Анжела Кіслінська і компанія — вперед!
- 13 вересня 2019, 10:09
Цю керівницю легко помітити на наймасовішому фестивалі: вона завжди в центрі уваги дітей, а коли її вихованці на сцені, вона емоційно підтримує їх у залі. Анжела Кіслінська живе у Володимирівці, а працює у Мошоринському сільському Будинкові культури Знам’янського району. На сьогодні вона окрім керування цим закладом культури та режисування творчих заходів очолює хореографічний колектив «Angi_Go», також веде гуртки «Умілі ручки» та театральний, а з цього року співає у тріо «Folk Voices».
Перші п’ять років після закінчення навчального закладу Анжела Кіслінська працювала хореографом у Знам’янському районному центрі дитячої та юнацької творчості, потім хореографом у сільському Будинку культури у Володимирівці і вже 11 років — у Мошориному.
Хореографічний колектив «Angi_Go» діє у селі третій рік поспіль. Спочатку це була одна група, в якій було 25 вихованців. Нині колектив складається з двох груп: молодша — дівчатка і хлопчики від 6 до 10 років включно, де займаються 18 дітей, і старша — танцівники від 11 до 16 років включно, де танцюють 16 підлітків.
— Оскільки я очолюю Будинок культури, до мене зверталися батьки, щоб їхні діти навчалися танцям, — розповідає історію колективу Анжела Олегівна. — Треба було шукати керівника, але оскільки у мене є хист і бажання, то я вирішила: чому б мені не спробувати займатися з дітьми ще й хореографією, хоча за освітою я не хореограф, а режисер.
Спочатку ми не заморочувалися з назвою і були «Мошоряночкою», а потім у нас у старшій групі з’явився соліст Сергій Бульдович, до молодших дівчаток приєдналися хлопчики, стало складно проводити тренування і репетиції для танцівників різного віку, і я вирішила утворити дві групи. Винісши питання на загальне обговорення, спільно було обрано назву «Angi_Go»: Анжела і компанія — вперед!
У колектив беру усіх охочих, єдине — дивлюся по ритміці. Якщо невеликі відхилення, тоді працюємо над ними на індивідуальних
заняттях. У залежності від температурного режиму тренування тривають 1,5-2 години для молодших і 3 години для старших тричі на тиждень. Перед виступом можемо займатися і щодня, бо хтось запам’ятовує з першого разу, а комусь треба 10-15 повторень. Значну частину на заняттях відводжу на фізичну підготовку, адже танці — це й джерело здоров’я і фізичного розвитку. Найважче було у перші два роки занять, коли величезну проблему становила правильна постава, і лише на третій рік ситуація покращилася, але комплекс вправ для спини залишається обов’язковим. Я підходжу до занять так, що у мене танець виконують усі, я не маю любимчиків, планую постановки, аби кожна дитина змогла показати себе у першій лінії, щоб ніхто не відчував себе обділеним. Окремо хочу сказати про усмішки. Нарешті ми навчилися усміхатися! Цього було так важко домогтися: діти постійно про це забували. Наголошу, що після кожного концерту у нас обов’язково відбувається заняття, на якому ми розбираємо сильні і слабкі моменти виступу покроково, переглядаючи фото.
Першим нашим виходом за межі сільських підмостків став танцювальний батл до Дня закоханих, на який нас запросив минулого
року Суботцівський сільський Будинок культури. Тоді я вирішила спробувати наші сили і виступити на широкий загал. Також минулого року ми їздили у Кропивницький на міжнародний фестиваль-конкурс талантів «Твоя мрія», де у номінації народна хореографія старша група посіла перше місце. Цьогоріч ми теж вдало виступили у Суботцях на фестивалі-конкурсі хореографічного та вокального мистецтва «Starlight». І ще хочеться у 2019 встигнути спробувати свої сили за межами району. У нашому арсеналі є близько 20 композицій, так що є що показувати.
Багато важить те, що батьки вихованців подбали про придбання костюмів, за що я їм дуже вдячна, бо наші заняття безкоштовні, а от сценічне вбрання — серйозна стаття витрат. Перші костюми були за рахунок батьків, згодом, коли ми показали результат, з костюмами допомогла сільська рада та один із фермерів.
Мені не сидиться на місці, хочеться творити, поки я це можу, поки у мене є охочі навчатися і є публіка. Творитиму до тих пір, поки бачитиму, що дітям це цікаво. Тому усе, що я маю, я віддаю дітям. Буває важко, але мені подобається, коли у нас є результат, коли діти ним задоволені. Ми ще дуже маленькі у професійному плані, але намагаємося досягати нових для себе висот. Важко було привчити дітей, особливо старших, до думки, що народні танці — актуальні, бо усім хочеться сучасної хореографії. І саме участь у різноманітних творчих заходах відкрила перед ними горизонт усвідомлення, що народні танці — це круто. Так що через танець виховую почуття прекрасного, популяризую культуру, зокрема національну. Також перший рік присвятила тому, що прищеплювала дітям поняття, що ми є колективом, а не коли кожен сам за себе. Приємно, що цей урок вихованці засвоїли, і тепер старші учать цій премудрості молодших. Та й взагалі менші намагаються наслідувати старших, навіть залишаються на їхні тренування, щоб запам’ятати рухи і показати, що їм теж такий танець під силу. Радію, що старша група стала взірцем для молодших, що їм є до чого прагнути. До речі, коли ми їздили на міжнародний конкурс до Кропивницького, який відбувався у філармонії, я дуже хотіла, щоб мошоряни поводили себе там гідно, тому часто нагадувала їм правила етикету. І їхньою поведінкою була дуже задоволена.
Мені хочеться, щоб у дітей залишалися найпрекрасніші спогади про дитинство, а не просто відтренувалися і пішли. Тому щомісяця
ми відзначаємо День іменинника. Окрім того дітям полюбилася піжамна вечірка, яку проводимо наприкінці вересня, а також Геловін та звітні концерти на 8 Березня, коли діти грають з батьками, а також дорослі повторюють танцювальні рухи за дітьми, аби відчути, що ця справа не така вже й легка. Та й взагалі, усі вихованці є активними учасниками творчих заходів у селі, вони самі запитують мене, чи знайду я їм цього разу якусь роль.
— Анжело Олегівно, Ви завжди так активно підтримуєте дітей. Це вдача чи педагогічний підхід?
— Мабуть, і те, й інше. Я не можу залишатися байдужою до роботи своїх вихованців. До того ж, якщо ми їдемо кудись виступати, найперше я хочу, щоб вони отримали добрі емоції та забрали із собою яскраві враження незалежно від результату виступу. Але коли нам кажуть: які ви класні, то, звісно, я радію ще більше. Де я беру натхнення? Мабуть, моя сім’я — джерело мого натхнення і таланту. Працюю я у Мошориному, живу у Володимирівці, а родом я з Полтавщини. Маму, Ганну Павлівну Кобжецьку, й тата, Олега Васильовича Мелешка, який, на жаль, вже помер, за освітою хіміків-технологів, направили працювати у Володимирівку на Саблино-Знам’янський цукрозавод. Тато грав у місцевому ВІА, мама співала, так що у мене творче коріння. Так сталося, що мама вдруге вийшла заміж, і її другий чоловік Олександр Іванович Кобжецький, якого я називала другим батьком (він теж, на жаль, вже помер), подарував нам колорит Хмельниччини, звідки був сам. Я взяла з того краю багато традицій, а Олександра Івановича залучала до новорічних віншувань та виступів. Зараз до співу залучаю свою маму. Моя сестра, Євгенія Кобжецька, з моєї подачі вступила до Олександрійського коледжу культури і мистецтв на факультет хореографії. А своїм спонсором і духовною підтримкою я називаю свого чоловіка Ігоря. Хоч він і не на сцені, а працює на залізниці, але він завжди мене підтримує, від нього я набираюся сил, він мій перший критик і порадник. А хореографія на цьому етапі мого життя розпочалася від середньої доньки Владислави: свого часу я помітила, що вона має проблеми з ритмікою і стала займатися з нею вдома, а потім виникла ідея щодо танцювального колективу. Звісно, дванадцятирічна Владислава танцює в «Angi_Go». Найменша — чотирирічна Крістіна — завжди зі мною на заняттях. Найстарша — Дар’я, студентка Центральноукраїнського педагогічного університету, де навчається на факультеті початкової освіти, педагогіки та психології. Вона для мене є певним мозковим центром, критикинею і порадницею, саме вона має вагоме слово у виборі концертних костюмів чи підборі музики. Мої доньки — моє продовження, з ними розумію, що не даремно несу свою долю цим світом.
Тож з такою компанією, яка є у моєму житті, — тільки вперед.
Тетяна Юганова
Хореографічний колектив «Angi_Go» діє у селі третій рік поспіль. Спочатку це була одна група, в якій було 25 вихованців. Нині колектив складається з двох груп: молодша — дівчатка і хлопчики від 6 до 10 років включно, де займаються 18 дітей, і старша — танцівники від 11 до 16 років включно, де танцюють 16 підлітків.
— Оскільки я очолюю Будинок культури, до мене зверталися батьки, щоб їхні діти навчалися танцям, — розповідає історію колективу Анжела Олегівна. — Треба було шукати керівника, але оскільки у мене є хист і бажання, то я вирішила: чому б мені не спробувати займатися з дітьми ще й хореографією, хоча за освітою я не хореограф, а режисер.
Спочатку ми не заморочувалися з назвою і були «Мошоряночкою», а потім у нас у старшій групі з’явився соліст Сергій Бульдович, до молодших дівчаток приєдналися хлопчики, стало складно проводити тренування і репетиції для танцівників різного віку, і я вирішила утворити дві групи. Винісши питання на загальне обговорення, спільно було обрано назву «Angi_Go»: Анжела і компанія — вперед!
У колектив беру усіх охочих, єдине — дивлюся по ритміці. Якщо невеликі відхилення, тоді працюємо над ними на індивідуальних
заняттях. У залежності від температурного режиму тренування тривають 1,5-2 години для молодших і 3 години для старших тричі на тиждень. Перед виступом можемо займатися і щодня, бо хтось запам’ятовує з першого разу, а комусь треба 10-15 повторень. Значну частину на заняттях відводжу на фізичну підготовку, адже танці — це й джерело здоров’я і фізичного розвитку. Найважче було у перші два роки занять, коли величезну проблему становила правильна постава, і лише на третій рік ситуація покращилася, але комплекс вправ для спини залишається обов’язковим. Я підходжу до занять так, що у мене танець виконують усі, я не маю любимчиків, планую постановки, аби кожна дитина змогла показати себе у першій лінії, щоб ніхто не відчував себе обділеним. Окремо хочу сказати про усмішки. Нарешті ми навчилися усміхатися! Цього було так важко домогтися: діти постійно про це забували. Наголошу, що після кожного концерту у нас обов’язково відбувається заняття, на якому ми розбираємо сильні і слабкі моменти виступу покроково, переглядаючи фото.
Першим нашим виходом за межі сільських підмостків став танцювальний батл до Дня закоханих, на який нас запросив минулого
року Суботцівський сільський Будинок культури. Тоді я вирішила спробувати наші сили і виступити на широкий загал. Також минулого року ми їздили у Кропивницький на міжнародний фестиваль-конкурс талантів «Твоя мрія», де у номінації народна хореографія старша група посіла перше місце. Цьогоріч ми теж вдало виступили у Суботцях на фестивалі-конкурсі хореографічного та вокального мистецтва «Starlight». І ще хочеться у 2019 встигнути спробувати свої сили за межами району. У нашому арсеналі є близько 20 композицій, так що є що показувати.
Багато важить те, що батьки вихованців подбали про придбання костюмів, за що я їм дуже вдячна, бо наші заняття безкоштовні, а от сценічне вбрання — серйозна стаття витрат. Перші костюми були за рахунок батьків, згодом, коли ми показали результат, з костюмами допомогла сільська рада та один із фермерів.
Мені не сидиться на місці, хочеться творити, поки я це можу, поки у мене є охочі навчатися і є публіка. Творитиму до тих пір, поки бачитиму, що дітям це цікаво. Тому усе, що я маю, я віддаю дітям. Буває важко, але мені подобається, коли у нас є результат, коли діти ним задоволені. Ми ще дуже маленькі у професійному плані, але намагаємося досягати нових для себе висот. Важко було привчити дітей, особливо старших, до думки, що народні танці — актуальні, бо усім хочеться сучасної хореографії. І саме участь у різноманітних творчих заходах відкрила перед ними горизонт усвідомлення, що народні танці — це круто. Так що через танець виховую почуття прекрасного, популяризую культуру, зокрема національну. Також перший рік присвятила тому, що прищеплювала дітям поняття, що ми є колективом, а не коли кожен сам за себе. Приємно, що цей урок вихованці засвоїли, і тепер старші учать цій премудрості молодших. Та й взагалі менші намагаються наслідувати старших, навіть залишаються на їхні тренування, щоб запам’ятати рухи і показати, що їм теж такий танець під силу. Радію, що старша група стала взірцем для молодших, що їм є до чого прагнути. До речі, коли ми їздили на міжнародний конкурс до Кропивницького, який відбувався у філармонії, я дуже хотіла, щоб мошоряни поводили себе там гідно, тому часто нагадувала їм правила етикету. І їхньою поведінкою була дуже задоволена.
Мені хочеться, щоб у дітей залишалися найпрекрасніші спогади про дитинство, а не просто відтренувалися і пішли. Тому щомісяця
ми відзначаємо День іменинника. Окрім того дітям полюбилася піжамна вечірка, яку проводимо наприкінці вересня, а також Геловін та звітні концерти на 8 Березня, коли діти грають з батьками, а також дорослі повторюють танцювальні рухи за дітьми, аби відчути, що ця справа не така вже й легка. Та й взагалі, усі вихованці є активними учасниками творчих заходів у селі, вони самі запитують мене, чи знайду я їм цього разу якусь роль.
— Анжело Олегівно, Ви завжди так активно підтримуєте дітей. Це вдача чи педагогічний підхід?
— Мабуть, і те, й інше. Я не можу залишатися байдужою до роботи своїх вихованців. До того ж, якщо ми їдемо кудись виступати, найперше я хочу, щоб вони отримали добрі емоції та забрали із собою яскраві враження незалежно від результату виступу. Але коли нам кажуть: які ви класні, то, звісно, я радію ще більше. Де я беру натхнення? Мабуть, моя сім’я — джерело мого натхнення і таланту. Працюю я у Мошориному, живу у Володимирівці, а родом я з Полтавщини. Маму, Ганну Павлівну Кобжецьку, й тата, Олега Васильовича Мелешка, який, на жаль, вже помер, за освітою хіміків-технологів, направили працювати у Володимирівку на Саблино-Знам’янський цукрозавод. Тато грав у місцевому ВІА, мама співала, так що у мене творче коріння. Так сталося, що мама вдруге вийшла заміж, і її другий чоловік Олександр Іванович Кобжецький, якого я називала другим батьком (він теж, на жаль, вже помер), подарував нам колорит Хмельниччини, звідки був сам. Я взяла з того краю багато традицій, а Олександра Івановича залучала до новорічних віншувань та виступів. Зараз до співу залучаю свою маму. Моя сестра, Євгенія Кобжецька, з моєї подачі вступила до Олександрійського коледжу культури і мистецтв на факультет хореографії. А своїм спонсором і духовною підтримкою я називаю свого чоловіка Ігоря. Хоч він і не на сцені, а працює на залізниці, але він завжди мене підтримує, від нього я набираюся сил, він мій перший критик і порадник. А хореографія на цьому етапі мого життя розпочалася від середньої доньки Владислави: свого часу я помітила, що вона має проблеми з ритмікою і стала займатися з нею вдома, а потім виникла ідея щодо танцювального колективу. Звісно, дванадцятирічна Владислава танцює в «Angi_Go». Найменша — чотирирічна Крістіна — завжди зі мною на заняттях. Найстарша — Дар’я, студентка Центральноукраїнського педагогічного університету, де навчається на факультеті початкової освіти, педагогіки та психології. Вона для мене є певним мозковим центром, критикинею і порадницею, саме вона має вагоме слово у виборі концертних костюмів чи підборі музики. Мої доньки — моє продовження, з ними розумію, що не даремно несу свою долю цим світом.
Тож з такою компанією, яка є у моєму житті, — тільки вперед.
Тетяна Юганова
