Стартували біля Театру корифеїв. Тут швидко зібралася група — хтось прийшов цілеспрямовано, хтось долучився вже по дорозі. Екскурсовод Олександр Лещенко одразу задав тон — не суха лекція, а скоріше розмова. Говорили про Шевченка без шаблонів: і про заслання, і про характер, і про те, чому його тексти досі «чіпляють».

Маршрут вів у бік Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Дорогою зупинялися кілька разів — не за графіком, а тоді, коли було що сказати або на що звернути увагу. Саме такі моменти й тримали увагу — без відчуття, що ти на уроці історії.

Окрема атмосфера чекала в кнайпі «Бамбетель». Тут екскурсія ніби трохи сповільнилася. Люди розійшлися невеликими групами, хтось узяв напої, хтось розглядав деталі інтер'єру. Особливий інтерес викликав старий примірник «Кобзаря» — його передавали з рук у руки, перегортали сторінки, читали вголос. Поруч був і портрет Шевченка, який ніби мовчки спостерігав за всім цим.

У якийсь момент пролунала фраза, яку багато хто потім згадував між собою: «Шевченко — один із тих, кому у світі встановлено надзвичайно багато пам'ятників. Кажуть, їх кількість майже зрівнюється з пам'ятниками Ісусу Христу». Це прозвучало без пафосу, але змусило замислитися.

Фінальною точкою став пам'ятник Тарасу Шевченку біля Обласної універсальної наукової бібліотеки імені Тараса Шевченка. Тут вже ніхто не поспішав розходитися — люди стояли, обговорювали почуте, ділилися думками. Для когось це була просто прогулянка, а для когось — нагадування, наскільки глибокою є постать Шевченка.

Екскурсія вийшла без зайвої офіційності — жива, місцями навіть тепла. І, здається, саме тому вона запам'яталася.