Ніна Іванівна народилася у Челябінську. Її батько був секретарем обкому партії, по роботі неодноразово зустрічався зі Сталіним. Як згадувала її мама, вони жили у гуртожитку, і коли сутеніло, ніхто не лягав спати — усі потайки стояли біля вікон і слідкували, до якого під’їзду цього разу приїде машина. Якщо до сусіднього, то з полегшенням засинали, а якщо до свого, то чекали кроків на східцях і до чиєї кімнати постукають. Одного разу постукали і до їхньої… Батька репресували, і 24-річна мама з трьома дітьми (Ніні було півроку) приїхала у село Глинськ Світловодського району до своїх тіток, адже сама була сиротою.

"Дітьми ми не ходили гуляти, — говорить Ніна Іванівна, — ми завжди чимось були зайняті: шили або читали. Читала я усе підряд. Ми жили біля бібліотеки, тому коли привозили нову партію книг, в’язки розвантажували у нас, а я переписувала кожен корінець, аби потім прийти зі списком і жодної не пропустити".

Любов до читання залишилася на все життя, і зараз жінка ходить до бібліотеки, а на столі у неї відкрита книга нашого земляка Олександра Жовни "Партитура на могильному камені". По закінченні школи вступила до Олександрійського педагогічного училища. Пропрацювавши декілька років учителем молодших класів, вийшла заміж.

— Мені пощастило — у мене був ідеальний чоловік. Він дуже розумів мене. Незважаючи на складну і відповідальну роботу, а Іван Карпович більше 25 років був головою колгоспу "Дніпро" у селі Павлівка, всі робочі проблеми він залишав за хвірткою. Я ніколи не втручалася у його справи, але жила його роботою і завжди його підтримувала. Зараз, коли чоловіка 2 роки як немає на цьому світі, згадую кожну хвилину нашого життя і сумую.

У нас народилися двоє синів: старший Сергій та молодший Юрій. Юрій народився 1961 року, тож ім’я йому дали, як нескладно зрозуміти, на честь Юрія Гагаріна. У моїй сім’ї було троє чоловіків, мені нелегко доводилося у побуті, адже я вважала справою честі, щоб вони завжди були охайні і напрасовані. Але я така щаслива: вони були завжди уважні й добрі, і від цього було легко жити.

— Ніно Іванівно, як виховують майбутніх космонавтів?

— Звісно, я навіть не здогадувалася про таке майбутнє свого сина. Колі Юрі минув рік, він дуже захворів на запалення легенів, не встигнув одужати, як ми знову потрапили до лікарні. А потім лікарка за найменшого натяку на застуду відразу направляла нас на стаціонар, аби убезпечити від ускладнень. Такий хід подій мене не влаштовував, і я задумалася, чим можна зашкодити хворобам. Хоча я й багато читала, та книг зі здорового способу життя мені не трапилося. Тож свою методику тоді я придумала сама. Спочатку розпочала з обтирання прохолодною водою рук, потім ніг, згодом хлопчики самі обливалися водою, а взимку обтиралися снігом. З того часу усе дитинство пройшло без застуд. Активному дозвіллю дітей я приділяла значну увагу: навіть між уроками завжди приходила додому, аби погуляти з ними якнайдовше на свіжому повітрі. Влітку вони вставали о шостій ранку й бігали, взимку каталися на ковзанах і грали в хокей на замерзлому ставку, а в будинку й досі є турнік, на якому вони вправлялися. Ми разом багато подорожували, передплачували чимало видань, серед яких і "Техніка молоді". Вони освоїли гру на гітарі, добре співають. Коли увечері у нас вимикали світло, ми влаштовували домашні концерти, і кожен мав підготувати свій номер. Батько вчив синів грати у шахи, завжди брав їх з собою у поле, влітку вони працювали у колгоспі: розвантажували машини, топтали силос. Вже у третьому класі вміли водити машину.

Про свої наміри Юрій сказав не одразу. Через те, що у Подорожньому, де ми тоді жили, не було дитячого садка, Юра на рік раніше пішов у школу. Він боявся, що його не візьмуть у льотне училище, бо йому не виповнилося 18 років, тож потайки від нас почав писати листи в усі начальні заклади. Звісно, йому відповідали відмовою. А у відповіді з Харківського вищого військового авіаційного училища льотчиків ім. С.Грицевця прийшла порада: закінчити І курс будь-якого інституту, після чого хлопця обіцяли взяти. Так він і зробив: закінчивши школу із золотою медаллю, вступив на факультет прикладної математики Харківського інституту радіоелектроніки, де вже навчався старший брат. За цей рік навчання він отримав стільки знань, що це допомогло йому в подальшому закінчити училище з відзнакою. По закінченні училища хотів потрапити льотчиком на Північ, стояв перший у списку як відмінник, але розподіл був до 684-го гвардійського винищувального авіаційного полку 119-ї винищувальної дивізії ВПС Одеського військового округу у місті Тирасполь (Молдова), де він проходив службу з грудня 1983 року. У пошуках найкращих, до полку приїхав Володимир Шаталов (льотчик-космонавт СРСР), який відібрав двох чоловік, серед яких був і Юрій. Склавши 5 екзаменів на відмінно, пройшови неймовірно складний відбір, коли з двох тисяч кандидатів залишилося 5 претендентів, а потім найважливіше — медкомісію, яка тривала 2 місяці, і під час якої, здавалося, тіло вивертали навиворіт, досліджуючи кожен міліметр, у березні 1987 року Юрій був зарахований у загін космонавтів. А з 1 липня по 4 листопада 1994 року здійснив свій перший політ у якості командира ТК "Союз ТМ-19" і ОК "Мир". Загалом він здійснив 6 польотів, під час яких провів 5 виходів у відкритий космос, один з яких тривав більше 6 годин.

— Ніно Іванівно, Ви боїтеся літати?

— Я літала на літаках двічі, у мене не було жодного страху перед цим процесом. Та як мати дуже боялася вибору професії сина. Ми з батьком були до останньої хвилини проти його вступу до авіаційного училища. Немає тих слів, щоб описати наші почуття, коли ми дізналися, що сина відібрано до загону космонавтів. Ніби зараз я чую ті слова, які наша сім’я почула, піднявши одного разу слухавку телефона: "Ответьте "Звездному" (центр підготовки космонавтів). Годі й говорити про почуття під час його польотів! 5 разів ми з батьком їздили проводжати та зустрічати сина. Шостий він летів сам, поховавши батька. Я захворіла і не могла приїхати. Найскладніше було зустрічати. Космонавт — надзвичайно складна робота, кожного разу у польоті ставалася якась поломка. Знала, що не можна заходити за огорожу злітної смуги, та кожного разу опинялася за нею, як тільки бачила Юрія на трапі літака. Кожного разу просила пообіцяти, що він більше не полетить. Шостий політ був останній, зараз він переведений і призначений першим заступником командира центру підготовки космонавтів.

Я щаслива жінка. У мене добрі і чуйні діти. Вони обидва льотчики — старший, Сергій, теж свого часу літав. У нього двоє синів, моїх онуків. А у Юрія — донька Каміла. Ви ж, напевне, знаєте про весілля сина з дружиною Катериною у космосі? (10 серпня 2003 року відбулося перше у світі космічне весілля, коли чоловік знаходився на орбіті, а дружина — на Землі). Старший син із сім’єю приїздить до мене щотижня, живе у Світловодську. А молодший із сім’єю — щороку. Часто з ним приїздять його друзі з різних країн, бо професія космонавта об’єднує усі країни і національності. Син нагороджений медаллю НАСА "За космічний політ". Знаючи його коло спілкування, коли він приїжджає, я завжди переживаю, чи не скучно йому. А він відповідає: "Мені добре. Я — вдома".