Подорож у багажнику
- 30 травня 2024, 14:38
Машина летіла по дорозі, підстрибуючи на вибоїнах. Він лежав в багажнику, відчуваючи кожний камінець, кожну ямку. Нога, прив'зана до кришки багажника і перетягнута турнікетом, стирчала назовні, як дуло якоїсь новітньої зброї. Під спиною пакети з речами слабо намагалися пом'якшити це шалене підстрибування. Біль пронизував усе тіло. Жінка, перегнувшись через спинку заднього сидіння машини, намагалася тримати його за руку і щось говорила, говорила. Як досвідчений воїн, Віталій розумів: треба зосередитися, щоб не втратити свідомість. Він намагався щось відповідати і крізь спалахи болю усміхався. Йому сьогодні пощастило вже двічі. Доля, а може щасливий випадок були на його боці. В бою під Кам’янкою, що на Харківщині, його поранило. Пощастило: не загинув. Товариші винесли його з яру і поклали край дороги. Поруч лежав побратим. Тяжкий. Хлопці марно викликали по рації хоч якийсь транспорт. Першого мали евакуювати Сашка, а потім вже його. Бій невпинно наближався, а вивезти поранених так і не було на чому...
Сашко евакуації не дочекався, серце не витримало — тихо помер, віддавши свою чергу на евакуацію і шанс на спасіння Віталію. Потім йому пощастило вдруге: сам Бог послав цю випадкову машину на спустошену війною трасу.
Вона з’явилася на дорозі з диму вибухів, мов привид. Хлопці з автоматами вибігли напереріз. Старенька «Таврія» була повна людей, що тікали з палаючого села. Одразу було зрозуміло, що пораненого покласти нікуди. І тоді бійці рішуче почали викидати речі — сумки з нехитрими пожитками втікачів.
— Тримайся, — з цими слова його поклали до багажника, прив’язавши скалічену ногу до кришки багажника.
Жіночка щось говорила, говорила... А він усміхався. Був впевнений , що вибереться і з цієї халепи. Ой, скільки їх було за ці роки, коли він прямо з Майдану пішов з першими добровольцями звільняти українську землю спочатку від «іхтамнєтов», потім від сп’янілої від обіцянок сєпарні, тепер від «асвабадітєлєй».
«Правий сектор» зібрав усіх відчайдухів, як і він сам. Недарма йому згодом хлопці дали позивний «Куку». Сміялися:
— Ти завжди кудись влізеш, де якийсь кіпиш — там і ти. Гальм немає, в голові справжнє ку-ку!
Так і прилипло оте «Куку» .
Маріуполь, Іловайськ, Піски, Авдіївка… Чимало довелося повоювати. З Іловайська вони виходили на свій страх і ризик. Зв’язку з армійцями не було в ті дні. Група з шести чоловік йшла без їжі і води. Тоді під Іловайськом він отримав чотири контузії за день! Вижив. До Донецького аеропорту дійшло четверо. Двох навіть поховати не змогли…
Найдовше стояли на обороні Авдіївки. Вісім років хлопці воювали, поверталися додому, щоб попрацювати і заробити собі кошти на нову амуніцію, і знов поверталися на передову. Адже ДУК тримався на шаленому патріотизмі і волонтерській допомозі.
Військовий досвід за ці роки здобув чималий, та те, що почалося з початком повномасштабного вторгнення, важко було уявити.
Віталій знов усміхнувся: та все ж він сповна всипав оркам. За два дні до поранення в бою за Кам’янку «Іглою» збив два літаки! Два! В один день! Хай знають, куди прийшли і що їх тут чекає!
Віталій слухав жінку, яка все допитувалася, як його звати , і думав про Хомяка — побратима, якого було поранено в голову. Кров заливала йому обличчя, яке він разом з пошкодженими очима стискав руками. Поранені знаходилися в ярку, хлопці ж чатували на колону противника, що наближалася, вгорі біля дороги.
— Хомяк, Мишко, ти можеш йти, виходь сам до наших. Я буду тобі дорогу говорити.
Так і кричав тому, куди йти, доки побратим не зник з поля зору.
Село знаходилося в низині. Тож з машини, яка піднімалася дорогою вгору, йому було видно усе, як на долоні. Все-таки його хлопці молодці — зупинили колону. Техніка горіла смолоскипами, застеляючи все чорним димом. 95-та в черговий раз показала, на що здатна!
Кілька кілометрів до Долини пролетіли швидко. Там в сільській церкві розмістився військовий шпиталь. Медики швидко витягли пасажира з багажника. І лише в швидкій, яка помчала його в Слов’янськ, Віталій втратив свідомість.
Далі його, як естафетну паличку, передавали з госпіталя в госпіталь: Краматорськ, Дніпро, Вінниця.
А ще була хвилююча зустріч у швидкій, яка везла поранених в Дніпро. Машина була повна — четверо лежачих і двоє сидячих. І ось тут по голосу його упізнав і озвався Мишко:
— Куку, ти, чортяко?
— Хомяк! Живий! Дійшов таки!
Михайло Хомко втратив зір, але все ж вибрався з вогню живим!
Попереду Віталія чекали 9 операцій. Та головне ногу, попри невтішні прогнози, врятували.
Тоді він ще не знав, що через півтора року телевізійники влаштують йому хвилюючу зустріч з Вірою Сенчук — жінкою, що тримала його за руку, і родина якої врятувала воїна, коли вивезла його з пекла в багажнику своєї машини.
P.S. Віталій Нікуленко після тривалого лікування повернувся в стрій і продовжує службу тепер вже у
23-му окремому батальйоні спеціального призначення ОПБ.За збиті в Кам’янці літаки СУ-25 та СУ-35 нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, а також мeдаллю «За пролиту кров за Україну». Живе у м. Знам’янці, що на Кіровоградщині.
Вона з’явилася на дорозі з диму вибухів, мов привид. Хлопці з автоматами вибігли напереріз. Старенька «Таврія» була повна людей, що тікали з палаючого села. Одразу було зрозуміло, що пораненого покласти нікуди. І тоді бійці рішуче почали викидати речі — сумки з нехитрими пожитками втікачів.
— Тримайся, — з цими слова його поклали до багажника, прив’язавши скалічену ногу до кришки багажника.
Жіночка щось говорила, говорила... А він усміхався. Був впевнений , що вибереться і з цієї халепи. Ой, скільки їх було за ці роки, коли він прямо з Майдану пішов з першими добровольцями звільняти українську землю спочатку від «іхтамнєтов», потім від сп’янілої від обіцянок сєпарні, тепер від «асвабадітєлєй».
«Правий сектор» зібрав усіх відчайдухів, як і він сам. Недарма йому згодом хлопці дали позивний «Куку». Сміялися:
— Ти завжди кудись влізеш, де якийсь кіпиш — там і ти. Гальм немає, в голові справжнє ку-ку!
Так і прилипло оте «Куку» .
Маріуполь, Іловайськ, Піски, Авдіївка… Чимало довелося повоювати. З Іловайська вони виходили на свій страх і ризик. Зв’язку з армійцями не було в ті дні. Група з шести чоловік йшла без їжі і води. Тоді під Іловайськом він отримав чотири контузії за день! Вижив. До Донецького аеропорту дійшло четверо. Двох навіть поховати не змогли…
Найдовше стояли на обороні Авдіївки. Вісім років хлопці воювали, поверталися додому, щоб попрацювати і заробити собі кошти на нову амуніцію, і знов поверталися на передову. Адже ДУК тримався на шаленому патріотизмі і волонтерській допомозі.
Військовий досвід за ці роки здобув чималий, та те, що почалося з початком повномасштабного вторгнення, важко було уявити.
Віталій знов усміхнувся: та все ж він сповна всипав оркам. За два дні до поранення в бою за Кам’янку «Іглою» збив два літаки! Два! В один день! Хай знають, куди прийшли і що їх тут чекає!
Віталій слухав жінку, яка все допитувалася, як його звати , і думав про Хомяка — побратима, якого було поранено в голову. Кров заливала йому обличчя, яке він разом з пошкодженими очима стискав руками. Поранені знаходилися в ярку, хлопці ж чатували на колону противника, що наближалася, вгорі біля дороги.
— Хомяк, Мишко, ти можеш йти, виходь сам до наших. Я буду тобі дорогу говорити.
Так і кричав тому, куди йти, доки побратим не зник з поля зору.
Село знаходилося в низині. Тож з машини, яка піднімалася дорогою вгору, йому було видно усе, як на долоні. Все-таки його хлопці молодці — зупинили колону. Техніка горіла смолоскипами, застеляючи все чорним димом. 95-та в черговий раз показала, на що здатна!
Кілька кілометрів до Долини пролетіли швидко. Там в сільській церкві розмістився військовий шпиталь. Медики швидко витягли пасажира з багажника. І лише в швидкій, яка помчала його в Слов’янськ, Віталій втратив свідомість.
Далі його, як естафетну паличку, передавали з госпіталя в госпіталь: Краматорськ, Дніпро, Вінниця.
А ще була хвилююча зустріч у швидкій, яка везла поранених в Дніпро. Машина була повна — четверо лежачих і двоє сидячих. І ось тут по голосу його упізнав і озвався Мишко:
— Куку, ти, чортяко?
— Хомяк! Живий! Дійшов таки!
Михайло Хомко втратив зір, але все ж вибрався з вогню живим!
Попереду Віталія чекали 9 операцій. Та головне ногу, попри невтішні прогнози, врятували.
Тоді він ще не знав, що через півтора року телевізійники влаштують йому хвилюючу зустріч з Вірою Сенчук — жінкою, що тримала його за руку, і родина якої врятувала воїна, коли вивезла його з пекла в багажнику своєї машини.
P.S. Віталій Нікуленко після тривалого лікування повернувся в стрій і продовжує службу тепер вже у
23-му окремому батальйоні спеціального призначення ОПБ.За збиті в Кам’янці літаки СУ-25 та СУ-35 нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, а також мeдаллю «За пролиту кров за Україну». Живе у м. Знам’янці, що на Кіровоградщині.