Журналістський бренд Олександри Гресь
- 6 червня 2024, 16:20
Вкотре нагадувати, що Крим — це Україна, щоб підтримати рух опору кримців російській окупації, розповідати, як українці підкорюють європейський ринок праці, аби після перемоги впроваджувати отриманий досвід вдома. Ці та інші непрості теми піднімає у своїй журналістській роботі Олександра Гресь, уродженка селища Олександрівки Кропивницького району, нині киянка.
У якому віці визначилася з вибором професії, яких матеріалів ніколи не створить та чому в її гардеробі переважають строгі костюми, Олександра Гресь розповіла в інтерв’ю «Віснику Кіровоградщини».
Мрію не зупинить конкурс у 50 осіб на місце
Як любить згадувати моя мама, я завжди мала бойовий характер і попри все прагла досягти успіху у намічених планах. Часто дивувала батьків, раптом у спокійній розмові стверджуючи, що я Ксена — принцеса-воїн, або мчавши на велосипеді складними трасами, горлала, що я білка-летяга (усміхається).
Журналістика — моя мрія. Думка стати телеведучою з’явилася років у шість, коли займалася у гуртку художнього читання Олександрівського районного центру дитячої та юнацької творчості. Новою сходинкою у розвитку стали заняття в народному аматорському театрі Олександрівського районного Будинку культури під керівництвом Віктора Шевченка, який навчив мене багатьом важливим речам.
У п'ятому класі я навіть писала лист телеведучій Аллі Мазур, яка була для мене прикладом в усьому: від зачіски до манери говорити.
Для гімназії Анатолія Короткова у Кропивницькому, де навчалася з 10 по 11 класи, концерти були обов’язковою справою, і там я переважно декламувала. Отримуючи знання, старалася, вчилася ночами, аби мати високий рейтинг.
За балами я проходила і в Києво-Могилянську академію, і в Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Та я обрала факультет журналістики Київського національного університету культури і мистецтв, де був конкурс — 50 осіб на місце. Мама відмовляла і просила змінити виш, адже побоювалася, що невдача при вступі може зламати мене. Та я наполягла і таки стала здобувати там освіту за спеціальністю «Телеведучий, теле-радіожурналістика». Раджу усім випускникам не боятися високих цілей. Хочешеш показати себе — покажи зараз або ніколи.
Навчання у нас було прогресивним. Ми брали на кафедрі камери і самі чи з однокурсниками йшли знімати відеосюжети. Навіть найпершим завданням було зняти сюжет. Як хто придумав. А вже потім розбирали з викладачем, що було не так і як треба триматися в кадрі. Вчилися всьому, готувалися до будь-яких нестандартних ситуацій. Для цього викладач, наприклад, задавав робити в аудиторії на матах серію перекидів, після чого слід продовжити говорити, або треба було бігти і розмовляти, не збиваючись у диханні.
Працювати розпочала з ІІ курсу
Що при вступі, що зараз я впевнена у правильності свого вибору. Хоч розуміла, що легко не буде. З ІІ курсу розпочала працювати, аби мати практику. Це були «Надзвичайні новини» на каналі ICTV. Уже через тиждень мені довірили їздити на зйомки, знімати кримінальні сюжети. Там я бачила те, чого у пересічному житті не зустрінеш. Морально це було не важко: з часом, як не дивно звучить, звикаєш до страшних речей. При цьому це стало хорошою школою в написанні сюжетів, у спілкуванні з прес-офіцерами, оперативниками та з ДСНСівцями, я вивчала, як працює телебачення, не тільки в теорії, а й на практиці.
За два дні до початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну я якось відчула це і виїхала з Києва, повернувшись до Олександрівки. Проєкт «Надзвичайні новини», де я пропрацювала-практикувалась перестав працювати, як і багато чого в той час. Розмірковувала, де шукати роботу, та продовжувала дистанційно навчатися. Дистанційно захистила дипломну роботу, знявши авторську програму «Я герой» про українських захисників і захисниць.
Декілька тижнів працювала на каналі 1+1 у програмі «Говорить вся країна», але, по-перше, увесь мій час забирала підготовка до зйомок дипломної роботи, а по-друге, специфіка програми мені не підійшла.
Коли після закінчення ІV четвертого курсу влітку минулого року отримала диплом, залишила резюме на сайтах пошуку роботи. За тиждень мені зателефонувала продюсерка програми Суспільне Крим. Я пройшла співбесіду і підписала документи.
Тема Криму несправедливо загублена
Суспільне Крим — це специфічна робота у специфічній темі. Півострів окупували навесні 2014 року і, хоч це звучить грубо, майже усі про нього підзабули. Мало про це говорили і медіа. Були окремі сюжети, але потужної інформаційної боротьби досі немає.
А тим часом усі 10 років кримських татар переслідує окупаційна влада, їх етапують в Краснодарський край, Сибір, саджають до в’язниць на 15-25 років за вигаданою статтею «екстремізм», за партійну діяльність, за підслухані розмови на кухнях, за те, що люди просто сповідують свою віру, що вважають себе українцями. Тобто знову продовжується геноцид з боку Росії, як і в 1944 році.
На жаль, багато жителів материкової частини України не занурені в інформаційний простір Криму. Для мене особисто не зрозуміло: чому. Ще не так давно всі активно їздили туди відпочивати, а його окупацію сприйняли без великої хвилі спротиву… Це несправедливо по відношенню до тієї частини кримців, які хочуть жити у вільній Україні й борються за це, організовуючи партизанські рухи, ведуть ненасильницьку боротьбу в інфопросторі, наражаючи себе на велику небезпеку.
Моя робота як журналістки полягала в тому, щоб розказувати про кримських татар і їхній спротив. Кримські татари продовжують боротьбу в інформаційному просторі, підтримують своїх співгромадян, продовжують рух спротиву, як з початком окупації Меджліс кримськотатарського народу бореться проти поневолення. Я показувала культуру кримських татар. Для цього неодноразово їздила знімати сюжети про діяльність громадських організацій, які діють в Києві, про культурно-мистецький проєкт «Zincir / Ланцюг — ланки пам'яті», учасники якого популяризують кримськотатарську культуру і розповідають, скільки у неї спільного з українською, як багато спільного і в нашій історії.
Щоб розповідати про все це глядачам, ретельно готувалася. Я досить добре вивчала історію в гімназії Короткова, але політичний бік справи не був для мене близьким. Тож потрібно було прочитати багато матеріалів, дізнатися, наприклад, кількість політв'язнів, за які справи їх судили тощо, аби готувати сюжети. А коли живеш цією справою кожен день, коли розділяєш біль кримських татар, починаєш добре розумітися в темі.
Я спілкувалися з тими героями, які зараз перебувають на материковій частині України, і з родичами політв’язнів, які живуть в окупованому Криму. Хоч для них це великий ризик, але дзвінки в окупований Крим у мене неодноразово були. Часто інформацію або відзняте в Криму відео надсилало нам правозахисне об'єднання «Кримська солідарність».
Суспільне Крим — це щоденний новинний дайджест, який виходив увечері на, має ютуб-канал, телеграм, інстаграм. Редакція мала зворотний зв'язок, тому я напевне знаю, що Суспільне Крим дивилися в Криму. Це сприймала по-особливому, бо в дитинстві декілька років жила в Севастополі.
Паралельно з роботою на Суспільне Крим працювала на незалежній медіаплатформі Крим Медіа, засновниками якої є кримські татари. Там я переважно готувала матеріали для соцмереж. Група, в якій я працювала, виконала свої завдання, тож можна було переходити до нового проєкту.
Тему Криму я не залишаю: цікавлюся усім, що з ним пов’язано.
Зараз висвітлюю життя українців у Польщі
Невдовзі я отримала нову пропозицію роботи і зараз працюю журналісткою в міжнародній міграційній компанії EWL, яка діє з 2007 року, висвітлюючи життя українців у Польщі. Працюю дистанційно, розповідаю про українців, які відкрили власну справу, тобто підкорюють європейський ринок праці і згодом привезуть цей досвід в Україну. Приділяю увагу жіночому лідерству.
Як подавати і споживати інформацію
Щодо журналістів, то і в часи війни діють засади журналістської етики, працюють правила достовірності, вчасності й об'єктивності. Журналісти знають, що ми не маємо права висловлювати власну думку, наша задача — подати достовірну інформацію. Коли журналіст іде виконувати редакційне завдання, він самостійно досліджує майбутню тему, обговорює її з головним редактором, який допомагає визначити головні акценти, виважено добирає експертів. Тоді матеріал буде якісним.
Читачам, глядачам і слухачам слід отримувати інформацію тільки з надійних джерел. Завжди заходьте на офіційні канали, де не може бути нічого, вирваного з контексту, а не вихоплюйте незрозумілі уривки новин із соцмереж, які часто покликані на те, щоб дестабілізувати ситуацію та впливати на психологічний стан. Фейсбук — корисна штука, але від невмілого користування він викликає паніку. Контролюйте себе: що і де ви дивитеся, читаєте чи слухаєте.
Принципи та смаки — бренд Олександри Гресь
У своїй роботі я ніколи не буду брехати і писати на чиєсь замовлення шкідливі речі. Не буду висловлювати свою експертну думку, якщо її ніхто не просить, бо журналістика цього не передбачає, хіба що це авторська програма. Натомість приділятиму увагу тім речам, які зараз потрібні, зокрема як наші люди наближають перемогу. Іншими словами, писатиму правду про реальних людей. Такі мої журналістські стандарти.
Завжди любила класичний одяг. На журналістах лежить окрема велика відповідальність, адже вони діють не самі по собі, а представляють свою редакцію. Тож на інтерв’ю з Мустафою Джемілєвим маєш виглядати відповідно. На моє особисте переконання, коли вбраний класично, оточенню зрозуміло, що ти серйозна людина. Це мій особистий вибір: виглядати саме так — бути вбраною в строгі костюми. Це впливає на мою діяльність, допомагає бути зібраною. А в цілому і морадьні принципи, і класичні костюми — це бренд Олександри Гресь (усміхається).
Мрію не зупинить конкурс у 50 осіб на місце
Як любить згадувати моя мама, я завжди мала бойовий характер і попри все прагла досягти успіху у намічених планах. Часто дивувала батьків, раптом у спокійній розмові стверджуючи, що я Ксена — принцеса-воїн, або мчавши на велосипеді складними трасами, горлала, що я білка-летяга (усміхається).
Журналістика — моя мрія. Думка стати телеведучою з’явилася років у шість, коли займалася у гуртку художнього читання Олександрівського районного центру дитячої та юнацької творчості. Новою сходинкою у розвитку стали заняття в народному аматорському театрі Олександрівського районного Будинку культури під керівництвом Віктора Шевченка, який навчив мене багатьом важливим речам.
У п'ятому класі я навіть писала лист телеведучій Аллі Мазур, яка була для мене прикладом в усьому: від зачіски до манери говорити.
Для гімназії Анатолія Короткова у Кропивницькому, де навчалася з 10 по 11 класи, концерти були обов’язковою справою, і там я переважно декламувала. Отримуючи знання, старалася, вчилася ночами, аби мати високий рейтинг.
За балами я проходила і в Києво-Могилянську академію, і в Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Та я обрала факультет журналістики Київського національного університету культури і мистецтв, де був конкурс — 50 осіб на місце. Мама відмовляла і просила змінити виш, адже побоювалася, що невдача при вступі може зламати мене. Та я наполягла і таки стала здобувати там освіту за спеціальністю «Телеведучий, теле-радіожурналістика». Раджу усім випускникам не боятися високих цілей. Хочешеш показати себе — покажи зараз або ніколи.
Навчання у нас було прогресивним. Ми брали на кафедрі камери і самі чи з однокурсниками йшли знімати відеосюжети. Навіть найпершим завданням було зняти сюжет. Як хто придумав. А вже потім розбирали з викладачем, що було не так і як треба триматися в кадрі. Вчилися всьому, готувалися до будь-яких нестандартних ситуацій. Для цього викладач, наприклад, задавав робити в аудиторії на матах серію перекидів, після чого слід продовжити говорити, або треба було бігти і розмовляти, не збиваючись у диханні.
Працювати розпочала з ІІ курсу
Що при вступі, що зараз я впевнена у правильності свого вибору. Хоч розуміла, що легко не буде. З ІІ курсу розпочала працювати, аби мати практику. Це були «Надзвичайні новини» на каналі ICTV. Уже через тиждень мені довірили їздити на зйомки, знімати кримінальні сюжети. Там я бачила те, чого у пересічному житті не зустрінеш. Морально це було не важко: з часом, як не дивно звучить, звикаєш до страшних речей. При цьому це стало хорошою школою в написанні сюжетів, у спілкуванні з прес-офіцерами, оперативниками та з ДСНСівцями, я вивчала, як працює телебачення, не тільки в теорії, а й на практиці.
За два дні до початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну я якось відчула це і виїхала з Києва, повернувшись до Олександрівки. Проєкт «Надзвичайні новини», де я пропрацювала-практикувалась перестав працювати, як і багато чого в той час. Розмірковувала, де шукати роботу, та продовжувала дистанційно навчатися. Дистанційно захистила дипломну роботу, знявши авторську програму «Я герой» про українських захисників і захисниць.
Декілька тижнів працювала на каналі 1+1 у програмі «Говорить вся країна», але, по-перше, увесь мій час забирала підготовка до зйомок дипломної роботи, а по-друге, специфіка програми мені не підійшла.
Коли після закінчення ІV четвертого курсу влітку минулого року отримала диплом, залишила резюме на сайтах пошуку роботи. За тиждень мені зателефонувала продюсерка програми Суспільне Крим. Я пройшла співбесіду і підписала документи.
Тема Криму несправедливо загублена
Суспільне Крим — це специфічна робота у специфічній темі. Півострів окупували навесні 2014 року і, хоч це звучить грубо, майже усі про нього підзабули. Мало про це говорили і медіа. Були окремі сюжети, але потужної інформаційної боротьби досі немає.
А тим часом усі 10 років кримських татар переслідує окупаційна влада, їх етапують в Краснодарський край, Сибір, саджають до в’язниць на 15-25 років за вигаданою статтею «екстремізм», за партійну діяльність, за підслухані розмови на кухнях, за те, що люди просто сповідують свою віру, що вважають себе українцями. Тобто знову продовжується геноцид з боку Росії, як і в 1944 році.
На жаль, багато жителів материкової частини України не занурені в інформаційний простір Криму. Для мене особисто не зрозуміло: чому. Ще не так давно всі активно їздили туди відпочивати, а його окупацію сприйняли без великої хвилі спротиву… Це несправедливо по відношенню до тієї частини кримців, які хочуть жити у вільній Україні й борються за це, організовуючи партизанські рухи, ведуть ненасильницьку боротьбу в інфопросторі, наражаючи себе на велику небезпеку.
Моя робота як журналістки полягала в тому, щоб розказувати про кримських татар і їхній спротив. Кримські татари продовжують боротьбу в інформаційному просторі, підтримують своїх співгромадян, продовжують рух спротиву, як з початком окупації Меджліс кримськотатарського народу бореться проти поневолення. Я показувала культуру кримських татар. Для цього неодноразово їздила знімати сюжети про діяльність громадських організацій, які діють в Києві, про культурно-мистецький проєкт «Zincir / Ланцюг — ланки пам'яті», учасники якого популяризують кримськотатарську культуру і розповідають, скільки у неї спільного з українською, як багато спільного і в нашій історії.
Щоб розповідати про все це глядачам, ретельно готувалася. Я досить добре вивчала історію в гімназії Короткова, але політичний бік справи не був для мене близьким. Тож потрібно було прочитати багато матеріалів, дізнатися, наприклад, кількість політв'язнів, за які справи їх судили тощо, аби готувати сюжети. А коли живеш цією справою кожен день, коли розділяєш біль кримських татар, починаєш добре розумітися в темі.
Я спілкувалися з тими героями, які зараз перебувають на материковій частині України, і з родичами політв’язнів, які живуть в окупованому Криму. Хоч для них це великий ризик, але дзвінки в окупований Крим у мене неодноразово були. Часто інформацію або відзняте в Криму відео надсилало нам правозахисне об'єднання «Кримська солідарність».
Суспільне Крим — це щоденний новинний дайджест, який виходив увечері на, має ютуб-канал, телеграм, інстаграм. Редакція мала зворотний зв'язок, тому я напевне знаю, що Суспільне Крим дивилися в Криму. Це сприймала по-особливому, бо в дитинстві декілька років жила в Севастополі.
Паралельно з роботою на Суспільне Крим працювала на незалежній медіаплатформі Крим Медіа, засновниками якої є кримські татари. Там я переважно готувала матеріали для соцмереж. Група, в якій я працювала, виконала свої завдання, тож можна було переходити до нового проєкту.
Тему Криму я не залишаю: цікавлюся усім, що з ним пов’язано.
Зараз висвітлюю життя українців у Польщі
Невдовзі я отримала нову пропозицію роботи і зараз працюю журналісткою в міжнародній міграційній компанії EWL, яка діє з 2007 року, висвітлюючи життя українців у Польщі. Працюю дистанційно, розповідаю про українців, які відкрили власну справу, тобто підкорюють європейський ринок праці і згодом привезуть цей досвід в Україну. Приділяю увагу жіночому лідерству.
Як подавати і споживати інформацію
Щодо журналістів, то і в часи війни діють засади журналістської етики, працюють правила достовірності, вчасності й об'єктивності. Журналісти знають, що ми не маємо права висловлювати власну думку, наша задача — подати достовірну інформацію. Коли журналіст іде виконувати редакційне завдання, він самостійно досліджує майбутню тему, обговорює її з головним редактором, який допомагає визначити головні акценти, виважено добирає експертів. Тоді матеріал буде якісним.
Читачам, глядачам і слухачам слід отримувати інформацію тільки з надійних джерел. Завжди заходьте на офіційні канали, де не може бути нічого, вирваного з контексту, а не вихоплюйте незрозумілі уривки новин із соцмереж, які часто покликані на те, щоб дестабілізувати ситуацію та впливати на психологічний стан. Фейсбук — корисна штука, але від невмілого користування він викликає паніку. Контролюйте себе: що і де ви дивитеся, читаєте чи слухаєте.
Принципи та смаки — бренд Олександри Гресь
У своїй роботі я ніколи не буду брехати і писати на чиєсь замовлення шкідливі речі. Не буду висловлювати свою експертну думку, якщо її ніхто не просить, бо журналістика цього не передбачає, хіба що це авторська програма. Натомість приділятиму увагу тім речам, які зараз потрібні, зокрема як наші люди наближають перемогу. Іншими словами, писатиму правду про реальних людей. Такі мої журналістські стандарти.
Завжди любила класичний одяг. На журналістах лежить окрема велика відповідальність, адже вони діють не самі по собі, а представляють свою редакцію. Тож на інтерв’ю з Мустафою Джемілєвим маєш виглядати відповідно. На моє особисте переконання, коли вбраний класично, оточенню зрозуміло, що ти серйозна людина. Це мій особистий вибір: виглядати саме так — бути вбраною в строгі костюми. Це впливає на мою діяльність, допомагає бути зібраною. А в цілому і морадьні принципи, і класичні костюми — це бренд Олександри Гресь (усміхається).
