У Світловодську 8 травня відбулося покладання квітів до меморіальних дошок та на могили Героїв Радянського Союзу, у якому взяли участь представники міської влади і організації ветеранів. Дев’ятого травня о 9:35 розпочався урочистий мітинг біля «Вічного вогню», як завжди, ретельно підготовлений творчим колективом міського Палацу культури.









Перед невеликою кількістю учасників події виступив міський голова Валентин Козярчук.



Далі слово надали Марині Саакян — помічнику народного депутата України Олеся Довгого. Вона розповіла про людину, яку завжди згадує цього дня. Ветеран війни Тарас Омелянович любив розповідати свої воєнні історії, які закінчувалися символічними словами: усе було недарма. «Тож дуже важливо кожного дня доводити людям, що все було недарма. Дякую вам за перемогу. Безмежно…» — так зворушливо завершила свій виступ Марина.



Енергії і ясності розуму Миколи Климентійовича Доненка, який також виступив на мітингу, можуть позаздрити значно молодші чоловіки. Він говорив про батька і батьківщину, про священний обов’язок боронити свою землю, про злочин проти людства — війну, яку легше попередити, ніж зупинити. У правдивості слів ветерана ми переконуємося сьогодні.





День Перемоги — день пам’яті і прощення.» — співали на завершення заходу вокалісти Палацу культури. А ми тим часом намагалися відшукати серед присутніх ветеранів-солдат, яких з кожним роком залишається все менше і менше.



Петро Сергійович Бєляков щороку 9 травня відвідує мітиг, незважаючи на поважний вік і недугу. Він народився 10 липня 1927 року, тож у цьому році буде святкувати 90-річний ювілей. Воювати почав у 17 років, спочатку був направлений під Ленінград, а потім на кордон з Японією. Після Великої Перемоги ще 7 років служив в армії. Йому вже важко пригадати 9 травня 1945 року, але те, що спали в окопах пам’ятає добре…



Валерій Володимирович та Людмила Леонтіївна Кокуркіни вже багато років разом. Обоє були дітьми, коли на їх долю випало випробування війною, але згадка про ті важкі часи і окремі фрагменти назавжди залишилися в їх пам’яті.

Валерій Володимирович: «Я ріс у тилу в місті Новокузнецьку в Сибіру. Там люди тяжко працювали — кували сталь. Чоловіків тоді майже не було, тож усе лягало на плечі жінок. І постійно йшли похоронки: то в одному, то в іншому під’їзді жінки голосили. А ще пам’ятаю як падала бомба, і я отямився у шпиталі…

Добре запам’ятався і День Перемоги, хоча мені було усього 6 років. Цього дня люди виходили на вулиці, обнімалися, цілувалися і плакали. Плакала й моя бабуся, а на мої запитання відповідала: «Від радості, від радості…».

Згадуючи про своє дитинство, Людмила Леонтіївна розповіла, що в роки війни жила з родиною у Краматорську. Її дідусь обіймав важливу посаду і був директором заводу. Коли почали підходити німці, завод евакуювали на Урал, але ні дітей, ні родину дідусь не взяв, бо важливіше було вивезти спеціалістів, які б працювали для потреб фронту. А рідний дядько Людмили Леонтіївни, якому не було й 16-років, подався у підпільники. Коли фашисти вступили в місто, на їхню родину донесли і почали розшукувати. «До мами прийшли сусіди і попередили, що треба тікати. Тоді вона купила тачку, і зі мною на руках разом з біженцями пішки добиралася від Краматорська за Кіровоград… Війна принесла велику біду нашій родині. У дідуся по батьковій лінії було п’ятеро синів і одна донька, усі сини загинули…».

На мітингу ми побачили також ветерана війни Петра Павловича Кисельова, 1924 року народження. На жаль, він мало що зміг розповісти, тож за нього говорили його рідні. Ми дізналися, що Петро Павлович воював: спочатку був сержантом, згодом — лейтенантом і пройшов до Західної України, де й отримав поранення. Радісна звістка про перемогу застала Петра Павловича у Львові. Після війни до 1953 року він служив прикордонником.



Любов Петрівна Кисельова розповіла про те, що під час війни у Молдавії загинув її батько, залишивши четверо дітей. Вони жили з родиною в Новоархангельську на Кіровоградщині, коли почули про кінець війни дуже раділи: «Пам’ятаємо, це було свято і радості, і горя. Ми завжди святкуємо день Перемоги і водночас згадуємо, скільки людей загинуло…».

Скільки ж залишилося ветеранів війни у нашому місті? Це запитання ми адресували Віталію Васильовичу Мельохіну. 56 — сказав голова ветеранськогї організації, а потім пригадав, що Яків Михайлович Фісун нещодавно помер. Значить — 55? Теж треба уточнити цю цифру. Одиниці з них мають змогу брати участь у святкуванні Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, от і сьогодні Віталій Васильович зміг по пальцях однієї руки порахувати тих, хто прийшов на урочистості: Пономарь, Кисельов, Бєляков, Шмаков…

Тож доки є час і можливість поспілкуватися з кожним, давайте це зробимо. Найближчим часом. Адже можемо не встигнути…