У Кропивницькому презентували книжку про досвід війни, втрат і пам’яті
- 12 квітня 2025, 14:27
12 квітня в обласному центрі, у Книгарні «Є» на вулиці Театральній, відбулася презентація збірки «Я не знаю, як про це писати». Це видання — збірка історій українських жінок, які пережили війну, втрати, вимушені переїзди і душевні рани, що залишили слід на все життя. У своїх текстах авторки намагаються зафіксувати те, що часто неможливо озвучити — але необхідно зберегти.
Презентацію вела одна з учасниць проєкту — Тетяна Левицька. Вона поділилася:
До Кропивницького завітали авторки, чиї твори увійшли до збірки: Олеся Філипенко з Луганщини, Дар’я Солодоник із Харкова, Марія Лазовік та сама Тетяна Левицька — обидві з Кропивницького.
Під час презентації Дар’я Солодоник зачитала уривок із власного твору — про дівчину із Сєвєродонецька, яка втратила дім. Цей фрагмент викликав глибокий емоційний відгук у присутніх.
Глядачі активно долучалися до обговорення. Питали про емоції, які виникають, коли залишаєш рідну домівку, про зміни внутрішнього стану та про те, як наважитися говорити вголос про найболючіше.
Кропивничанка Марія Лазовік розповіла:
Захід зібрав небайдужих містян, які шукали підтримку, розуміння і спільне поле пам’яті. У тісному колі говорили про складне — щиро, без пафосу, з великою повагою до пережитого.
«Ця книга — як лист у майбутнє. Ми фіксуємо те, що важко вимовити, але необхідно пам’ятати».
До Кропивницького завітали авторки, чиї твори увійшли до збірки: Олеся Філипенко з Луганщини, Дар’я Солодоник із Харкова, Марія Лазовік та сама Тетяна Левицька — обидві з Кропивницького.
Під час презентації Дар’я Солодоник зачитала уривок із власного твору — про дівчину із Сєвєродонецька, яка втратила дім. Цей фрагмент викликав глибокий емоційний відгук у присутніх.
Глядачі активно долучалися до обговорення. Питали про емоції, які виникають, коли залишаєш рідну домівку, про зміни внутрішнього стану та про те, як наважитися говорити вголос про найболючіше.
Кропивничанка Марія Лазовік розповіла:
«Я довго мовчала. А потім зрозуміла, що мовчання теж болить. Іноді треба просто написати — аби хоч трохи відпустило».
Захід зібрав небайдужих містян, які шукали підтримку, розуміння і спільне поле пам’яті. У тісному колі говорили про складне — щиро, без пафосу, з великою повагою до пережитого.
