У ці дні Тетяна Мельник у складі національної легкоатлетичної команди перебуває на олімпійському десятиденному зборі у французькому місті Ватіньї. А вже 30 липня легкоатлети заїжджатимуть до олімпійського селища. Забіги команди-мікст відбуватимуться 2 і 3 серпня.

Олімпійську ліцензію українська змішана естафетна команда 4х400 метрів у складі Олександра Погорілка, Тетяни Мельник, Данила Даниленка, Анни Рижикової виборола на чемпіонаті світу з легкоатлетичних естафет 4-5 травня в Нассау, Багами, ставши другою у своєму забігу. За результатами змагань на Багамах ліцензію отримали 14 команд з усього світу, ще дві команди — за рейтингом, як було раніше. Це новий підхід до відбору, який є складнішим, але й цікавішим, за оцінкою Тетяни Мельник. У жіночій та чоловічій естафетах Україна представлена не буде.



— Фізично складно не було, але було тяжко морально, — коментує спортсменка. — Добре, що це командний забіг, товариші і товаришки підтримували, а я не мала ніякого права підвести їх, маючи цей єдиний шанс на відбір.

Участь в Олімпіаді була для мене єдиним стимулом і шансом, щоб не закінчити зі спортом. Війна дуже-дуже вплинула на моє життя і багато чого змінила в пріоритетах.

З Києва не виїжджала, залишилася із сім'єю, перебуваючи під обстрілами, як і багато киян. Декілька сильних прильотів сталися прямо перед моїм будинком, від хвилі одного з них я злетіла з ліжка і боялася, що наступна ракета вдарить по нам.

Спорт пішов на останній план. Головним у житті стали допомога рідним, знайомим, друзям-військовим і незнайомим людям, які пішли захищати Україну. У перші місяці ліпила вареники для військового госпіталя, долучалася до аукціонів, допомагала зі зборами, продовжую допомагати і зараз.

Тренувалася, просто аби не втратити здоровий глузд та хоч якось підтримувати фізичну форму. Про жодне продовження спортивної кар’єри не йшлося, бо була суцільна невідомість. Мій тренер, людина в літах, виїхав за кордон до родини. Ми спілкувалися і спілкуємося дистанційно, але це зовсім не те, що тренування наживо. Перші змагання відбулися наприкінці літа 2022 року у Вінниці. На них було зовсім мало учасників.

У 2023 році до мене потроху стало приходити розуміння, що потрібно повертатися в спорт. Наближалася Олімпіада — і треба було брати себе в руки і займатися. Повноцінні тренування стали моїм способом боротьби за власне життя. Особливого стимулу додавало те, що спортсмени мають змогу доносити світу інформацію про війну в Україні, бо жителі інших країн за своїми справами забувають про неї або думають, що вона закінчилася. Коли ж ми безпосередньо за кордоном — до нас велика увага. Спілкуємося з кожним іноземним медіа, яке до нас звертається. Багато людей підходить, щоб поцікавитися, що ж відбувається насправді. Своїм іноземним колегам я показую відео, як тренуюся під російськими атаками, показую фото тріщин на вікнах від вибухів чи знімки уламків ракети. Маю багато історій, коли після таких розповідей спортивна спільнота допомагала українським спортсменам чи робила внески у благодійні фонди.

На чемпіонат України з легкої атлетики у Львові, який відбувся на початку липня, приїздив президент Всесвітньої легкої атлетики Себастіан Коу. Він підтвердив свої слова про те, що на міжнародних легкоатлетичних змаганнях заборонені виступи так званих нейтральних легкоатлетів. Нейтральними називають спортсменів з Росії та Білорусі, які виступають не під національним, а під олімпійським прапором, а в разі їхньої перемоги не лунає гімн їхньої країни. Наша легкоатлетична федерація показує приклад іншим федераціям, стверджуючи, що Росія — країна-терорист, і ніяких нейтральних спортсменів у спорті не має бути.

Спорт в Україні продовжує розвиватися, але у нас війна, і ми не можемо нормально тренуватися. Психологічно і фізично це завжди тяжко: коли о третій ночі прокидаєшся від вибухів, 5 годин сидиш в укритті і потім ідеш займатися втомлена, вимучена, невиспана, напружена. Іноді після тренувань немає змоги приготувати їжу та поїсти, бо Росія обстрілює і руйнує енергомережу, через що немає електрики. Пам'ятаю день, коли тренувалася в легкоатлетичному манежі і Росія запустила балістичні ракети. Сигналу тривоги не було, ракета пролетіла над манежем і вибухнула поряд…

Багато українських спортсменів загинули. Чи від вибухів під час тренувань, чи на фронті. На такій кількості похоронів, як за останні два роки, я не була за все своє життя до повномасштабного вторгнення. Чоловік однієї з моїх сестер зник безвісти, що є величезним стресом для нашої родини. Виїжджаючи на змагання, переживаю, щоб з моїми рідними все було добре, бо знаю, що в Україні безпечного місця немає.

Але я продовжую тренуватися і готуватися до Олімпіади. Відчуваю додаткову відповідальність за виступ у Парижі. Розумію, що стараюся не тільки для себе, а для всієї країни: про Україну мають говорити, вона має бути на слуху. Нам потрібні медалі, потрібно вигравати.

Підтримуйте нас, підтримуйте інших українських спортсменів, підтримуйте Україну.