Говоримо з молодшою науковою співробітницею Олександрійського міського музейного центру імені А.Ф. Худякової Оленою Мітюріною про її шлях до творчості в Україні і поза її межами, любов до українських традицій і чому надзвичайно важливо приділяти увагу культурі під час війни.

— У музеї я працюю з кінця червня цього року. До моїх обов’язків входить проведення екскурсій в залі етнографії, майстер-класів, презентацій. Створила й веду етнографічний проєкт "Вдома", в рамках якого із усіма охочими вивчаємо та відтворюємо старовинний одяг, страви, обряди тощо. Колись цікавість до етнографії була моїм хобі, тепер хобі перейшло в роботу. І це прекрасно.

Російський філфак і жодного дня роботи за фахом

Здається, все так легко складалося, та й займатися культурою начебто справа нескладна. Насправді мій шлях у творчість був довгим, часто звивистим. Я проживаю у селищі Олександрійському неподалік міста Олександрії. За освітою вчителька російської мови та літератури, вступила на факультет, бо надзвичайно любила читати. Але ні дня не працювала за фахом, адже наприкінці навчання зрозуміла, що філологи, як і історики, формують світогляд дитини. А я сама не завжди погоджувалася з тим, як була представлена російська література в критиці, для мене художні твори були про інше, ніж як про це говорили літературознавці, тому щщвирішила, що ніколи не буду до цього дотична. Після інституту майже 20 років працювала інженерно-технічною працівницею на одному з підприємств, займаючись кресленнями. Думаю, це типовий трудовий шлях жителів невеликих населених пунктів: працюєш, де є робота, а не займаєшся тим, що подобається.

На заробітках зрозуміла: Україна – не Росія

Коли підприємство закрилося, перебувала на обліку в центрі зайнятості. Потім поїхала на роботу в Москву нянею. Десять років у моєму житті було заробітчанство, повернулася чотири роки тому. Із першого дня перебування там зрозуміла, що Україна — не Росія, що ми абсолютно різні, тому у мене й не з’явилося там друзів. В останні роки, особливо після окупації Донбасу, з’явилося відчуття, що нам нав’язують велику брехню. Я слухала, як ця російська агресія висвітлювалося у них там, й в голові щось не складалося. З одного боку, що ми братні народи, і в той же час, що розбивають українські міста самі ж українці (ну звісно ж, не "братам" же це робити). Я казала своїй сім’ї, що не можу більше. Коли повернулася, відчула, що вдома.

Для проживання обрала не Крим, а Кіровоградщину

У мене був ще один "шанс" пов’язати своє життя з Росією. У нас є будинок в Криму, який придбали двадцять років тому, аби оздоровлювати доньку, котра часто хворіла. Тож можна було переїхати в Крим назавжди (ще до 2014 року), жила б на березі моря. Але в один момент прийшло розуміння, що я хочу жити на Кіровоградшині, що це моє місце, і залишилася. Коли відбулася анексія Криму, я не дуже усвідомлювала, що відбувається.



Війна остаточно показала, яким шляхом слід рухатися

Остаточне розуміння ситуації прийшло з повномасштабним вторгненням. Розуміння того, наскільки ми були легковажні у ставленні до свого, рідного, українського. Зараз бачу, що до 24 лютого я не була великою патріоткою, мій патріотизм обмежувався моїм краєм, могилами моїх рідних, а що відбувається далі — не заглиблювалася, думаючи, що це справа не моя, а великих політиків.

Я часто не розуміла, чому мене так магнітить усе українське. Адже один дід – білорус, другий — німець, тож говорити про міцне українське коріння не випадає. Мабуть, саме бажання отримати й усвідомити цю ідентичність та відгук на таке прагнення і є цим магнітом.

Що вмію робити, чому можу навчити

Поштовхом до віднайдення своєї ідентичності став проєкт "Баба Єлька", засновниці якого — Інна Тільнова і Світлана Буланова — займаються пошуком, дослідженням та популяризацією знань про Кіровоградщину початку ХХ століття. Сталося так, що під час перебування в Росії я почала слідкувати за творчістю фотографа Олександра Майорова, бо теж займалася фотографією і цікавилася, як працюють земляки. Із його світлин я дізналася, що з’явився такий проєкт. Коли я побачила, як творча команда їздить по селах, збирає старовинні речі і записує танці та пісні, – це мене зачарувало. Часто в думках поверталася до цієї теми.

Повернувшись в Україну, я не знала, чим буду тут займатися: мені достатньо років, мою освіту бажано не називати вголос. Між іншим сусідка розповіла мені про вакансію художнього керівника в селищному Будинку культури Нової Праги, тільки от комфорт там не дуже забезпечений.



Щоб тільки добиратися на роботу, йшло пів зарплати, бо автобус ходив два рази на тиждень, але я отримувала задоволення від того, чим займалася. Здебільшого працювала над народознавчим напрямком: тим, аби дослідити культуру села, традиції в одязі, зібрати колекцію старожитностей тощо.

Я зрозуміла, що можу не тільки задовольняти свої власні інтереси з народознавства та етнографії, а й бути дослідницею та доносити це іншим.

Вишивати хрестиком я почала років двадцять тому. Мама була швачкою, тож уміння шити й вишивати у мене від неї. У Новій Празі опанувала техніку виготовлення парафінених і непарафінених квітів. Прикрасила ними ікони вдома. Спробувала відтворити віночок з таких квітів. Невдовзі "Баба Єлька" звернулася до мене з проханням зробити репліку віднайденого ними під час експедиції вінка. Майстер-класів у мережі немає, а треба зробити. І ти занурюєшся, винаходиш і робиш! А потім цей вінок потрапив на обкладинку журналу Marie Claire, і я почувала себе ніяково, коли мене питали про мій досвід, а я відповідала, що це мій другий за рахунком віночок.



Мій перехід в олександрійський музей був свідомим вибором. Більше того, на цю роботу мене запросили, аби розвинути у місті етнографічний напрям, і це надзвичайно цінно.

У музеї я проводжу майстер-класи з виготовлення вінків: навчаю охочих, як фарбувати, як вощити, як збирати готовий виріб. Я не приховую свої знань. Зараз війна, зі мною все що завгодно може статися. Хто далі буде займатися цим? Не можна допускати, щоб з майстром йшли його знання. Тому вважаю, що знання треба роздавати майже безплатно, тоді наша культура виживе. Мені цікаво працювати для проєктів. З останнього – вінок для Марії Квітки, співачки, фольклористки, яка брала участь в "Голосі країни". У рамках власного проєкту "Вдома" вперше пошила очіпок. У наших музейних фондах зберігається єдиний жіночий головний убір кінця ХІХ-початку ХХ століття. Вирішила його відтворити. Здається, вдало.

Ловімо хвилю культурного сплеску

На моє переконання, в часи великих потрясінь культура завжди переживає сплеск. Думаю, це прагнення вижити. Радянське тло транслювало какую разніцу, а незалежність заставляє докопуватися і до родоводу, й до рецептів, і до традицій. І великих коштів для цього не треба: я з цим безпосередньо працюю, тож знаю напевне.

Які плани? У планах не втратити те, що маємо. Поки живі наші респонденти, зібрати якомога більше спогадів, передивитися світлини, щоби створити цілісний історичний образ української Олександрійщини кінця ХІХ століття.