Літній вечір 24 липня. Поле на околиці Підлісного. Біля невижатої ниви зібралися чоловіки, жінки, дівчата і дівчатка. Усі в національному українському вбранні, жіноча половина чимало уваги приділила головним уборам — у кожної по-різному вив’язана хустка. Горить багаття — готують польову кашу.

Коли всі приготування завершені, розпочинається дійство. Жінки й чоловіки з піснею вирушають на обжинки. В руках серпи, граблі, ціпи, на останніх — вузлики з їжею: сумок раніше не було. Спека, вітерець не дмухне, тому його закликали, знову ж таки піснею: «Повій, вітроньку, повій, щоб нам було здоровіш».

Кожен з присутніх спробував жати, визнаючи, що це нелегка справа. Учасники жартували, спілкувалися, обговорювали давні традиції. Так, з’ясували, що жали не тільки чоловіки й жінки, а й хлопці й дівчата, бо ж не лише на танцях обирали собі пару, а й в роботі. Хлопець ставав косити, а дівчина за ним підбирала. Так і формувалися пари: комусь треба така жінка, щоб підганяла: «Ми відстаємо; пасемо задніх; я більше зібрала, ніж ти скосив», а когось щоб навпаки гальмувала, бо він косить і косить, а вона відстає. Тож хто хотів полежати, вибирав ледачішого чи ледачішу: самі не працюють — й обранців не заставляють, і навпаки.

Чоловіки молотили. Жінки завили бороду — означили останній сніп, прикрасивши його стрічками, аби задобрити духа поля. Склали копицю, яку увінчали шапкою: найбільшим снопом, який зазвичай в’язав господар ниви, бо жінці його було зв’язати важко. З піснями вирушили до хазяїна ниви, вручили вінок, прозвітували про роботу і запитали, чим буде розраховуватися. Господар запросив до щедрого столу. Після вечері співали і танцювали під народну музику.



Поки тривали розваги, ми спілкувалися з ініціаторкою та організаторкою заходу — художньою керівницею Підлісненського сільського Будинку культури Наталією Галушкою.

— Минулого року ми вперше відтворили обряд обжинків. Я вирішила продовжити цю традицію, бо нею цікавилися, — розповідає Наталія Степанівна. — Але тоді ми більше робили акцент на статичних сценах, влаштували фотосесію. А зараз у нас більше дійства і обрядових пісень. Ці пісні я знала з дитинства, а я родом з Волині, тому ті, які дещо забула, запозичила у колективу із села Видерта Камінь-Каширського району, де директоркою Будинку культури працює моя сестра Тетяна Марчук. А ще той рік в обжинках брали участь тільки учасники художньої самодіяльності Будинку культури, але я захотіла, щоб наші гості й самі були учасниками, бо артисти з глядачами завжди по різні боки, і щоб ми одне одного розуміли, ми вирішили об’єднатися. Тож цього року до нас доєдналися десять гостей, серед яких нинішні і колишні односельці та два місяці як створений колектив з Олександрівки «Веселі музики», художній керівник Микола Романенко.

Такий формат робила вперше, тож важко було спрогнозувати, як все пройде, але сподобалося! Також за рік багато зібрала матеріалу щодо хусткування, тому запропонувала кожній учасниці прикрасити свою голову хусткою.

Захід не зовсім традиційний і комфортний: у спеку увесь час треба бути на ногах і в русі, тому вдячна усім, хто не просто поцікавився, а й прийшов і спробував, наскільки непросто було збирати хліб нашим предкам. Та усі, хто прибули, підходять і дякують, тож уже думаю про організацію подібного заходу наступного року.