— Віро, що є запорукою того, що спортсмени з Мошориного завжди мають багато перемог на всеукраїнських змаганнях і гідно представляють Україну на стартах за кордоном?

— Справді, на обласних та всеукраїнських змаганнях Мошорине завжди представляє багато учасників, які демонструють високі результати у категоріях до юнаків і дівчат включно, а вже старших ми віддаємо до збірної області або у спортінтернати. Так, зараз брат і сестра Олександр і Софія Шевченки тренуються у Київській обласній спеціалізованій дитячо-юнацькій спортивній школі олімпійського резерву «Промінь» з велосипедного спорту (м.Біла Церква Київської області), Алла Марущук — у Донецькому вищому училищі олімпійського резерву імені Сергія Бубки. Звісно, можна містифікувати Мошорине і сказати, що тут якась особлива спортивна аура. Насправді ніякої магії: велике значення має матеріальне оснащення нашої велобази, про яке дбає ТОВ «Рос Агро» і сільська рада, а ще значною мірою результати вихованців залежать від роботи тренера, зокрема як він може зацікавити дітей.

Понад 12 років єдиним тренером відділення був Вадим Кива. З лютого 2018 року розпочала тренерську роботу і я. Тепер Вадим Миколайович займається зі старшими спортсменами, у мене молодша група: діти, починаючи з дев’яти років. Тож організація тренувань у відділенні стала ще ефективнішою: раніше, коли зі старшими спортсменами тренер виїжджав на шосе, молодші залишалися на стадіоні тренуватися самостійно, тепер усі велосипедисти отримують достатньо уваги.

На сьогодні у відділенні 24 юних вихованці, моїх — рівно половина. Приємно, що після карантину до тренувань повернулися ті, хто колись припинив відвідувати заняття, а також прийшли і нові. Мені цікаво спостерігати, як мої учні підростають і набувають майстерності. Через дуже юний вік ще рано говорити про їхні результати, утім десятирічний Роман Скорбич вже має багато перемог та призових місць на всеукраїнських змаганнях.

— Чи має ваш велоклуб традицію відзначати День велосипедного спорту?

— Так. Зазвичай у Кропивницькому з нагоди цього спортивного свята відбувалися змагання, у яких ми завжди брали участь, а для малюків проводили велосипедні перегони, за якими ми залюбки спостерігали. Але цього року усе зупинив карантин, з якого ми вийшли і розпочали тренування півтора тижні тому. Під час карантину нашим вихованцям — чемпіонам і членам збірних України — ми видали велосипеди для самостійних тренувань, адже тренуватися треба шість днів на тиждень. Тепер знову будемо займатися у звичайному режимі.

— Як відбулося ваше знайомство з велоспортом? Чи продовжуєте брати участь у змаганнях зараз?

— Мені було одинадцять років. Тоді у Мошориному тільки-но відкрилося відділення, і батьки періодично пропонували мені займатися велоспортом, запрошував і сам тренер. Моя однокласниця пішла на заняття, а я все роздумувала, хоча їздити на велосипеді любила. Але одного дня вирішила спробувати і я: приїхала на заняття сама, навіть не сказавши батькам. Велобази тоді ще не було, ми займалися на шкільному стадіоні і було всього два велосипеди, які Вадим Кива свого часу купив своєму сину Роману. Я регулярно відвідувала заняття, які мені все більше подобалися. Зараз розумію, що це завдяки умінню тренера знайти підхід до своїх вихованців. До того ми ще й почали їздити на збори в Крим, брати участь у всеукраїнських змаганнях, буваючи в різних куточках України.

Тож після десятого класу я пішла навчатися в Республіканське вище училище фізичної культури (м.Київ), де збори були більш тривалими, а змагання — вище рівнем, і велоспорт все більше мене затягував. Та під час одних з весняних стартів я впала і зламала ключицю. Зі спортінтернату довелося піти, бо там необхідно увесь час давати результат, а я не могла виступати. Близькі були проти продовження моїх занять, та я тренувалася зі спицею в ключиці, бо восени запланувала брати участь у велокросі. І мої тренування мали успіх — я стала бронзовою призеркою в естафетній гонці.

Мій тренер Вадим Кива порадив мені вступати в Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, який готує хороших спеціалістів і прихильно ставиться до тих, хто професійно займається спортом. Оскільки я ще відновлювалася після травми, я вступила туди на факультет дошкільної освіти, а наступного року — на факультет фізичного виховання, тож маю дві освіти, у лютому цього року отримала диплом магістра.

Паралельно з навчанням у виші я виступала за збірну Донецької області, тренуючись у тренера Валерія Красова, який на той час переїхав до Знам’янки. У нього я здобула багато перемог та призових місць на чемпіонатах України і виконала у 2016 році нормативи
майстра спорту на шосе в командній гонці. Крім високих результатів від нього я отримала багато знань, які допомагають мені зараз в
підготовці юних спортсменів.

Уважаю, що треба йти зі спорту, коли бачиш, що успіх іде на спад. Тож останній раз я брала участь у спортивних змаганнях у 2019 році. З того часу я вже не виступаю і поки не планую повертатися. Але я знайшла себе у тренерстві. Звісно, з велосипедом не розлучаюся: виїжджаю з дітьми на тренування, виконую з ними вправи на велосипеді, показую, як треба входити у
поворот тощо. Та великий кілометраж вже не проїжджаю, бо, по-перше, з молодшими вихованцями я працюю на стадіоні, а не на трасі,
а по-друге, мені як тренерці треба слідкувати за правильністю виконання вправ, а цього у русі не зробиш. Крім того, у юних спортсменів
ламаються велосипеди, у них щось болить, їм треба піти попити води — і владнання цих питань належить робити мені.

— Які принципи і підходи ви застосовуєте у своїй тренерській роботі?

— Коли діти тільки починають займатися, по них не скажеш, хто буде чемпіоном, щоб з ним займатися, а когось відправити додому. Завдання тренера — проводити заняття в ігровій формі, спілкуватися з усіма охочими, які прийшли у спортивну секцію, щоб вони залишилися у спорті і продовжували тренуватися. І, як правило, саме працьовиті та завзяті якраз і досягають успіху у старшому віці. Утім є й діти, які не особливо старанні, та заняття вони не кидають і щодня приходять у колектив — і це теж чудово, адже дитина розвиває свої фізичні здібності і вольові риси характеру. Причому в один момент цей спортсмен може стати і поїхати, показавши результат. Тож тренери ніколи не дають оцінку дітям з першого погляду, а систематично займаються. Хоча, звісно, є і такі виключні випадки, коли дитина має здібності від природи — мовби народилися у сідлі велосипеда, звісно, таких тренер бачить здалеку.

Скрізь, де я тренувалася і навчалася, я брала для себе щось нове. Тепер ці знання застосовую у роботі з дітьми. Наприклад, для розминки я даю вправи на різні групи м’язів, щоб дитина не потягнула м’язи чи не травмувалася. На стадіоні діти їздять не лише поколу, а й петельками, що урізноманітнює заняття; після тренувань я проводжу невеликі старти на час, щоб майбутні чемпіони звикали до змагального настрою. Вони чекають на ці перегони, у них прокидається азарт, вони дивляться, хто ж швидше проїхав, хто перший цього разу.

Мій принцип як тренерки — давати дітям навантаження відповідно до віку. Адже я бачу проблему в українському велоспорті, коли наставники дають своїм підопічним великі навантаження, не співвідносні із віком, оскільки працюють на результат сьогодні і зараз, не
дбаючи про перспективи. У категорії молодші юнаки/дівчата спортсмени так втрачають сили, що в юніорах чи андерах вони вже не
дадуть результату, мовою спортсменів вони «стають», бо фізично виснажені. Також з дитинства у нашому відділенні ми вчимо дітей
усвідомлювати, що слід займатися чесно, на совість, а не з-під палиці, не стояти у затінку, коли тренер не бачить. Причому з досвіду я
знаю, що з десяти новачків дев’ять саме так і думають. Тому щодня на тренуваннях як заклинання ми повторюємо: ви прийшли тренуватися не для нас, ви прийшли тренуватися для себе. І з часом бачимо, що результат є: діти тренуються свідомо.

Коли виступала сама, хвилювання було значно менше, а тепер, коли бачу, як змагаються мої вихованці, хвилювань і емоцій набагато більше. Особливо коли бачу їхні явні помилки і вказую на них, а діти, в силу різних причин, не чують зауваження і продовжують діяти неправильно та програють. Але й коли виграють, після слів привітань теж озвучую їм помилки, щоб було над чим працювати на майбутнє. У нас у школі ми націлюємо лише на перемоги. Як кажуть у спорті: є лише одне місце, і воно — перше. Тож бажаю своїм вихованцям якомога більше перших місць і у спорті, і в житті.

Тетяна Юганова