Про війну і зону АТО не з кінофільмів чи розповідей знає наш земляк сержант Сергій Дем’яненко. Зустріч з ним відбулася шостого квітня у Знам’янському районному краєзнавчому музеї.

Сергій Вікторович народився 2 вересня 1980 року у місті Знам’янці, закінчив загально-освітню школу №4, потім було навчання у СПТУ №12 та здобуття професії електромонтера СЦБ, а з 1998 року служба у лавах Збройних Сил України механіком-водієм БМП.
Доля вирішила перевірити Сергія на міцність, коли 22 серпня 2014 року він був мобілізований до 17-ї Окремої танкової бригади м.Кривий Ріг водієм-механіком розвідвзводу.

Сергій Вікторович згадує: «Моє відрядження у зону АТО тривало з 16 листопада по 11 грудня. А потім служба у 40-му батальйоні «Кривбас»(заснований у травні 2014 року переважно із жителів Дніпропетровської області), який вийшов з Іловайського котла з великими втратами, було доповнено нашими земляками з Кіровоградщини. Ось так усі разом ми і вирушили до м.Дебальцеве на зміну 25 батальйону «Київська Русь». Прийняли техніку, закріпили оборонні позиції. А на святвечір ворог привітав нас обстрілом з мінометів. Це був мій перший обстріл, спочатку навіть не зрозумів, що відбувається. А ось з 16 січня почалися масові обстріли з артилерії та мінометів. Ворог весь час змінював свої позиції. Це була підготовча операція перед штурмом піхоти, яка намагалась прорвати лінію оборони українських військ. Та хлопці тримали свої позиції. Під час цих обстрілів пошкоджено техніку, поранено наших бійців, були й загиблі.»

-Сергію, що для Вас було найстрашніше на цій війні?

- Звістка про смерть друзів, тих з ким кілька хвилин назад розмовляв, сміявся, курив. А тут раптом- його нема! І більше не буде поруч.
Колишній боєць пригадує, як доправляли поранених у медичну частину м.Дебальцеве: «Ця медична невелика установа називалася просто «Хрест». Після надання першої медичної допомоги хлопців вивозили на територію України.Та дорога з Дебальцеве до Артемівська була захоплена сепаратистами, і ми змушені вивозити поранених вночі польовими дорогами. Дуже добре пам’ятаю свого першого пораненого бійця, якого вивозив 10 лютого, а потім були чисельні поїздки за пораненими та загиблими».

- Пам’ять Вас часто повертає у той бій, коли Ви були поранені?

- Разом з десятьма бійцями Національної гвардії України намагалися з боєм вивести з навколишніх сіл поранених та загиблих. Під час руху перший танк підбили і екіпаж перейшов на нашу броню. Спочатку снаряди падали поруч, а потім потрапили у передню частину БМП, а два наступних- у «башню». Навіть не знаю як залишився живим! Під час цього бою був контужений та все одно продовжив разом з товаришами відстрілюватися і відходити до своїх позицій. У голові шуміло і я не розумів, що робити, як себе поводити. У даній ситуації потрібно просто вижити.

- Якою ж була Ваша дорога додому?

- Під час постійних обстрілів прийняли рішення разом з пораненими та загиблими рухатися до Артемівська. Нас весь час бомбили і машина одна за одною вийшли з ладу, ми змушені пішки рухатися 12 км до позицій українських військ. У селищі Михайлівське
Донецької області мій земляк Костянтин Матковський викликав командира роти та машину медичної допомоги, щоб відвезти поранених до Артемівської центральної лікарні. Після огляду лікарів мене з іншими хлопцями волонтери увечері відвезли до Харківського військового шпиталю. А потім - лікування у м.Полтаві. І лише третього березня отримав відпустку до рідного міста, де на мене чекала дружина Наталка та син Олександр.

Після 10-ти денної відпустки Сергій Вікторович Дем’яненко продовжив службу у 14-тому батальйоні «Черкаси» під містом Волноваха.

- Чи змінилося Ваше бачення світу після війни?

- Я сам вирішив захищати свою Батьківщину. Та після участі у військових діях, у моєму світогляді відбулися деякі зміни. На Сході я зрозумів ціну справжній чоловічій дружбі. На цій війні ми розраховували лише на себе та волонтерів.

За проявлену мужність і героїзм наш земляк нагороджений державними нагородами: медаллю «Захиснику Вітчизни», медаллю «За жертовність і любов до України», відзнакою Кіровоградської області «За мужність» та відзнакою Міністерства оборони України, медалями «40-й батальйон Кривбас», «Учасник АТО».