Людмила Попчук: «Моїм другом і помічником у боротьбі за життя стало перо»
- 3 березня 2021, 16:36
Членкиня літературного об’єднання «Вись» ще нещодавно Новомиргородського району Людмила Попчук із сімнадцяти років живе на Кіровоградщині, а народилася на Волині, як і Леся Українка. Людмилі Йосипівні довелося долати тяжку недугу, і допомагало у цьому їй, як і Лесі, поетичне слово.
— Я родом з Волині, з краю Лесі Українки — розповідає Людмила Йосипівна. — З п’ятого класу я захоплювалася читанням, а любов до книг мені прищепила моя бабуся, яка часто мені читала вголос при гасовій лампі. Їй я присвятила такі рядки:
«Ти Вкраїну любити навчила
Поле, квіти, любов і село.
Перше слово я мовила «мамо»,
Ти вказала стежину в життя,
І, голублячи росами ранок,
Вишивала рушник майбуття».
Коли я закінчувала десятий клас, тяжко захворіла і десять років була прикута до ліжка. Лікувалася в Києві та Одесі, а моїм другом і помічником у боротьбі за життя стало перо — у тяжкі хвилини я писала вірші.
Приїхала на Кіровоградщину, у село Защиту Новомиргородського району, у 1978 році. Коли лежала у лікарні в тодішньому Кіровограді, мене відвідувало багато поетів, адже завдяки моєму віршуванню мене вже знали на Кіровоградщині: друкували мої твори і писали про мене. Також мої твори друкували у республіканських виданнях. Бог дав мені піднятися на ноги: я почала ходити на милицях. І перший захід, який я відвідала, було засідання літературного об’єднання «Вись», яке відбувалося в районній бібліотеці в Златополі (район міста Новомиргорода — Ред). Тоді я вперше читала свої літературні проби перед слухачами — дванадцятьма членами об’єднання, серед яких були Віктор Шульга, Таміла Легка. Я читала вірш про Україну. Тоді він не був сприйнятий схвально, бо то були часи Радянського Союзу, і мої патріотичні погляди, моя любов до рідного краю, до України не вписувалися у партійну концепцію. Але пройшов час — і все змінилося, і
вірш став актуальним. До речі, він увійшов у мою першу збірку «Ритм життя».
Познайомлю вас з літературним об’єднанням «Вись». У 1959 році його заснував Микола Павлович Сухов — вчитель української мови та літератури однієї зі шкіл Малої Виски. Коли творчий вчитель прихав до Новомиргорода, ініціював утворення літературної студії й очолював її понад 20 років. Я щаслива, що була знайома з цією непересічною особистістю (зараз з його колег по перу в живих залишилася тільки я): він пройшов Другу світову війну, був поранений — скільки болю він переніс, в той же час дуже любив творчість, літературу, багато писав.
Був дуже скрупульозним: ось подивіться, як акуратно він оформив підшивки публікацій про літоб’єднання у пресі та рукописні збірки віршів членів «Висі», як акуратно написав їх назви, вказав роки.
Після смерті Миколи Павловича донька передала його літературну спадщину в Новомиргородський районний краєзнавчий музей. Після Миколи Сухова об’єднання прийняв Микола Андрійович Суржок, який успішно очолював його теж 20 років. З 2019 року «Виссю» керує багатогранна Людмила Третяк, яка не тільки пише вірші і п’єси, а й співає та грає у виставах.
Зараз членів літоб’єднання сімнадцять. Це люди від 27 до 80 років, серед яких і трактористи, і доярки, і вчителі, і пенсіонери, які пишуть поезію, прозу, публіцистику, краєзнавчі матеріали. Переважно це жителі Новомиргорода, також приїздять з Коробчиного, Капітанівки, Турії, Панчевого. На засіданнях ми слухаємо твори, обговорюємо їх, схвалюємо до друку. Якщо ж не схвалюємо текст і відправляємо на доробку, то поети не ображаються, а прислухаються до порад колег і виправляють недоліки. Запрошуємо до спілкування відомих поетів, так на наших засіданнях свого часу побували Петро Біба, Валерій Гончаренко, Антоніна Корінь, Володимир Яворівський. У 2018 році «Вись» запросили на засідання обласного літературного об’єднання «Степ» у Кропивницький (дев’ять членів «Висі» є членами обласного літоб’єднання). Також ми зустрічалися з літоб’єднаннями Малої Виски та Олександрівки. Усі ці зустрічі та засідання зафіксовані на фото, які зібрані у фотоальбомі «Історія "Висі"». За традицією ми збиралися раз на місяць, але вже рік, як коронавірус вніс корективи у наші зустрічі, тож хочеться вже повернутися до улюбленого безпосереднього спілкування.
Я працювала у дитячій міській бібліотеці (два роки як на пенсії) і вела дитячу літературну студію для школярів 7-8 класів «Обрій», яка була підпорядкована літературному об’єднанню «Вись». Мої вихованці брали участь у міжнародному молодіжному літературному конкурсі «Гранослов», одна з вихованок — Ольга Якименко — продовжує писати й тепер. Зараз ми маємо на меті охопити своєю діяльністю якомога більше талановитих, здібних людей, які, може, й не знають ще про наше об’єднання. Тому якщо чуємо про таку людину, переказуємо їй своє запрошення; часто приходимо у школи і виступаємо перед молоддю.
Я пишу тільки вірші. Це лірика, патріотична поезія. Мій вірш у пам’ять героїв Небесної сотні поклали на музику і виконують у нашому районному Будинку культури. Зараз на пенсії часу стало більше, тож і писати стала більше — у 2019 і 2020 роках вийшли дві мої нові збірки.
Усього у мене дев’ять рукописних та чотири друкованих збірки. Цікаво, що ілюстрації до обкладинок деяких з них створював мій чоловік Олександр. Усі свої твори я читаю найперше йому, він мене добре розуміє, бо й сам трохи пише вірші та гуморески.
У 1980 році поет Валерій Гончаренко вручав мені Кіровоградську обласну комсомольську премію імені Юрія Яновського. Це вагома відзнака для мене як для поетеси. У мене були тяжкі періоди в житті, коли хвороба наступала, — і я не писала. Але все одно поверталася до творчості, бо написанням поезії я живу.
Тетяна Юганова
«Ти Вкраїну любити навчила
Поле, квіти, любов і село.
Перше слово я мовила «мамо»,
Ти вказала стежину в життя,
І, голублячи росами ранок,
Вишивала рушник майбуття».
Коли я закінчувала десятий клас, тяжко захворіла і десять років була прикута до ліжка. Лікувалася в Києві та Одесі, а моїм другом і помічником у боротьбі за життя стало перо — у тяжкі хвилини я писала вірші.
Приїхала на Кіровоградщину, у село Защиту Новомиргородського району, у 1978 році. Коли лежала у лікарні в тодішньому Кіровограді, мене відвідувало багато поетів, адже завдяки моєму віршуванню мене вже знали на Кіровоградщині: друкували мої твори і писали про мене. Також мої твори друкували у республіканських виданнях. Бог дав мені піднятися на ноги: я почала ходити на милицях. І перший захід, який я відвідала, було засідання літературного об’єднання «Вись», яке відбувалося в районній бібліотеці в Златополі (район міста Новомиргорода — Ред). Тоді я вперше читала свої літературні проби перед слухачами — дванадцятьма членами об’єднання, серед яких були Віктор Шульга, Таміла Легка. Я читала вірш про Україну. Тоді він не був сприйнятий схвально, бо то були часи Радянського Союзу, і мої патріотичні погляди, моя любов до рідного краю, до України не вписувалися у партійну концепцію. Але пройшов час — і все змінилося, і
вірш став актуальним. До речі, він увійшов у мою першу збірку «Ритм життя».
Познайомлю вас з літературним об’єднанням «Вись». У 1959 році його заснував Микола Павлович Сухов — вчитель української мови та літератури однієї зі шкіл Малої Виски. Коли творчий вчитель прихав до Новомиргорода, ініціював утворення літературної студії й очолював її понад 20 років. Я щаслива, що була знайома з цією непересічною особистістю (зараз з його колег по перу в живих залишилася тільки я): він пройшов Другу світову війну, був поранений — скільки болю він переніс, в той же час дуже любив творчість, літературу, багато писав.
Був дуже скрупульозним: ось подивіться, як акуратно він оформив підшивки публікацій про літоб’єднання у пресі та рукописні збірки віршів членів «Висі», як акуратно написав їх назви, вказав роки.
Після смерті Миколи Павловича донька передала його літературну спадщину в Новомиргородський районний краєзнавчий музей. Після Миколи Сухова об’єднання прийняв Микола Андрійович Суржок, який успішно очолював його теж 20 років. З 2019 року «Виссю» керує багатогранна Людмила Третяк, яка не тільки пише вірші і п’єси, а й співає та грає у виставах.
Зараз членів літоб’єднання сімнадцять. Це люди від 27 до 80 років, серед яких і трактористи, і доярки, і вчителі, і пенсіонери, які пишуть поезію, прозу, публіцистику, краєзнавчі матеріали. Переважно це жителі Новомиргорода, також приїздять з Коробчиного, Капітанівки, Турії, Панчевого. На засіданнях ми слухаємо твори, обговорюємо їх, схвалюємо до друку. Якщо ж не схвалюємо текст і відправляємо на доробку, то поети не ображаються, а прислухаються до порад колег і виправляють недоліки. Запрошуємо до спілкування відомих поетів, так на наших засіданнях свого часу побували Петро Біба, Валерій Гончаренко, Антоніна Корінь, Володимир Яворівський. У 2018 році «Вись» запросили на засідання обласного літературного об’єднання «Степ» у Кропивницький (дев’ять членів «Висі» є членами обласного літоб’єднання). Також ми зустрічалися з літоб’єднаннями Малої Виски та Олександрівки. Усі ці зустрічі та засідання зафіксовані на фото, які зібрані у фотоальбомі «Історія "Висі"». За традицією ми збиралися раз на місяць, але вже рік, як коронавірус вніс корективи у наші зустрічі, тож хочеться вже повернутися до улюбленого безпосереднього спілкування.
Я працювала у дитячій міській бібліотеці (два роки як на пенсії) і вела дитячу літературну студію для школярів 7-8 класів «Обрій», яка була підпорядкована літературному об’єднанню «Вись». Мої вихованці брали участь у міжнародному молодіжному літературному конкурсі «Гранослов», одна з вихованок — Ольга Якименко — продовжує писати й тепер. Зараз ми маємо на меті охопити своєю діяльністю якомога більше талановитих, здібних людей, які, може, й не знають ще про наше об’єднання. Тому якщо чуємо про таку людину, переказуємо їй своє запрошення; часто приходимо у школи і виступаємо перед молоддю.
Я пишу тільки вірші. Це лірика, патріотична поезія. Мій вірш у пам’ять героїв Небесної сотні поклали на музику і виконують у нашому районному Будинку культури. Зараз на пенсії часу стало більше, тож і писати стала більше — у 2019 і 2020 роках вийшли дві мої нові збірки.
Усього у мене дев’ять рукописних та чотири друкованих збірки. Цікаво, що ілюстрації до обкладинок деяких з них створював мій чоловік Олександр. Усі свої твори я читаю найперше йому, він мене добре розуміє, бо й сам трохи пише вірші та гуморески.
У 1980 році поет Валерій Гончаренко вручав мені Кіровоградську обласну комсомольську премію імені Юрія Яновського. Це вагома відзнака для мене як для поетеси. У мене були тяжкі періоди в житті, коли хвороба наступала, — і я не писала. Але все одно поверталася до творчості, бо написанням поезії я живу.
Тетяна Юганова
