однією дівчиною, яка сказала: «Дякую цьому діагнозові — він змінив моє життя і змусив його цінувати». А невігластво у суспільстві, на мою думку, по-перше, посіяли медики, які затаврували людей з ВІЛ/СНІД: «Так їм і треба», а ЗМІ рознесло ці слова у найвіддаленіші куточки світу. Але у своїй практиці я не бачила жодної людини, яка б хотіла захворіти. Друга помилка — це поділ на групи: ніби ті, хто захворів, — це розгнуздані люди з безладними незліченними статевими зв’язками. Є й такі, та їх одиниці, а під цю вивіску потрапляють усі інші. Моєю клієнткою була дівчина, у якої другим у житті партнером був її чоловік, а ось перший досвід став для неї джерелом захворювання.
Часто говорять: «Краще не знати». Це хибна думка. Краще знати! Є тести, результати яких відомі через 15 хвилин. Нагадую, що ВІЛ — це хронічне захворювання, тому прийом ліків захистить хворого і його оточення. Прийом антиретровірусних препаратів допомагає навіть народжувати здорових малюків.
ВІЛ-позитивних хвилює не так їхнє захворювання, як думка: як приймуть їх їхні близькі, чи не віддаляться від них. І ось обійми, день яких задекларований на всесвітньому рівні, якраз і є одним з проявів прийняття іншої людини. Обійми потрібні всім. Це доводять не прості розмірковування, а наукові досліди. Відомим є той факт, що діти у дитбудинках заколисують самі себе. Та все ж для тілесного, а через нього і душевного тепла, людині потрібен інший. Учені проводили досліди з людиноподібною мавпою, коли мавпеняткові слід було обрати між волохатою (схожою на маму) іграшкою, але без молока, чи холодним роботом з молоком. І мавпеня із загрозою загинути голодною смертю обирало волохату ляльку, до якої хотілося пригорнутися. Та тут є одна засторога: обіймайтеся все ж з тими, з ким приємно, з ким хочеться обійматися. Деякі люди соромляться обійматися, а деякі взагалі не люблять, щоб до них торкалися. Це не є відхиленням, вони не є черствими чи поганими, це індивідуальна особливість — такий у них обсяг душі. Скоріше за все, вони передають тепло якимось іншим шляхом. Тому не варто кидатися з обіймами до малознайомих людей, краще спочатку запитати у них на це дозволу. Обійми — це спосіб показати що один для другого — цінність. Це підтримка, прийняття без слів.
Тож даруйте і приймайте обійми — обмінюйтеся душевним теплом!
Контактний телефон: (067) 261 46 37 (Наталія Тюленєва).
Розмову вела Тетяна Юганова
Фото: Богдан Дроздов