Ім’я Володимира Демченка відоме у Світловодську — і завдяки його 10-річній діяльності на посаді військового комісара, під час якої було збудоване призовне приміщення, а сам комісаріат увійшов до числа кращих, і завдяки 12-річній роботі у складі виконавчого комітету, де він завжди чесно і сміливо відстоював інтереси мешканців міста. Та, напевне, мало хто знає, що саме завдяки його клопотанням у місті з’явився меморіальний комплекс «Вічний вогонь». Але про все по-черзі.



Народився Володимир Дмитрович Демченко 27 вересня 1927 року на Чернігівщині. Згодом родина переїхала у Павлоград, де і мешкала до початку війни. Але застала його війна на малій Батьківщині, у Прилуках, куди, волею долі, 20 червня 1941 року, разом з молодшою сестричкою Жанною, він вирушив у гості до бабусі. З того часу і розпочалися важкі випробування для нього, тоді 14-річного хлопця.

Залишившись без теплого одягу та взуття, грошей та їжі, впродовж довгих двох років окупації він вимушений був важко працювати і переховуватися від німців, аби уникнути смерті. Цей період свого життя ветеран згадує з болем: «Доводилося жити у жахливих умовах… рідня під загрозою смерті боялася мене приймати, тож, доводилося жити, де доведеться. Навесні 1942 року я пас корів у 18 кілометрах від Прилук: ранив босі ноги об тоненький лід, спав на землі, притулившись до теплого живота корови, аби хоч трохи зігрітися…».

Пригадує Володимир Дмитрович і випадок, який стався раніше, у серпні 1941 року, і змусив його вперше повірити у Бога: «У бабусі на подвір’ї, під великими грушами, вирили окопи, аби переховуватися від бомбування. Нас часто бомбили, адже поруч знаходилася зенітна батарея, а в самих Прилуках був запасний штаб Західного фронту. Одного разу, під час сильного обстрілу, коли ми разом з бабусею переховувалися в окопі і молилися Богу, на наших очах бомба влучила в рідного брата дідуся, який не встиг добігти до безпечного місця. Частини його тіла тоді збирали крізь — і на грушах, і на городі… а я став віруючою людиною, хоча і був нехрещений до цього часу, адже ми, за настановою бабусі, молилися з сестрою і залишилися живі… і я душею повірив, що Бог мене спас!».

Ще не раз після цього випадку Господь оберігав нашого співрозмовника — і коли він вижив у люті морози без теплого одягу та взуття, і коли дивом уникнув угону до Німеччини за добу до наступу Червоної армії і визволення Прилук, і коли один з усього екіпажу залишився живим у підбитому танку: «До танкової бригади я потрапив абсолютно випадково. 18 вересня 1943 року повз нас йшли визвольні війська, і просто біля мене зупинилася танкова колона. Танкісти пригостили нас з товаришем хлібом з тушонкою, а потім командир екіпажу сказав, що у них немає заряджаючого і запропонував мені поїхати з ними. Я погодився, адже за два роки звик розпоряджатися своїм життям самостійно. Так я і став членом танкового екіпажу, отримав одяг та взуття, їв однією ложкою разом з командиром, а ще — отримав нове ім’я. З народження я був Владиком, але один з членів екіпажу, сержант, здивувався, чому я, українець, маю польське ім’я, тож назвав мене Володимиром. З того часу — і до сьогодні – я і став Володимиром Дмитровичем».

У складі танкового корпусу Третьої Гвардійської танкової бригади Володимир Демченко брав участь у визвольних боях за Бобровицю та Калиту. «Я одразу влився у військове життя, — продовжує розповідь ветеран, — адже звик до складних умов. На ходу навчався заряджати пушку і кулемет, розбиратися у видах снарядів. Нашою головною метою було взяти Остер і переправитися через Десну. Але наприкінці вересня наш танк був підбитий і весь екіпаж загинув, у тому числі й я... Пам’ятаю, як заряджав снаряд, аж раптом — яскравий спалах, відчуття сильного стискування — і я втратив свідомість…».

Тоді дивом хтось помітив ознаки життя у майже бездиханному тілі юнака, і розпочалася його довга реабілітація після контузії. Майже три місяці він нічого не бачив, не пам’ятав і не чув. Лише 24 грудня 1943 року до нього повернувся слух. Але комісія визнала його непридатним для служби в Армії, тож він повернувся до родини у Прилуки, де ніс службу у винищувальному батальйоні, охороняючи в’язницю.

Згодом вступив до Харківського танкового училища, після завершення якого служив у танкових військах, виконуючи свій військовий обов’язок і в Німеччині, і в Китаї, і в Північній Кореї, і в Монголії. Його загальний стаж у лавах армії склав 25 років – від заряджаючого до командира батальйону, а в арсеналі нагород були ордени Червоної зірки та Богдана Хмельницького, медалі «За бойові заслуги».

Військова кар’єра Володимира Демченка могла б злетіти ще набагато вище, аби не стан здоров’я. Під час масштабних навчань у 1967 році він настільки блискуче організував переправу танків через Дніпро, що вразив тодішнього міністра оборони Андрія Гречко. У Володимира Дмитровича з’явилася реальна перспектива стати командиром полку, але не вийшло... наприкінці навчань він втратив свідомість прямо в танку і ледве не загинув. Тож, за висновками комісії, продовжувати службу в Армії не міг. Натомість, за пропозицією товариша, став військовим комісаром у Світловодську, куди приїхав у жовтні 1968 року.

З того часу і став для нього Світловодськ рідним. Тут він жив зі своєю дружною родиною — коханою дружиною Валентиною, сином Дмитром та донькою Наталкою. Разом обирали і місце для встановлення меморіалу «Вічний вогонь»: «Мені хотілося створити у місті святе місце, і тим самим вшанувати бійців, що безвісти загинули на фронті. Рідний брат моєї матері — дядя Коля — загинув на війні, але могили його так і не знайшли. Тож, я звернувся до Бюро міського комітету партії зі своєю пропозицією про будівництво «Вічного вогню».

Ініціатива Володимира Дмитровича була підтримана, і 7 травня 1975 року, до 30-річчя Перемоги, відбулося перепоховання невідомого розвідника, який загинув у боях біля Бугроватки і був похований місцевим ковалем. У Світловодську з’явився меморіал «Вічний вогонь» — святе для світловодців місце. Щонайменше тричі на рік — на День Перемоги, День танкіста та день народження свого загиблого дядька приходить сюди з квітами ветеран.





Діти залишили рідну домівку, тож нині ветеран живе один. Сумує за дружиною, яку поховав три роки тому, і яку любив усе своє життя, та дбайливо береже пам’ять про неї…Про власне життя Володимир Дмитрович написав книгу: «Повернення у прожите життя», а ми дякуємо йому за те, що разом з нами згадав минуле.