— З педагогікою я дружила з самого малечку: мені дуже хотілося бути вчителькою — пригадує Стефа (як її називають односельці) Павлівна. — Мої старші сестри були вже школярками, а я хоч до школи і не ходила, та прочитала увесь «Кобзар»; читала вголос так само швидко, як і зараз; знала таблицю множення і вирішувала приклади до 100, списуючи ними форзаци усіх домашніх книг. Коли прийшла у перший клас, навчання давалося легко, але відмінницею я не була. За зразкове закінчення першого півріччя усім відмінникам давали по пакетику кольорового драже, і мій однокласник-сусід отримав цей пакуночок, а я ні. Як мені було образливо! Я довго плакала від такої несправедливості. І вже з другого й до восьмого класу включно я була відмінницею, а мій однокласник-сусід… перестав ним бути. З тим хлопцем ми давно куми і часто згадуємо той пакуночок цукерок, який дав мені такий стимул для навчання.

Я дуже любила математику і хотіла її викладати. А чому? Бо окрім того, що я добре знала цей предмет, наша вчителька математики завжди носила манікюр, який мені неймовірно подобався. І я мріяла, що коли закінчу школу, обов’язково стану вчителькою і носитиму манікюр. Тож коли я вступила до Олександрійського педагогічного училища, найперше, що зробила — знайшла у сестри лак і нафарбувала нігті. З тих пір усе життя я ношу манікюр. Єдине, що стала я вчителькою не математики, а початкових класів, оскільки для вступу на фізмат треба була англійська, знань якої у мене було недостатньо. Але про свій фах я не жалкую.

Родом я зі Львівщини. Спочатку закінчила педучилище, де навчався і мій чоловік Микола Олександрович. Як казав наш тодішній директор педучилища: «Хто побереться після Нового року на останньому курсі — отримають направлення разом». То ми так і зробили: розписалися 25 січня, так що декілька тижнів тому ми відзначили сапфірове весілля (45 років). Чоловік теж працював у цій же школі, присвятивши їй 36 років свого життя. Він майстер золоті руки і чудово викладав трудове навчання і креслення, вів гурток авіа моделювання. Пішов на пенсію за вислугою років.

З часом я закінчила Кіровоградський педагогічний інститут, факультет педагогіки і методики початкового навчання. Класи у мене були і великі, і маленькі. Колись підраховувала, то з’ясувала, що була першою вчителькою для більш ніж 140 дітей. Зараз я завершую свою роботу з третім класом, у якому, на жаль, три учні.

Окрім шкільної роботи за ініціативою сільського голови Валерія Пироженка сім років я є головою ради ветеранів села. Ветеранів війни, у яких можна було розпитати про історію Василівки, залишилася зовсім мало, найстаршою жителькою села є Антоніна Григорівна Берун, якій 93 роки. Організація поповнюється тими, кому виповнилося 65 років. Діє традиція, коли у районній газеті вітаємо ветеранів з днем народження, також я пишу про них невеликі розповіді, і їм, й іншим односельцям це подобається. Навіть жителі інших сіл району чекають нового випуску, щоб почитати про наступного іменинника, і дякують, що я започаткувала таку добру справу. Хоча вона досить складна, адже треба виважено підібрати слова, щоб жодною мірою не образити людину.

Для шкільних і сільських заходів пишу віршовані сценарії. Раніше на це часу не було, а тепер, коли і час з’явився, і є комп’ютер, — сідаю і пишу. Чернеток я не люблю, адже майже усе може виправити комп’ютер: прочитала — не сподобалося — переробила.

Освоєння техніки почалося з того, коли моя донька Тетяна вступила до вишу і ми купили їй комп’ютер, адже вона вчилася заочно і треба було готувати багато завдань. Вона і мені готувала матеріали у школу. Але я сказала, що маю і сама освоїти техніку, бо допомога буде не завжди, а у вимогах до вчителів комп’ютерна грамотність є обов’язковою, хоча новину про впровадження нових вимог я сприйняла не з ентузіазмом. Але вчилася: спочатку набирала текст одним пальцем... Так що колись не уміла відкопіювати аркуш, а тепер готую і роздруковую брошури.

Віршую давно, ще з навчання у школі, я цим славилася. Свої поетичні рядки в основному використовую в роботі, але інколи й присвячую рідним, друзям, колегам. Я очолюю шкільну профспілку і до Дня учителя кожному колезі підготувала віршовані рядки. На семінарі директорів шкіл району, який відбувався у 2017 році на базі нашого закладу, я усім подарувала свою збірку віршів-п’єс за мотивами казок Василя Сухомлинського, який народився у Василівці й навчався у нашій школі. А минулого року до 100-річчя з дня народження Василя Олександровича у районі відбувався обласний семінар керівників методичних кабінетів, і наш відділ освіти попросив мене приготувати 87 своїх збірок для учасників семінару.

Щодо віршованих п’єс, то розробила їх, бо казки Сухомлинського повчальні, але їх важко інсценізувати, адже в них майже немає діалогів. Я вирішила спробувати, вийшло досить непогано. З учнями ми інсценізували мої твори і на святі хліба, і на уроках доброти. А цього року на учительській конференції у Павлиші запропонувала зробити інсценізацію казки своїм колежанкам.

Коли дивлюся чи читаю в інтернеті, як деякі колеги з міст негативно відгукуються про сільських учителів, так, що аж страшно читати, думаю собі: але ж хтось мав іти працювати в село. Можливо, якби я працювала у місті, то я б уже носила на голові зірку більшу, ніж у Вірки Сердючки. Хочу сказати, що вчителі нашої школи мають гідний рівень знань, займаються самоосвітою і їхні знання такі ж належні, як і у міських вчителів.

Я не вихваляюся, але за усі роки роботи не чула жодних нарікань від батьків своїх учнів. Я завжди їм говорила прямо: якщо у вас є зауваження до моєї роботи, не бійтеся мені їх висловити.

Я умію вишивати і в’язати, але зараз не займаюся цим рукоділлям, бо, як кажуть, не займайте мене — я у фейсбуці (сміється), — скільки всього ще треба дізнатися і вивчити!

Тетяна Юганова