Подружжя лісівників Синявських: «Як пережити чотири переїзди і святкувати день першого поцілунку»
- 20 серпня 2020, 11:53
Традиційні пошуки героя до Дня пасічника і Медового Спасу привели редакцію «ВК» в Олександрівку, на подвір’я Олександра Синявського — Заслуженого лісівника України, колишнього директора Олександрівського лісгоспу, який виявився не тільки пасічником, а й рибалкою, мисливцем, спортсменом, співаком, танцюристом і оповідачем анекдотів. У день нашого візиту він та його дружина Анеля відзначали день першого поцілунку, який відбувся 51 рік тому.
Олександр Синявський, екс-директор ДП «Олександрівський лісгосп». Любив садити ліс, але більшість робочих літ працював у сфері переробки деревини. Щоб успішно розвивати підприємства, які йому довелося очолювати, об’їздив увесь Радянський Союз для обміну досвідом і коли повертався додому — одразу впроваджував найкраще з побаченого. За вагомі трудові досягнення у 2008 році отримав звання «Заслужений лісівник України». У роботі і поза роботою завжди невгамовний. За його ж словами, найбільша чеснота його дружини Анелі — що вона усе це витримує.
Олександр Петрович: — Як я жартую, є категорія діти війни, а я — результат війни, вважаю, — досить вдалий (сміється). Тато, який родом із села під Білою Церквою Київської області, з мамою, яка із Саратова, РФ, познайомилися у Литві на пагорбі Трьох Хрестів і побралися в цій же країні. Коли закінчилася війна, вони приїхали в Україну. Невдовзі народився я.
У бабусі, татової мами, було четверо дітей, але вона змогла всім дати освіту. Мій батько став учителем ботаніки і хімії, я і зараз зберігаю книгу Альфреда Брема 1875 року видання, яку він купував. Тож у мене був хороший приклад, та й сам я любив природу, любив ходити на полювання, тому й обрав професію лісівника, якій навчався у Київській сільгоспакадемії. Там і з Нелочкою познайомився. Причому чотири роки у мене була інша дівчина, а в неї інший хлопець, з якими ми потім одномоментно розсталися. А самі вперше поцілувалися (так, саме в цей день, 30 липня) і через рік пішли до шлюбу. Народився син, потім донька.
Після закінчення навчання за розподілом нас направили в Бесарабію (Одещина), де ми робили перші вдалі кроки у роботі.
Через три роки директор лісгоспу міста Остер Чернігівської області (на основі діяльності цього лісового господарства я і Анеля писали дипломні роботи) наполіг, і ми за його запрошенням приїхали в Остер. Я став інженером з обробки деревини. У цій професії знався мало, бо навчався на факультеті лісового господарства: я вчився дерева саджати, а тут їх треба було переробляти. Тому пройшов у Львові курси перепідготовки. Невдовзі з посади інженера перейшов на посаду начальника цеху, до речі, того цеху, де в студентські роки я підробляв — збивав ящики. На виробництві ми ввели багато новацій: запустили нову тарну лінію, провели всеукраїнський, а згодом і всесоюзний семінари на тему переробки деревини.
У 32 роки мене запросили на роботу в Черкаське обласне управління лісового господарства інженером з переробки деревини (потім я став начальником відділу). Я опирався, бо мені подобалася моя робота в Острі, але, зрештою, все ж погодився. Мій цех у 130 осіб влаштував мені такі душевні проводи, що я не міг стримати сліз.
6 грудня під’їхала машина, в яку ми завантажили речі та посадили собаку лайку, і вирушили на Черкаси. Нам дали квартиру у новобудові, стіни якої аж виблискували інеєм, і щоб її обігрівати, слід було топити дровами маленьку грубку. Дружина, побачивши це, сказала мені не розвантажувати машину і їхати назад. Але, звісно, ми залишилися. І я знову взявся за впровадження новацій: ми зробили сушильні камери, збудували склад, запустили три лінії столярного виробництва, я запрошував науковців зі Львова для впровадження нових технологій, у Москві укладав контракти на постачання по всьому Радянському Союзу хвойно-вітамінного борошна, що йшло на корм тваринам, побував чи не в усіх країнах Європи, де брав участь у міжнародних виставках.
І ось на мій 50-річний ювілей без запрошення приїхав мій друг зі студентських років Микола Ковальчук, який саме очолив державне лісогосподарське об’єднання «Кіровоградліс», і запросив мене на роботу директором Олександрівського лісгоспу. Це було у 1997 році.
Це був четвертий переїзд, четверта область, нова посада і новий колектив. Саме на Кіровоградщині мені вдалося повернутися до того заняття, заради якого і обрав у юності лісове господарство: я садив ліс, заліснивши чимало земель Олександрівщини. Також разом з колегами ми зводили нову контору лісгоспу, посідали перші місця на змаганнях з лісоповалу, а на міжнародному конкурсі шкільних лісництв, що відбувався у Москві, з 29 країн світу наші діти посіли IV місце. Я їздив по всьому району, будував деревообробні цехи і контролював їх роботу. Мені ж довелося їх і закривати у зв’язку із реорганізацією. Це було боляче, бо я любив колектив, і це були взаємні почуття. І знов без сліз не обійшлося. Згадую, як працівниці одного з цехів під час привітання з нагоди 8 Березня
попросили у мене дозволу… вийти на роботу у свято. Чого-чого, а такого прохання я не очікував.
Шість років минуло, як я на пенсії, а й зараз пам’ятаю кожен епізод своєї роботи, своїх колег і керівників.
Як ви можете здогадатися, такий активний я був не лише на роботі. У дитинстві викрав у батька мисливську рушницю — і з товаришем ми застрелили по зайцю, з батьком ходив на риболовлю, люблю ці заняття і до сьогодні. Пасіка — це теж невід’ємна частина мого життя, окрім роботи з бджолами я власноруч займаюся і виготовленням вуликів та необхідних приспособ. У студентські роки займався греко-римською боротьбою, у свої 60 вперше пішов на волейбол і грав у захисті й нападі у складі команди лісгоспу, між іншим, 5 років наша команда тримала перше місце в області. На вечірках завжди перетанцьовував усіх. Можете уявити: на відпочинку у Туреччині я взявся професійній танцівниці показати танець живота… і наступного ранку мене впізнавали усі відпочивальники. А на власному ювілеї я заволодів мікрофоном у ведучих і половину вечора провів сам.
Анеля Синявська, екс-інженерка лісових культур ДП «Олександрівський лісгосп». Це її уява створила ту красу, яку 15 років тому закладали маленькими саджанцями і яку зараз можна бачити на подвір’ї біля будівлі управління цього господарства.
Анеля Олександрівна: — Професію я обрала за покликом душі. З нами по сусідству жив дідусь, який усе життя працював у Сибіру, в тайзі. Він розповідав нам скільки цікавого про ліс, що й мені захотілося пожити в лісі, бо тоді думалося, що саме там ми й житимемо (сміється). Хоча у Черкасах наш будинок стояв майже в лісі: йшли на роботу, а перед нами косулі бігали, а одного разу під час прогулянки з дітьми нам назустріч вийшов велетенський вепр.
У молоді роки, коли ми працювали разом, я зрозуміла, що двоє з подружжя не можуть працювати на одній роботі, тому пішла з лісового господарства, а знов повернулася до професії тільки тут, в Олександрівці.
Зараз ми радіємо, коли на нашому подвір’ї, у великій бесідці, яку нам спорудив наш онук Володимир, збирається наша сім’я чи приїжджають друзі, для яких ми охоче готуємо в печі, тандирі чи вуличному каміні те, що самі виростили у своєму невеликому домашньому господарстві.
Тетяна Юганова
Олександр Петрович: — Як я жартую, є категорія діти війни, а я — результат війни, вважаю, — досить вдалий (сміється). Тато, який родом із села під Білою Церквою Київської області, з мамою, яка із Саратова, РФ, познайомилися у Литві на пагорбі Трьох Хрестів і побралися в цій же країні. Коли закінчилася війна, вони приїхали в Україну. Невдовзі народився я.
У бабусі, татової мами, було четверо дітей, але вона змогла всім дати освіту. Мій батько став учителем ботаніки і хімії, я і зараз зберігаю книгу Альфреда Брема 1875 року видання, яку він купував. Тож у мене був хороший приклад, та й сам я любив природу, любив ходити на полювання, тому й обрав професію лісівника, якій навчався у Київській сільгоспакадемії. Там і з Нелочкою познайомився. Причому чотири роки у мене була інша дівчина, а в неї інший хлопець, з якими ми потім одномоментно розсталися. А самі вперше поцілувалися (так, саме в цей день, 30 липня) і через рік пішли до шлюбу. Народився син, потім донька.
Після закінчення навчання за розподілом нас направили в Бесарабію (Одещина), де ми робили перші вдалі кроки у роботі.
Через три роки директор лісгоспу міста Остер Чернігівської області (на основі діяльності цього лісового господарства я і Анеля писали дипломні роботи) наполіг, і ми за його запрошенням приїхали в Остер. Я став інженером з обробки деревини. У цій професії знався мало, бо навчався на факультеті лісового господарства: я вчився дерева саджати, а тут їх треба було переробляти. Тому пройшов у Львові курси перепідготовки. Невдовзі з посади інженера перейшов на посаду начальника цеху, до речі, того цеху, де в студентські роки я підробляв — збивав ящики. На виробництві ми ввели багато новацій: запустили нову тарну лінію, провели всеукраїнський, а згодом і всесоюзний семінари на тему переробки деревини.
У 32 роки мене запросили на роботу в Черкаське обласне управління лісового господарства інженером з переробки деревини (потім я став начальником відділу). Я опирався, бо мені подобалася моя робота в Острі, але, зрештою, все ж погодився. Мій цех у 130 осіб влаштував мені такі душевні проводи, що я не міг стримати сліз.
6 грудня під’їхала машина, в яку ми завантажили речі та посадили собаку лайку, і вирушили на Черкаси. Нам дали квартиру у новобудові, стіни якої аж виблискували інеєм, і щоб її обігрівати, слід було топити дровами маленьку грубку. Дружина, побачивши це, сказала мені не розвантажувати машину і їхати назад. Але, звісно, ми залишилися. І я знову взявся за впровадження новацій: ми зробили сушильні камери, збудували склад, запустили три лінії столярного виробництва, я запрошував науковців зі Львова для впровадження нових технологій, у Москві укладав контракти на постачання по всьому Радянському Союзу хвойно-вітамінного борошна, що йшло на корм тваринам, побував чи не в усіх країнах Європи, де брав участь у міжнародних виставках.
І ось на мій 50-річний ювілей без запрошення приїхав мій друг зі студентських років Микола Ковальчук, який саме очолив державне лісогосподарське об’єднання «Кіровоградліс», і запросив мене на роботу директором Олександрівського лісгоспу. Це було у 1997 році.
Це був четвертий переїзд, четверта область, нова посада і новий колектив. Саме на Кіровоградщині мені вдалося повернутися до того заняття, заради якого і обрав у юності лісове господарство: я садив ліс, заліснивши чимало земель Олександрівщини. Також разом з колегами ми зводили нову контору лісгоспу, посідали перші місця на змаганнях з лісоповалу, а на міжнародному конкурсі шкільних лісництв, що відбувався у Москві, з 29 країн світу наші діти посіли IV місце. Я їздив по всьому району, будував деревообробні цехи і контролював їх роботу. Мені ж довелося їх і закривати у зв’язку із реорганізацією. Це було боляче, бо я любив колектив, і це були взаємні почуття. І знов без сліз не обійшлося. Згадую, як працівниці одного з цехів під час привітання з нагоди 8 Березня
попросили у мене дозволу… вийти на роботу у свято. Чого-чого, а такого прохання я не очікував.
Шість років минуло, як я на пенсії, а й зараз пам’ятаю кожен епізод своєї роботи, своїх колег і керівників.
Як ви можете здогадатися, такий активний я був не лише на роботі. У дитинстві викрав у батька мисливську рушницю — і з товаришем ми застрелили по зайцю, з батьком ходив на риболовлю, люблю ці заняття і до сьогодні. Пасіка — це теж невід’ємна частина мого життя, окрім роботи з бджолами я власноруч займаюся і виготовленням вуликів та необхідних приспособ. У студентські роки займався греко-римською боротьбою, у свої 60 вперше пішов на волейбол і грав у захисті й нападі у складі команди лісгоспу, між іншим, 5 років наша команда тримала перше місце в області. На вечірках завжди перетанцьовував усіх. Можете уявити: на відпочинку у Туреччині я взявся професійній танцівниці показати танець живота… і наступного ранку мене впізнавали усі відпочивальники. А на власному ювілеї я заволодів мікрофоном у ведучих і половину вечора провів сам.
Анеля Синявська, екс-інженерка лісових культур ДП «Олександрівський лісгосп». Це її уява створила ту красу, яку 15 років тому закладали маленькими саджанцями і яку зараз можна бачити на подвір’ї біля будівлі управління цього господарства.
Анеля Олександрівна: — Професію я обрала за покликом душі. З нами по сусідству жив дідусь, який усе життя працював у Сибіру, в тайзі. Він розповідав нам скільки цікавого про ліс, що й мені захотілося пожити в лісі, бо тоді думалося, що саме там ми й житимемо (сміється). Хоча у Черкасах наш будинок стояв майже в лісі: йшли на роботу, а перед нами косулі бігали, а одного разу під час прогулянки з дітьми нам назустріч вийшов велетенський вепр.
У молоді роки, коли ми працювали разом, я зрозуміла, що двоє з подружжя не можуть працювати на одній роботі, тому пішла з лісового господарства, а знов повернулася до професії тільки тут, в Олександрівці.
Зараз ми радіємо, коли на нашому подвір’ї, у великій бесідці, яку нам спорудив наш онук Володимир, збирається наша сім’я чи приїжджають друзі, для яких ми охоче готуємо в печі, тандирі чи вуличному каміні те, що самі виростили у своєму невеликому домашньому господарстві.
Тетяна Юганова
