Лекцію провели доктор історичних наук Юрій Митрофаненко та кандидат географічних наук, модератор заходу Андрій Домаранський.

На початку організатори наголосили, що йдеться не про “самосуд” і не про спробу “скасувати” науковця, а про переосмислення та визначення межі між повагою і шануванням, а також про відповідальність історика перед суспільством.

Володимир Ястребов походив із Самарської губернії. Після навчання в Одеському Новоросійському університеті у 1876 році він опинився в Єлисаветграді. Цей рік став роком ухвалення Емського указу, що забороняв українську мову в освіті, друці, театрі та публічному просторі.

У місті він прожив близько дев’яти років, займався викладацькою діяльністю, працював у земському реальному училищі, викладав історію та географію, публікувався й брав участь у науковому житті.

Під час дискусії учасники звернулися до його листування, яке, за їх словами, дозволяє побачити менш канонізований образ дослідника. У приватних листах Ястребов писав: “Я себе туземцем не вважаю”.

В одному з листів він називав себе “кацапом”, не ототожнюючи себе ані з місцевим населенням, ані з українським культурним середовищем. Також він зазначав:
 
Також пролунали згадки про його участь у ширших імперських процесах, зокрема допомогу в русифікації Афону та використання терміну “туземці” щодо мешканців регіону.

Водночас спікери наголосили, що науковий доробок Ястребова не заперечується і не відкидається, а його праці залишаються важливими джерелами для дослідників.

За словами учасників, суспільство має ставити питання, чи заслуговує така постать на п’єдестал, чи її варто повернути до кола поважних, але критично осмислених дослідників.

Лекція завершилася запрошенням до подальшого діалогу.