Організовано спільний патріотично-виховний захід. Присутні переглянули кінофільм «Пам’ятай про Крути».



До присутніх звернулася заступник голови райдержадміністрації Грінчак Олена Анатоліївна, яка наголосила: «Бій під Крутами - це урок, який потрібно вивчити й запам'ятати ! А подвиг молодих людей, цвіту нашої нації вперше засвідчив, що в Україні з'явилися люди, для яких рідний край – понад усе.»

Ведучі заходу: директор районного будинку культури Савицька Н.С. та методист відділу культури і туризму Подкопайло О.В. розповіли присутнім про трагічну сторінку в історії нашої держави та її значення у формуванні і становленні української державності.




Олександр Володимирович повідомив, що особливістю бою під Крутами є те, що в ньому на захист Української Народної Республіки в умовах політичної та управлінської неспроможності тогочасної української влади добровільно стали київські студенти, гімназисти та юнаки військової школи супроти ворога, який мав багаторазову чисельну перевагу.

На кінець 1917 р. Українська революція пройшла складний і, загалом, результативний шлях. Під проводом Центральної Ради національний ентузіазм, прагнення нації до всебічного відродження вдалося втілити в реальні досягнення. Так, всупереч величезній протидії Тимчасового уряду, було запроваджено автономію України. А після збройного повалення Тимчасового уряду й приходу до влади в Петрограді більшовицької Ради Народних Комісарів (Раднаркому), Центральна Рада отримала реальні можливості проголосити незалежність України та зосередити свої зусилля на внутрішній розбудові держави. Підґрунтям цього міг слугувати один із перших документів Раднаркому «Декларація прав народів Росії», яка урочисто проголошувала рівність і суверенність народів Росії та їх право на вільне самовизначення аж до відокремлення й утворення власної держави. 07 листопада 1917 р. Українська Центральна Рада видала Третій Універсал, в якому декларувалося створення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев’яти губерній. УНР проголошувалася складовою федеративної Російської республіки. У документі наголошувалося, що до скликання Установчих зборів України вся повнота влади знаходиться в руках Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Однак політичні орієнтації проводу УНР відразу ввійшли в рішучу суперечність з курсом Раднаркому, вилилися в антагоністичний конфлікт двох революцій: соціальної (у загальноросійському масштабі, що захоплювала в сферу свого вибухоподібного розвитку й український простір) і національно-визвольної, розрахованої на демократичне розв’язання українського питання.

Починаючи з 05 грудня 1917 р., Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Встановивши 09 грудня радянську владу у Харкові, більшовицькі війська в середині грудня оволоділи важливими залізничними вузлами – Лозовою, Павлоградом, Синельниковим, що дало змогу блокувати каледінські війська на Дону і Донбасі та створити вигідний плацдарм для вирішальних боїв з УНР. Діями радянських військ керував харківський центр, до складу якого входили В. Антонов-Овсієнко, М. Муравйов та Г. Орджонікідзе. У Києві 15 грудня 1917 р. було утворено Особливий комітет з оборони України (С. Петлюра, М. Порш, В. Єщенко). 18 грудня полковника Ю. Капкана призначили командувачем усіма українськими військами. 26 грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати. Позиція Народного Секретаріату посилювалася військовою допомогою з боку Радянської Росії, яка почала надходити з середини грудня 1917 р. Основною ударною силою були частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків та червоно гвардійці промислових центрів України та Росії. Усього за підрахунками на початок січня 1918 р. в Україну з Росії прибуло 32 тис. червоногвардійців і солдатів. Українізовані частини старої армії виявилися у переважній більшості деморалізованими і небоєздатними. Часто при наближенні червоних частин, попередньо розагітовані більшовицькими пропагандистами, вони оголошували про свій нейтралітет. У результаті червоні війська, очолювані М. Муравйовим, просувалися прискореним темпом і займаючи повіт за повітом, оволоділи Катеринославом, Олександрівськом. Все це дало змогу більшовикам паралельно перенести у практичну площину плани походу і на Київ.

Швидке просування червоних військ поставило перед Центральною Радою нагальну проблему оборони Київа. Загалом у столиці нараховувалося бл. 20 тис. військових, але частина з них під впливом більшовицької пропаганди оголосила нейтралітет і не брала участі у боротьбі. Опорою української влади стали окремі загони Вільного козацтва, Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь Січових стрільців Є. Коновальця, полк ім. К. Гордієнка та невеличкі добровольчі формування.

В умовах загрози взяття Києва патріотизм виявила студентська та учнівська молодь. 05 (18) січня 1918 р. на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і новозаснованого Українського народного університету, скликаних за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення Студентського куреня Січових Стрільців для участі у боротьбі проти більшовицьких військ: «Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь обсіла нашу Україну російсько-більшовицька грабіжницька орда, котра майже щодня робить у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету Св. Володимира кличе студентів-українців усих вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою, героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити отой похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічнього занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Облишмо тимчасом стерно науки і відважно ходім до стерна перемоги ! Бо кому ж, як не нам, взятись за його ? Кому, як не нам, нести світичі свідомости і відваги до наших братів-вояків ! Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати може останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували –Українській державі !». Крім студентів, до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї Української імені

Увечері 14 (27) січня 1918 р. Перша військова школа (бл. 300 осіб) та студентська сотня вирушили на фронт, куди й прибули на ранок 15 (28) січня. З огляду на те, що рештки українських військ на той момент уже відійшли з-під Бахмача, юнкери та студенти зупинилися у Крутах, де й провели цілий день. Більшість з них відправилися на риття окопів уздовж залізничної колії між Крутами і Плисками, інші вели розвідку та роззброювали ешелони військ старої російської армії.

Відтворити події 16 (29) січня 1918 р. в деталях непросто, бо дійшло надзвичайно мало достовірної інформації про перебіг бою, чисельність задіяного війська, озброєння, командний склад і загальні втрати. На сьогодні поки що не знайдено жодного офіційного документа, де б висвітлювалися обставини бою. Тому найдостовірнішим джерелом залишаються спогади учасників бою. Узагальнюючи існуючі свідчення, можна лише у загальних рисах відтворити перебіг бою та приблизно визначити чисельність наявного війська: чотири сотні Першої київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького (близько 400 юнкерів) та Перша сотня студентського куреня Січових Стрільців (116-130 вояків), 20 старшин. На озброєнні вони мали 16 кулеметів і гармату на залізничній платформі. На них наступали явно чисельніші загони революційних військ більшовицької Росії, які складалися з червоногвардійців, балтійських матросів у супроводі артилерії й бронепоїзда.

Наступ більшовиків на станцію розпочався зранку 16 (29) січня 1918 р. На лівому фланзі наступали переважно матроси-балтійці та сибіряки з армії Р. Берзіна. Правий фланг штурмували в основному московські червоногвардійці П. Єгорова. Несподівано для себе вони натрапили на щільний вогонь юнкерів і студентів. Тому атака почалася з неочікуваних i помітних втрат, особливо на правому фланзі. Істотно допомагала гармата, яка вела прицільний вогонь по тилах тих, хто наступав. Менш вдалою була оборона на лівому фланзі – тут, незважаючи на опір, червоні частини все ближче просувались до станції. Захисникам Крут не вистачало набоїв, кулемети, які швидко перегрівалися на морозі, стали псуватися. У цей час на правому фланзі, розпочався рішучий наступ червоногвардійців. Командир правого флангу хорунжий Бабiй загинув. Удар загону петроградських червоногвардійців прийняла на себе 4-а юнацька сотня, однак стримати його виявилася неспроможною. За таких обставин сотник А. Гончаренко віддав наказ студентам та юнкерам відступати. Юнацькі сотні, що стояли поруч зі станцією, відводив сам А. Гончаренко. 3-я та 4-а сотні відходили самостійно. Тим часом правий студентський фланг продовжував залишатись в окопах. Командир студентів сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а потім уже відходити. Практично ненавчені студенти мусили битися на багнетах з професійними вояками. Врятували становище рештки куреня «Смерті», які завадили оточити та знищити студентів. Крiм того, допомогла i резервна студентська чота зі станції. Близько 17-ї години юнкери та студенти різними шляхами дісталися до потягу, який чекав їх у кількох кілометрах від станції. Руйнуючи за собою залізничну колію, вони рушили до Києва.

Вже у потязі з’ясувалося, що не вистачає однієї студентської чоти. Ця чота в складі 29 студентів та гімназистів стояла найближче до станції. Не маючи керівників та конкретних вказівок, ця чота пішла просто до Крут, які вже були захоплені червоними, і потрапила в полон. Разом із ними до полону потрапили й п’ятеро поранених під час багнетної атаки студентів. Полонених тимчасово передали в розпорядження Богданова – представника Народного Секретаріату при військах П. Єгорова. Богданов розпорядився відправити п’ятьох поранених студентів до Харкова. Невдовзі до них приєднали ще двох студентів. Так семеро студентів були відправлені до Харкова і залишилися в живих (їм вдалося втекти). Що ж до решти, то, за наказом командуючого більшовицькими військами під Крутами П. Єгорова, всі вони були розстріляні під спів «Ще не вмерла Україна»…

Зараз важко назвати точну цифру втрат українського війська й назвати імена всіх полеглих під Крутами бійців. У літературі найчастіше подається цифра, наведена А. Гончаренком у споминах: «Втрати сягали: до 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і 10 старшин». Та чи були доцільні ці втрати, чи мала право українська влада так використовувати патріотизм юнаків ? Відомо одне - молоді захисники Крут заплатили своїм життям за нерозпорядливість і недалекоглядність українських політиків… Вкотре історія повторюється !

На сьогодні точно встановлено 123 учасника бою під Крутами:
- Перша Київська юнацька школа ім. Б. Хмельницького, старшини й вояки Гайдамацького кошу – 48 осіб
- Помічний студентський курінь Січових Стрільців, сформований зі студентів Київського університету Св. Володимира та Народного університету – 46 осіб
- Гімназисти 2-ї Київської української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства та учні інших київських гімназій і середніх навчальних закладів – 26 осіб
- Лікарі, сестри-жалібниці санітарних вагонів – 3 особи

…Велелюдні похорони загиблих під Крутами відбулися 19 березня 1918 р. На вокзалі, куди привезли останки загиблих, о другій годині дня зібралися їхні рідні, студенти, гімназисти, вояки, духовенство, хор під орудою О. Кошиця, багато киян. Біля будинку Центральної Ради до траурного походу з жалібно-урочистим словом звернувся М. Грушевський. Зокрема, він зазначив: «Солодко і гарно вмерти за отчизну, – каже латинський поет, поезії котрого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно! Се затямили вони – і не опустили тої рідкої нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудування нашої держави і охорони вільностей і прав трудового люду. Вони стали грудьми за свою батьківщину і мали щастя полягти в сій святій боротьбі ! Вони щасливі, що могли купити своєю кров’ю вартости своєму народові! Батьки, брати, сестри тих, котрих ми сьогодні ховаємо ! Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щастя – вмерти за отчизну ! Їх слава і вдячна пам’ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині до віку !». Відомий український поет Микола Зеров, виголошуючи скорбне слово, порівняв їх подвиг із легендарними 300 спартанцями під Фермопілами.

Уже у 1918 р. було багато зроблено для увіковічення пам’яті молодих героїв: було видано різні брошури, почали друкуватися й перші спогади учасників бою. Навесні-влітку 1918 р. у Києві розпочався збір коштів на пам’ятник «жертвам Бахмача, Крут і Києва». Проте політичні перипетії завадили цьому. Подвиг молоді під Крутами було вшановано й українським кінематографом створенням та показом стрічки «Похорон юнаків, замордованих під Крутами». Було засновано стипендії імені учнів, забитих в боях з більшовиками під Крутами.
Традиція вшанування Героїв Крут була перервана із встановленням радянської влади на основній частині українських земель і створенням УСРР. Було докладено багато зусиль, щоб викреслити з пам’яті суспільства героїчний ореол Крут як символу боротьби за українську незалежність. А в 1936 р. було зруйновано Аскольдову могилу як місце пам’яті і місце вшанування учасників бою. У радянській історичній літературі бій під Крутами розглядався в контексті встановлення влади рад в Україні. Тому українські захисники з героїв і борців за незалежність України перетворилися на «контрреволюційне, реакційне студентство», яке відстоювало позиції старого режиму й заважало утвердженню влади робітників і селян. Водночас, у всіх працях радянських істориків була присутня теза про запеклий бій, а перемога під Крутами завжди оцінювалася як серйозний здобуток Червоної армії.

Традиція вшанування пам’яті Героїв Крут продовжилася за межами Радянської України – на теренах, що належали у міжвоєнний період Польщі, Румунії й Чехословаччині, а також там, де існувала українська діаспора. Початок формуванню культу Героїв Крут поклала галицька пластова молодь. Саме галицьке студентство розробило з цих роковин цілий святковий ритуал, метою якого стало поклоніння героїзму та мужності крутян. Заходи, приурочені до цієї дати, ставили своєю метою виховання серед української молоді почуття патріотизму й готовності віддати життя за волю України. Поступово культ Героїв Крут поширюється й за межі Галичини – дні пам’яті роковин цієї події проходять у Празі та інших містах Європи. З середини 1930-х рр. подібні заходи стають невід’ємною частиною громадського життя українців за кордоном, насамперед, у Польщі, Чехословаччині, Югославії. На окупованій під час Другої Світової війни німецькими військами території України також відродилася традиція вшанування пам’яті Героїв Крут. Святкові концерти та збори відбувалися у Харкові, Рівному, Сумах, Крем’янці та інших містах, а також у селищах Волинської, Рівненської та Львівської областей.

На теренах сучасної України питання про увічнення пам’яті героїв Крут актуалізувалося у кін. ХХ ст., коли у 1990 р. студентами з Києва та Львова було встановлено березовий хрест на місці, де відбувся бій українських військових частин з більшовицькими військами.
Та чи не занадто міфологізована та огероїчнена ця подія ? Видатний український поет, колишній старшина Армії УНР Євген Маланюк відповів на це так: «Народ, творячи з якоїсь події легенду – а Крути, без сумніву, є й будуть однією з найвеличніших легенд нашої нації, - знає, що він робить. Народна мудрість і національний геній – ця найвища земна справедливість, - творячи свої легенди і міфи, цебто підносячи дану історичну подію до височини надісторіччя, ніколи – щодо вибору тієї події – не помиляються. Не помилилися вони й у випадку Крут».

Тому ми повинні схилити голови перед всіма тими, хто поклав молоде життя в ім’я Свободи та Незалежності нашої Батьківщини-України - студентами та гімназистами Помічного студентського куреня Січових Стрільців, замордованим російськими більшовиками після бою під Крутами та перепохованими 19 березня 1918 р. у Києві на цвинтарі «Аскольдова могила»:

Студенти університету Св. Володимира Гімназисти 2-ї Київської української гімназії
та Народного університету, ім. Кирило-Мефодіївського братства та інших гімназій
Андріїв,
Божинський-Божко Микола Васильович, Ганкевич Микола Георгійович – учень VIII класу 2-ї гімназії,
Борозенко-Конончук, Гнаткевич Василь – учень VI класу 2-ї гімназії,
Головащук Кирило, Кольченко Павло Іванович – учень VIII класу 2-ї гімназії,
Гончаренко Федір, Микола Корпан – учень 2-ї гімназії,
Дмитренко Лука, Мисан – учень 2-ї гімназії,
Кирик В., Піпський Григорій – VII клас 2-ї гімназії,
Лизогуб Микола, Соколовський Андрій – VI клас 2-ї гімназії,
Наумович Володимир, Сорокевич Іван – VII клас 2-ї гімназії,
Омельченко Оверко, Тарнавський Євген —VI клас 2-ї гімназії
Попович Олександр, (Олелько)
Пурик-Пуриченко Сидір,
Сірик Василь,
Чижів Микола,
Шерстюк Олександр,
Шульгин Володимир.